«Композитор, чий голос не доходить до народу, — то навіть не нуль, а від’ємна величина. І я прагнутиму, щоб моя музика була близька народові», — ці слова належать легендарному українському композиторові, диригентові й педагогу Борисові Миколайовичу Лятошинському, який помер 15 квітня 1968 року, залишивши величезну творчу спадщину і чудових учнів, які нині продовжують його справу.
Доктор мистецтвознавства, професор НМАУ Маріанна Копиця багато років присвятила вивченню творчості великого маестро, автор декількох монографій та книжок, зокрема «Епістологія в лабіринтах музичної історії», двотомника «Епістолярна спадщина: Б. Лятошинський — Р. Глієр, листи», нарікає, що зараз в Україні незаслужено забувають твори Бориса Миколайовича Лятошинського. Адже скрізь у світі шанують своїх геніїв та пишаються ними, а в дні народження і дати смерті знаменитих композиторів всюди звучить їхня музика.
— Борис Миколайович Лятошинський — ім’я знакове в національній культурі нашої країни, він залишив помітний слід в українській класичній академічній музиці, — відзначила Маріанна КОПИЦЯ.— Я поставила б його в один ряд із найвидатнішими класиками музики ХХ століття, такими як Шимановський, Шостакович, Стравінський, Прокоф’єв... Цей композитор прожив чимале і складне творче життя.
Перший опус Лятошинського датовано ще передвоєнним часом. Перед Першою світовою війною Борис Миколайович, який щойно закінчив на той час училище в Житомирі, поступив на юридичний факультет Київського університету. Але й там його не полишала любов до музики, і Лятошинський написав листа тодішньому ректорові знову відкритої Київської консерваторії Рейнгольду Глієру про те, що хотів би вчитися музики. І отримав чудову листівку, яка сьогодні зберігається в Музеї-квартирі Б. Лятошинського: «Його Високоблагородіє пана Бориса Лятошинського запрошую до себе на перший урок. Професор Глієр». Відтоді розпочалася велика дружба цих двох людей і музична кар’єра Бориса Миколайовича. А останній опус великого митця музичного мистецтва датовано 1968 роком. То був період, знаменний для нашої української культури і країн Східної Європи, — доба шестидесятництва. Здавалось би, Лятошинський закінчував свою творчу дорогу, але його також можна зарахувати до шестидесятників. І не лише тому, що Борис Миколайович мав таких учнів, як Сильвестров, Грабовський Дичко, Карабіц, Станкович, Гадзяцький, які стали шестидесятниками, а й тому, що він сам, від першого до останнього твору, не припиняв пошуку, досягаючи яскравих результатів у своїй творчості. Коли в 1960-ті роки трохи піднялася «залізна завіса», до нас ринула величезна інформація про західну музику. Всі почали її захоплено слухати. А Борис Миколайович написав свою знамениту Четверту симфонію, де поставив знаки 1960-х — знаки нової музики модерністського напрямку. Це була ремінісценція його модерної музики 1920-х років. У Лятошинського вже були написані «соната-балада» для фортепіано й «Відображення». Він повторив ідею Равеля щодо суб’єктивних та об’єктивних ідей і думок героя у відображенні на об’єктивну реальність. Ще в 1920-ті Борис Миколайович запитав у самого себе: «Що є істина»? У тому, щоб боротися та пізнавати чи в тому, щоб побудувати собі «замок зі слонової кісті» й жити собі в ньому? Лятошинський у 1960-х повернувся до цих ідей і дав геніальну концепцію вічності життєвого циклу. Втіливши ідею у відлунні дзвонів — символі вічності.
Для нас Борис Лятошинський — основоположник симфонізму, автор п’яти симфоній, в яких відобразив ритм життя нашої країни. В оперній музиці продовжив традиції Миколи Лисенка. Його опери «Щорс» і «Золотий обруч» — це героїчні епопеї. Лятошинський дружив і тісно працював із Довженком. Вони навіть фільм «Іван» починали разом. Борис Миколайович — також продовжувач традицій Веделя, Бортнянського, Березовського в хоровій музиці. Ці традиції потім підхопили його учні.
У Ворзелі збереглася дача, де композитор писав свої симфонії. В Уваровському будинку, побудованому Терещенками, де тепер Музей Ворзеля, є кімната, присвячена Борисові Миколайовичу.
До сторіччя Б. Лятошинського я готувала матеріал. Наприкінці 1990-х поїхала в архів Р. Глієра до Москви і знайшла там унікальний матеріал. Це були листи Бориса Миколайовича до свого вчителя. Взагалі Фонд Р. Глієра — невичерпне джерело документів і нот першого ректора Київської консерваторії. Друга половина листів зберігалася в Києві, у домашньому архіві Лятошинського. Мушу зізнатися, що спочатку до мене в сім’ї композитора поставилися дещо насторожено і лише коли побачили, що я з добром прийшла в їхній дім, що щиро захоплююся й усе життя займаюся творчістю Бориса Миколайовича, мені відкрили другу половину листів. Це практично півстоліття листування, понад 500 листів! Так народилася книжка «Епістолярна спадщина. Борис Лятошинський — Рейнгольд Глієр, листи». У роботі мені дуже допомагала хранителька архіву, практично донька Бориса Миколайовича — Ія Сергіївна Царевич (племінниця Маргарити Царевич, дружини Лятошинського, яка з п’яти років виховувалася в сім’ї композитора). Ія Сергіївна залишалася берегинею архіву маестро до свого останнього дня. Рік тому її не стало. Вона згадувала дні, коли фашисти прийшли до Києва. Тоді в унікальному будинку письменників — по вулиці Леніна, 63, де жив Лятошинський, німці організували штаб. Була загроза того, що може пропасти все, що було вдома. І тоді тесть Бориса Миколайовича взяв віз і вивіз усі архіви до Ворзеля. Там вони і зберігалися всю війну. Нині будинком у Ворзелі опікується син Ії Сергіївни Валерій Олександрович Гомон. У нього є діти, тож спадщина композитора в надійних руках.
ДОВIДКА «Дня»
Борис Миколайович ЛЯТОШИНСЬКИЙ (1895—1968 рр.) — знаменитий український композитор, диригент і педагог. 1918 року закінчив юридичний факультет Київського університету, 1919-го — Київську консерваторію за класом композиції Р. Глієра. З 1920 року викладав у тій же консерваторії, з 1922-го вів клас композиції, а з 1935 року — професор (у 1935—1938 і 1941—1944-ті роки одночасно професор Московської консерваторії), творець композиторської школи (І. Белза, Л. Грабовський, І. Карабіц, В. Сильвестров, Є. Станкович, І. Шамо). Творча спадщина Лятошинського охоплює всі музичні жанри; його твори вирізняються високою майстерністю та яскравою індивідуальністю стилю, в якому поєднуються характерні особливості музичної культури слов’янських народів. Автор опер «Золотий обруч», «Щорс», творів для оркестру (у тому числі п’яти симфоній, трьох симфонічних поеми і трьох сюїт), п’яти струнних квартетів, «Українського квінтету» та інших інструментальних ансамблів; кантат, хорів, фортепіанних п’єс, романсів, музики до драматичних спектаклів і фільмів, зокрема «Тарас Шевченко». помер композитор 15 квітня 1968 року і похований на Байковому кладовищі в Києві.
