У рамках фестивалю «Французька весна», який уже став традиційним, що проводиться зусиллями Посольства Франції в Україні та Французького культурного центру, за традицією є програма кінопоказів. Тут постійним партнером французів виступає компанія, що вже давно популяризує авторське кіно, — «Артхауз- трафік». Нинішня програма багатоманітна і ділиться на кілька частин: фестиваль допрем’єрних показів, що збирає кращі французькі стрічки останніх років; «Довга ніч короткого метра» — шестигодинний марафон для любителів короткометражок різних жанрів; ретроспективи актора Рошді Зема і режисера Амоса Гітая — «Кіно не знає кордонів»; і, нарешті, неоціненний «букет» фільмів за участю неповторної Ізабель Юппер. Серед останніх — нова робота відомого режисера Жанни Лабрюн, володарки призу Каннського фестивалю за фільм «Без жодного крику». Картина «Особливі стосунки» проникливо і з гумором досліджує природу людських взаємин, наводячи нас іноді на вельми парадоксальні висновки.
— Пані Лабрюн, ми давно знайомі, знаю всі ваші кінороботи, вони мені подобаються, тому почну з такого запитання: наскільки складно у Франції стати кінорежисером?
— Складне запитання, тому що незрозуміло, чому ми взагалі стаємо режисерами. Я почала в молодості з листа, до цих пір пишу романи, і саме заняття літературою привело мене поступово в кіно. Ще — вивчення образотворчих мистецтв, і в цілому сприйняття світу через призму моєї суб’єктивності. Народилася в провінції, в сільській місцевості, потім захотілося писати і займатися живописом, переїхала до Парижа. Мені було 23 роки. Я була схильною до самоти і, як мені здається, була досить дикою. Рік займалася в Парижі різними підробками просто заради заробітку, і одна з «халтур» привела в кіномонтажну. Ось саме там до мене прийшло розуміння, що мені дуже близьке кіно, тому що воно поєднувало в собі літературу, до якої я тоді була схильна (мені до вподоби мінімалізм, зокрема, діалоги); з іншого боку, це конструювання зображення, що було мені близьким, оскільки прийшла з живопису. За допомогою роботи зі світлом, з рухами акторів, їхніх тіл і предметів у просторі, за допомогою музики і звуків для мене кіно стало синтетичним видом мистецтва, яке сполучало в собі все те, до чого прагнула.
— Ви починали з телебачення, потім прийшли в кіно. Чи складно було перебудовуватися від телебачення до кіно і наскільки для вас це різна візуалізація світу?
— Власне кажучи, я не працювала на телебаченні в плані виробництва. 1975 року, в 25 років, вже написала два сценарії. Відкривши для себе кіно в тій самій монтажній, про яку я говорила, в мене вже була за спиною деяка сінофілічна культура, мені запропонували працювати в інституті — це був, точніше, дослідницький центр, Національний інститут аудіовізуального мистецтва. Працювала там, скоріше, як дослідник, писала деякі роботи про телебачення та кіно. У цьому центрі працювало багато режисерів, зокрема, Рауль Руїс, Шанталь Аккерман, Філіп Гаррель. Але це не була робота над виробництвом телевізійного продукту. Потім, 1981 року, коли у Франції змінилася влада і прийшла ліва влада, почали шукати нових молодих режисерів, і я стала працювати на телебаченні, але ніколи не робила на «замовлення», а лише свої авторські речі. Років через три зрозуміла для себе остаточно, що не хочу працювати на «замовлення», не хочу працювати на телебаченні. Завжди викупляла копії своїх фільмів, аби показувати їх для відбору для Канн, на інших фестивалях. 1984—1985 рр. зняла фільм «La part de l’autre» («Чужа роль»), де грали двоє акторів-близнюків. Його показували в Каннах у категорії «Перспектива», а через два роки фільм «De sable et de sang» («Із піску і крові») вже був прийнятий в офіційну конкурсну програму.
— Ви робите авторське кіно, це особливо складно з точки зору фінансування, в усякому разі, в нашій країні. З чого починається виробництво кіно у Франції? З історії, яка написана, з пошуку грошей або з якихось інших творчих розробок?
— Найперше, найважливіше для мене — це написати дуже хороший сценарій, максимально близький моєму початковому задуму і який би мене саму мотивував, надихав до подальших дій. Це дає поштовх до пошуку грошей, який є дуже складним процесом. Ніколи не шукала фінансування на написання сценарію, ніколи не просила у продюсера сплатити це. Завжди приходила до продюсера з уже готовим сценарієм і працювала лише з тими, в кого таке ж сприйняття, які цінують ті речі, які ціную я. У Франції є система державного фінансування в CNC, коли даються гроші під майбутній прибуток. Інколи я просила цей аванс для себе особисто, для майбутніх своїх фільмів. Часто виходило так, що, прийшовши до продюсера, я вже мала добре прописаний, сильний сценарій, який могла відстоювати і захищати, і 300—400 тисяч євро авансу, ті самі гроші під майбутній прибуток. І часто у мене вже була згода акторів. Ось тоді починається по-справжньому пошук грошей, адже фінансування часто виходить із багатьох джерел. 1989-го я створила власну продакшн-компанію. Завжди працювала з продюсерами на досить незалежних умовах, що дозволяло зберігати творчу незалежність.
— Ви ще з першим своїм фільмом дебютували в Каннах. А наскільки участь і перемоги у великих фестивалях допомагають у роботі?
— Канни — звісно, дуже важливий фестиваль, він додає популярності, особливо у продюсерів, у людей, які потенційно здатні фінансувати подальші проекти, і потім фільм завдяки Каннам подорожує багатьма країнами, це дуже допомагає. Але кіно — світ дуже жорсткий, це поле для важкої праці, це боротьба за фінанси, за людські ресурси, тут потрібно відкидати свої слабкості, свою гордість і якісь тонкі переживання заради того, аби вийшло щось зробити. Повинна сказати, що режисура сформувала мене багато в чому, тому змогла навчитися управляти знімальною групою, відкидаючи деякі свої слабкості. Наприклад, ніколи відмова у фінансуванні мене не ранила, не ображала, завжди собі говорила: якщо одна людина відмовила у фінансуванні, це її право, а я подам цей проект іншій і стану від цього ще сильнішою.
— Ви майже відповіли на моє наступне запитання, тому що режисура — жорстка річ, і, якщо можна так висловитися, чоловіча професія, вона вимагає відмови від багатьох речей побутових, які для жінки, можливо, важливіші, ніж для чоловіка. Ви на собі це відчуваєте?
— Це і правда, і неправда. Ось, наприклад, зараз мені 60, я зняла 12 фільмів і повинна сказати — все ще так само важко шукати фінансування, як це було раніше, попри те, що деякі фільми мали успіх, і, можливо, сенс у моєму характері, в моєму способі існування, чи що. Вважаю, що жінки — це такі потаємні воячки, так найточніше. Вони потаємні, але дуже наполегливі й розуміють гордість інакше, ніж чоловіки. Для мене гордість полягає в тому, аби довести справу до кінця і здійснити задумане. Я не прагну подобатися продюсерам, мені все одно, головне — здійснити свій задум. Я — воячка.
— Як правило, ми переносимо частину себе в будь-яку свою оповідь, в будь-який образ. Як правило, жінки у вашому кіно теж воячки, але при цьому в них часто не вистачає сил на боротьбу за життя, за кохання, за гідне існування, де відстоюється їхнє людське «самозвеличання». Це саме те питання, яке вас найбільше хвилює в житті, в творчості?
— Тому що в них немає дітей, тому що вони самотні?
— Справа не в самотності, річ у тім, що вони повинні відстояти себе, зберегти свою гідність, для них це дуже важливо?
— Так, тому що така зараз ситуація з жіночим питанням у світі. Вони стають знову «об’єктами». У 70-х був рух проти цього, і я в ньому брала участь, зараз знову повертається таке ставлення до жінок. Наприклад, на фестивалі схильні запрошувати актрис, зірок, це пов’язано з тим, що вони як жінки, як «об’єкти» викликають деякі фантазії. А режисерів — як чоловіків, так і жінок — не так шанують на фестивалях, хоча сила фільму йде від них. Наприклад, 2010 року в Каннах (я маю на увазі на конкурсі) не було жодного фільму, знятого режисером-жінкою. За всю історію «Оскара» Жанна Компьєн — єдина жінка-режисер, яка отримала цю винагороду, але вона її розділила з режисером-чоловіком. І, справді, в моїх фільмах жінки-воячки, але така життєва ситуація: будучи жінкою, ти маєш бути воячкою, хазяйкою свого життя або ж ти просто мати сім’ї. Що само по собі непогано, це проблема особистого вибору. Так, йдеться про труднощі цієї боротьби, і якщо говорити про фільм «Особливі стосунки», який відкрив кінопокази «Французької весни» з Ізабель Юппер, яка грає постарілу повію, дуже раниму, дуже плотську, — йдеться якраз про труднощі її становища як жінки.
— Про становище або про адаптацію в суспільстві, всередині соціуму?
— Думаю, все наше суспільство сьогодні — це проституція, і персонаж Ізабель Юппер — жінка нашого часу. Вона повія, але не жертва, а повія-воячка, причому дуже тендітна, плотська, ранима. І вона займається своєю професією, для неї це деяка постановка, деяка мізансцена, деякий перформанс. Йдеться про капіталістичне суспільство сьогодні, воно дуже жорстке, де гроші відіграють найважливішу роль, і в той же час — про прагнення до чогось чуттєвого, витонченого. Загалом проституція — це якраз суспільство, його моральний стан.
— У ваших картинах знімаються відомі актори, які по праву називаються зірками. Хто вони і наскільки легко їх запросити в таке некомерційне кіно?
— Ніколи не пишу сценаріїв спеціально під акторів, завжди йду від власного відчуття того, що для мене важливе, і знаю, що акторам завжди цікаво погоджуватися на ролі, несподівані для себе, які б виводили їх за рамки того, до чого вони звичні як у житті, так і у грі. Якби я спеціально писала сценарії для Наталі Бей, Самі Фрей, Ізабель Юппер, я тим самим звужувала б їхній спектр, тому завжди, вважаю, завдяки цьому мені вдавалося зацікавити акторів уже дуже відомих і деяких, які стали відомими завдяки мені, їх завжди приваблює несподівана для себе роль.
— Закінчиться вояж «Французької весни» в Україні, яка робота чекає на вас найближчим часом?
— Зараз пишу одночасно сценарій і роман. Вони дуже різні. Три роки тому випустила свій перший роман, він називався «Сутінки», в одному дуже крупному видавництві, зараз працюю над другим романом. Проза допомагає мені висловити те, чого не зможу показати в кіно, — працювати з мовою, зі словом. Сценарій, над яким працюю паралельно, — це зовсім інша робота, це сценарій про біль.
