Ювілейний фестиваль NET, який 1998 року молоді московські критики створювали як виклик існуючим у ті роки рутинним і академічним формам театру, завершився «Трьома сестрами» в постановці Андреаса Крігенбурга (Театр «Каммершпіле», Мюнхен). Драма трьох освічених, інтелігентних дівчат, обтяжених порожнечею, безглуздям свого життя, розгортається у величезній фанерній «коробці» навіть згори закритого порожнього простору. У якийсь момент зі стелі на голову Ольги сиплються горіхи, по яких потім зі скрипом і тріском ходитимуть військові в білих мундирах. Мимохідь вони підбиратимуть роздавлені чобітьми горіхи, виколупуватимуть зі шкаралупи та їстимуть їхню їстівну складову. Образ цей можна прочитати як завгодно, але очевидно одне: герої теж живуть кожен у своїй шкаралупі, звертаючись до співрозмовника з монологом, менше за все розраховуючи на відповідь. І з іншими вони вчиняють так само, як із волоськими горіхами, — топчуть чобітьми, а потім їдять. Свої знебарвлені байдужі обличчя герої час від часу приховують під масками-головами з пап’є-маше, в яких більше радості та емоцій, ніж у самих цих обличчях. У другій дії задня частина порожнього, нежиттєвого будинку Прозорових догори заповниться білизною, в якій персонажі перекидатимуться і ховатимуться один від одного. Не знаю, чи є в німців поняття про те, що недобре копирсатися в чужій брудній білизні, але особисто в мене виникло почуття, начебто я, сидячи в залі, саме цим і займаюся. Життя героїв вистави настільки безглузде і позбавлене сенсу... Виявляючись його свідком, задумуєшся: власне, навіщо тобі все це показують? Що, який урок ти намагаєшся знайти в цих, чужих нещасних життях?
Цікаво, ставши в Німеччині одним із найбільш запитаних режисерів свого покоління, Крігенбург режисерської професії спеціально не вчився, осягаючи її через лаштунки в ролі технічного працівника театру. Відмова від професіоналізму, який у гіршому своєму вияві приводить людину до бездумності, автоматизму, до того, що в театрі називається штампами та рутиною, в сучасному театрі часом стає головним принципом у створенні вистави. Французький режисер Дідьє Руїс, чия вистава «Я думаю про вас. Епізод 20-й» пройшла в рамках NETу лише три рази й більше, здається, зіграною не буде, відмовився від послуг професійних акторів. Десять виконавців його режисерської волі, сівши в ряд на віденських стільцях, кожен по черзі підходять до глядачів (вистава йде на малій сцені) й розповідають історії свого особистого життя. Згадка в назві вистави, що це — «20-й епізод», означає, що такий дослід Руїс проводить вже вдвадцяте: запрошує літніх чоловіків і жінок, розмовляє з ними, прохає пригадати щось потаємне про своє життя і потім із цими розповідями старі виходять на глядача. Ідея виявилася настільки плідною, що з нею режисер об’їздив не один фестиваль. Московські бабусі й дідусі згадували найрізноманітніші випадки зі свого дитинства й молодості, але майже в усіх життя виявилося пораненим війною і репресіями. У фіналі, коли вони вийшли на поклон, до них ринулися із зали зворушені діти й онуки з квітами. Очі й у тих, і в інших зволожилися від сліз. Так, реальне життя може викликати не менше зворушення, аніж вигадані та майстерно розіграні професіоналами історії.
Але окрім сантиментів, які подібні досліди спроможні пробудити в нашому серці, в них хочеться знайти ще й сенс. Боюся, що моє сприймання цього документального театру, який став популярним на сучасній європейській сцені на початку нинішнього століття, розійдеться з тим посиланням, який вкладав у виставу режисер. Окрім поваги до старості, розчулення і навіть співчуття до неї, яке цей тип життєвого театру пробуджує, я виніс із вистави прикре почуття все того ж безглуздя людського життя, про яке писав всі свої сумні комедії Антон Чехов. Нічим не примітні й, в принципі такі, що не скаржаться, на відміну від сестер Прозорових, на свою долю літні москвичі та москвички, як і всі чеховські герої також представлялися жертвами життя.
Тим більше жертвами, але вже не такими невинними, постали персонажі «Справи Дантона» Станіслави Пшибишевської в постановці Яна Кляти («Театр Польський», Вроцлав). Цей гострий політичний памфлет на Французьку революцію і революціонерів, де боротьбу за владу представлено як брудну метушню низьких, швидше схожих на жебраків, ніж на еліту людей, було б доречно зіграти і в Україні.
Але якщо ця польська вистава до нас навряд чи доїде, то «Оповідання Шукшина», поставлені латиським режисером Алвісом Херманісом на сцені Московського театру Націй, приречені на гастролі. Окрім того, що у виставі виблискують всіма гранями свого таланту Євген Миронов і Чулпан Хаматова, що інші виконавці працюють не менш віртуозно, режисер зумів створити за тепер уже напівзабутою, але колись зачитуваною до дірок прозою Шукшина, дотепну, динамічну та, головне, людяну виставу. До речі, нещодавно Херманіс поставив у керованому ним Новому Ризькому театрі «Латиські історії», які створено за тим же принципом вербатим (як називають документальний театр) і стали своєрідним живим портретом сучасної Латвії. Акторам було поставлено завдання: знайти на вулиці людей, які розкажуть щось потаємне про своє життя, а потім перенести ці розповіді на сцену. У результаті вийшла вистава, сповнена любові і співчуття до співвітчизників і своєї країни.
Дивно, що ніхто з українських режисерів досі не створив нічого подібного — вже наше життя дає величезний простір для освоєння методів і принципів документального театру, в якому важлива особиста драма навіть найменшої, найбільш непримітної людини. Час би вже всім нам від політиків, які узурпували сцену українського життя, розвернутися до цієї самої маленької людини. Це єдиний спосіб викликати до себе інтерес і повагу з боку інших народів. Фестиваль NET, який ігнорує сценічні опуси наших режисерів і запрошує до Москви живі, переповнені болю за людину вистави з інших країн, — ще одне тому свідчення.
