Зате цілком очікуваним був успіх одного з німецьких фільмів, і «Забігайлівка» Андреаса Дрезена отримала Великий приз журі — «Срібного ведмедя». Очікуваними й цілком справедливими здаються й точно такі ж «ведмеді» Отару Іоселіані (як кращому режисерові) за картину «Ранок понеділка» (цей фільм визнано кращим і кінокритиками, що входили до журі ФІПРЕССІ), акторам Геллі Беррі, що виконала головну роль в «Балі монстрів» Марка Форстера і Жакові Гембліну з «Перепустки» Бернара Таверньє. За кращий акторський ансамбль (можна передбачити, що тут у журі суперечок не було) «Срібний ведмідь» вручений творцям «8 жінок» Франсуа Озона (нагадаю, що в чудовiй вісімці були, серед інших, Катрін Деньов, Фанні Ардан, Даніель Дар’є, Ізабель Юппер, Емманюель Беар). Автором кращої музики визнано Антуана Дунамеля («Перепустка»), найбільш перспективним дебютом — фільм 30-річного австралійця Івана Сена «Під хмарами» (такий приз присуджувався вперше, для цього заснували окреме журі). Спеціальний приз «Блакитний янгол» (і 25 тисяч євро режисерові на додачу) за кращий європейський фільм вручено датчанці Аннет Олесен, творцеві картини «Дрібні прикрощі».
Берлінале з цього року очолив новий директор, Дітер Косслік. Організаційна структура фестивалю не зазнала істотних змін, хіба що змінився акцент — він став більш німецьким. Фестиваль проходить на землі Німеччини, отже він повинен слугувати справі зміцнення німецької кіноіндустрії. Тому в конкурсі брало участь відразу чотири фільми, що належать до вищезгаданої промисловості. І відкрився фестиваль картиною «Рай» 36-річного німецького режисера, відомого у нас за фільмом «Біжи, Лоло, біжи!», Тома Тиквера (за участю всюдисущого американського «Мірамаксу»). Очевидна данина змінам, що відбулися в світі за останні місяці. Кейт Бланшет грає вчительку англійської Філіппу, яка мешкає в Турині і вирішила помститися за своїх близьких. Щоправда, загинув не ненависний мафіозі, а невинні люди, в тому числі — діти. Не сльозинка дитини, а сама її кров. Довідавшись про це, вже заарештована жінка приголомшена і роздавлена.
У подальшому фабульному повороті відчуваєш руку знаменитого польського режисера Кшиштофа Кесьльовського (уже декілька років його немає серед нас, але ще ставляться сценарії маестро; у цьому випадку разом з Кшиштофом Песевичем). У Філіппу закохується Філіппо (Джованні Рібісі), молодий поліцейський. Він визволяє її з в’язниці й тікає разом з нею. У провінцію, в Тоскану, на лоно божественної природи. Краса почуттів і краса пейзажів очищають душу, фізика перетворюється на метафізику, i тому анітрохи не дивно виглядає фінал, у якому закохані, оточені поліцейськими, легко злітають на вертольоті в небеса, де й розчиняються. Себто возносяться.
У небеса повернуто й фінальні погляди героїв фільму американця Марка Форстера «Бал монстрів» (про нього я писав у одному з берлінських репортажів). Вбивця за вдачею, расист і майже фашист за сутнісю Генк Гротовський (Біллі Боб Томтон), несподівано закохавшись в «кольорову» Летицію (Геллі Беррі), цілком перероджується. Власне перед нами історія, протилежна тій, що з шокуючою наочністю показана в «Піаністці» Мігаеля Ганеке, що стала знаменитою. Пригадаємо, що там все по-іншому: Ізабель Юппер грає інтелектуалку, чия духовність спочатку не викликає сумнівів. Однак до кінця фільму ми все більше помічаємо в ній монстра, що сховався за декоративну прибудову. Жорсткий, у чомусь навіть цинічний, але, треба визнати, цілком реалістичний погляд на наше єство. Тут же ідеалізм, якась достоєвська віра в можливості переродження людини.
Світовідчуття Отара Іоселіані куди важче загнати в категорії реального-ідеального. Його новий фільм «Ранок понеділка» розповідає про робітника Вінсенте (Жак Біду). Хоч працює він на якомусь велетенському промисловому комбінаті, життя його загалом цілком патріархальне, тобто рутинне. Абсолютно однакові побудки, прокидання, збирання, від’їзди і капці завжди в одному і тому самому місці, і дружина, і діти, що не звертають на нього ніякої уваги. І та ж заборона палити за воротами комбінату, і від цього вічне роздратування. Яке раптом обертається тихим бунтом: Вінсент несподівано для самого себе не йде на роботу, сачкує, а потім і зовсім виїжджає світ за очі. У дорозі він має цілком приємне спілкування з компанією молодих грузинів, які проголошують гучні пафосні тости і кричать: «Пий до дна, пий до дна!». Так Вінсент осягає просту мудрість, яка зводиться до того, що основна життєва функція вина зовсім не гастрономічна, як він вважав до цього, а спіритична. Стародавній напій тут не що інше, як казковий і разом з тим загальнодоступний засіб «відірватися» і забутися, перейти в деякий інший, святковий, незвичайний світ. Не дивно, що з подібною установкою герой потрапляє до Венеції, середовище завжди незвичайне і по-італійському артистичне.
Там він знайомиться з Карло (Аміго Моццо), який занурює його у всілякі маленькі радощі (наприклад, підглядання за оголеними тілами черниць). Але це була неділя, а вже у понеділок Карло збирається на роботу, яка виявиться мало чи не тією самою по суті, включаючи табличку «No smoking» біля входу. Понеділок і тут понеділок, весь час на піску щоденного буття незрима рука відмічає межу, за якою закінчується метафізика свободи і починається осоружна, шалено тужлива фізика побуту. Вінсент не придумав нічого кращого, як сісти на корабель і попливти — може, морська гладінь не відображає сумовиті обриси понеділків…
У фіналі він, звичайно, повертається додому і все виглядає так, немов він і не випадав з цієї щоденної круговерті. «Світ скрізь однаковий, — сумно констатував Іоселіані на прес-конференції, — куди б не поїхав, скрізь одні і ті самі проблеми». Немає ідеалізму в авторському погляді на світ, але немає і прісності; тут зовсім не фізіологічний нарис, а трохи іронічна, розумна притчеподібна розповідь про те, що світ таки та й ловить людину в свої сіті, але та — в уяві, а іноді і реально — примудряється і оманливим шляхом знаходить райський куточок свободи. Ілюзорний, звичайно, але від цього не менш чудовий.
Відомий південнокорейський режисер Кім Кі-Дук запропонував дещо інше розуміння людського життя. Картина «Поганий парубок» починається з того, що її герой, Хан-Гі (Хо Яе-Хіун), зразу закохується в дівчину — кохання з першого погляду. Хоч почуття свої він виявляє в грубій, примітивній формі… Та й як інакше, адже працює охоронцем у борделі — такому, де дівчат виставляють у вітрину, як живий товар. Та все ж помітно, що тут привид ідеального кохання ухопив його так, що він відрефлектувати свій стан не годен.
Трапилося так, що і його кохана, Сун-Хва (Сео-Вон), потрапляє до борделю. Спочатку вона, незаймана дівчина, зазнає всіх мук пекла, але людина звикає до всього — ось і вона вже грайливо виляє стегнами, зазиваючи клієнтів. Охоронець же (тут, може, уклін деяким голлівудським схемам) часто спостерігає за нею і її вправами з іншими чоловіками із задзеркалля, з муками і насолодою одночасно. А крім того, у нього складне, дике навіть життя, наповнене люттю, тваринною пристрастю, боротьбою за виживання в буквальному значенні.
Далі оповідання повертає в метафізичну образність — майбутнє раптом проступає у вигляді деякого видіння і такої собі фотографічної композиції з незаповненим фрагментом. І здається вже, що кохання перемагає — герой вириває Сун-Хва з бордельного життя і відвозить подалі, до моря. З милим рай і в курені, але виявляється, що пересувний курінець насправді той же бордель, куди Хан- Гі зазиває клієнтів, любителів швидких безпроблемних утіх. Людина тягне за собою життя, що склалося, устрій, що склався, навіть якщо це щось позамежне з погляду моралі. Проте журі подібний погляд не підтримало, фільм опинився за межами призового поля, незважаючи на очевидні достоїнства могутньої кінематографічної мови. Поганому парубку, що не захотів поборотися за висвітлювання темних плям, сказали «фі». Нехай виправляється…
Недаремно і сам фестиваль завершувався фільмом про «плохиша» — відреставрований «Великий диктатор» великого Чарлі Чапліна як і раніше викликає гомеричний регіт. Історія маленького єврея-перукаря і дуже схожого на нього диктатора (до речі, у фестивальній програмі був присутній документальний фільм, який я, на жаль, не побачив, і автори якого відштовхнулися від простого спостереження — Гітлер і Чаплін народилися майже одночасно, з різницею всього лише в чотири дні, у одному і тому самому році і місяці; далі простежується збіг двох доль — як в знаменитій картині, що так «зріднила» їх).
Фільм закінчується відомим епізодом, коли здійснюється підміна і маленький перукар займає місце диктатора. Йому треба виголошувати промову і він, подолавши збентеження, проголошує її. Цими словами закінчився фестиваль, і тому варто відтворити деякі пасажі:
«Всім, хто може чути мене, я кажу: не зневіряйтеся! Нещастя, що спіткало нас, лише результат дикої жадоби і злості людей, що бояться людського поступу. Ненависть між людьми мине і диктатори згинуть!.. Поки люди здатні вмирати за свободу, вона не загине…
Ви — народ, і у вашій владі створити прекрасне вільне життя, зробити його променистим і захоплюючим. Скористаймося ж цією владою заради демократії! Об’єднаймося! Будемо битися за новий світ, за чистий світ…».
А потім Чарлі звернеться до коханої жінки: «Дивися, Ханно! Людській душі дали крила… і людина злетіла до неба. Її душа летить до райдуги, до майбутнього, до славного майбутнього… яке належить тобі, належить мені… належить кожному з нас… всім! Зведи свій погляд, Ханно! Поглянь на небо, Ханно! Чи чуєш ти? Слухай!..»
Ось так він закінчився, на такій ось ноті, Берлінський фестиваль 2002 року. І стало остаточно зрозумілим, що і задумувався він як заклик злетіти, звести очі до небес обітованих. Інакше на нас чекає лихо. Інакше світ і далі буде занурюватися в пучину темряви, коли Бога немає і все дозволено. Так що Берлінале загалом став ще і посланням до людства із закликом схаменутися і багато що розпочати заново. Послання до людства закладено і в тексті фільму українського режисера Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», включеного в головну конкурсну програму (але який не брав участі в конкурсному змаганні). Автори спробували розповісти про трагедію України і її народу, про Мазепу, що кинув було виклик історичній долі і не здолав її, бо розчинився в десятках облич і масок. Крім того, наскільки я можу зрозуміти режисерський задум, була зроблена спроба пробурити звичну «шароварно-гопацьку» поверхню і увійти в культурні шари українського Бароко, який багато в чому визначив обличчя національної культури…
Але все це мало хто з журналістів зумів почути, прочитати. Хоча на прес-конференції звучали і цілком захоплені відгуки. А відомий режисер Олександр Аскольдов, який давно мешкає в Берліні, висловився в тому дусі, що картина чудова і абсолютно оригінальна, а тому у неї будуть шалені недруги і шалені ж щанувальники. Судячи з берлінських показів, перших буде значно більше.
Звичайно, щось подібне в історії кіно відбувалося. З фільмом Олексія Германа «Хрустальов, машину!» в Каннах, приміром, зовсім нещодавно. А втім, те що трапилося — привiд для авторського самоаналізу. Скажімо, чи так все вивірене в архітектоніці стрічки, в її споруді? Чи немає там «зайвих» деталей і частин, чи не дуже громіздка вся будова? Над цим варто подумати ще і тому, що фільм, наскільки мені відомо, запрошено на ряд інших фестивалів і варто б було його підремонтувати (і підкоротити). Хоч я розумію, що все це варто не тільки якихось творчих зусиль, але ще і грошей.
Ну, а поки до побачення, Берлін! Світовий кінематографічний сезон тепер стартував по-справжньому і нудьгувати нам, будемо сподіватися, не доведеться.
ЦИТАТНИК «Дня»
«... Фільм («Молитва за гетьмана Мазепу») збентежливо поганий. Боюся, що автора підвело те, що можна назвати політичним шалом, коли ідея, правильна або хибна, заступає світ і робить його чорно-білим. Біле — гетьман з його волелюбством, чорне — москалі з їх розпусністю, жорстокістю і підступністю. Москалі — образ тиранічної Росії з шаленим содомитом Петром I на чолі. Трьохгодинна стрічка вирішена як конвеєр фресок, але не з храму, а з вертепу, як ораторія, заспівана на фортисимо, а сюжет настільки не має значення, що він невловимий. Злива образів має шокувати сміливістю, приваблюючи публіку, насправді вона руйнує несмаком. У ній є мотиви колишнього Іллєнка з їх фольклорністю і балансом на межі надриву, але ця межа далеко позаду, а балансу немає зовсім — фільм зіскочив з гальм і мчить, некерований, без дороги.
Невдача в живопису — особиста драма автора. У кіно вона може стати катастрофою для національної індустрії». Валерій КИЧIН, «Вісті»
