П’єсу італійського драматурга Альдо Ніколаї поставив режисер Дмитро Морозов, а художнє керівництво здійснив Михайло Резникович. Головні ролі у комедії по черзі грають дві пари артистів: Дмитро Савченко-Наталя Доля та Станіслав Бобко-Олена Нещерет.
Зав’язка цієї історії нагадує ситуацію з радянської «кинонетленки» «Іронія долі, або З легким паром!» Найзвичайнісінький, «типовий» (кажучи мовою эльдаррязановской комедії) чиновник п’ятого рангу повертається після обідньої перерви і застає в своєму кабінеті... невідому дамочку. З’ясовувати стосунки з непроханої гостею героєві належить аж до самого фіналу, а це півтори години.
Вся п’єса Миколаї — безперервний діалог! Взятися за такий матеріал сам по собі — подвиг. Щоб не приспати глядача розмовами, режисерові доводиться ретельно вибудовувати паралельний словесному дієвий світ сюжету...
У «Жінці і чиновника» цей — «підтекстовий» — фундамент, збудованиий режисером, міцний і невигадливий. Артистам є, що називається, де розгулятися. Вони з задоволенням «приміряють» на себе десятки запропонованих ролей: ловелас і кокетка, агресор і безневинна овечка, обвинувач і підсудний, повелителька і підкаблучник... При цьому артисти, як в грі «кішки-мишки», в найнесподіваніший момент можуть помінятися ролями. Тому глядачеві складно відірватися від того, що відбувається на сцені.
Дмитро Савченко з Наталією Долею демонструють вищий пілотаж акторської майстерності, а більш досвідчених колег «наздоганяють» і Олена Нещерет зі Стасом Бобко. Вона (героїня) — втілення жіночої природи: зворушлива і нещадна одночасно, в екстремальній ситуації здатна на блеф у великих і малих масштабах. Він (герой) — нормальний чоловік, що втрачає голову в присутності симпатичної представниці протилежної статі. Але в цьому заданому детективі варто шукати не тільки жінку.
Вистава Російської драми наштовхує на думку, що п’єса Миколаї — далека родичка гоголівського «Ревізора». Насамперед, тому, що очі страху тут так само великі. Для чиновника, у якого, само собою, рильце в пушку, існує небезпека викриття. Доводиться викручуватися, застосовувати то одну, то другу, то третю тактику. Дмитро Савченко відмінно балансує на гойдалках емоцій і настроїв, заданих режисером, — від наступу до відчаю, і назад. А ще актор вміє точно розрахувати міру власної віри в пропоновані обставини. Глядач відчуває, коли персонаж грає роль в ролі, намагаючись перехитрити жінку, а коли щиро «ведеться» на її виверти...
І ще один привіт від Гоголя — містичний флер. На сцені чим раз відбуваються якісь дивацтва, викликані збудженою уявою наляканого чиновника: щось запалюється, гасне, скрипить, капає... А центральний елемент декорації — стіл-трансформер (надзвичайно дієва сценографія Ігоря Несміянова), як капелюх чарівника, весь наповнений сюрпризами-пристосуваннями, здорово, дієво допомагає артистам.
А глядачі, напевно, зроблять для себе несподіване відкриття, що цей спектакль зовсім не про чиновницькі таємниці, а про те, наскільки непростим та тернистим часом буває шлях до взаєморозуміння між чоловіком і жінкою.
