Люди, знайомі з мистецтвом театру, коли чують ім’я: Лариса Кадирова, відразу згадують її коронну роль — образ Марії Заньковецької, який увійшов до сучасної історії українського театру.
Цю роль акторка грала у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, то була вистава-довгожитель, вистава-легенда, яку бачила вся Україна, вона була відома і за її межами. Понад 600 разів перевтілювалася Кадирова на свого кумира — Заньковецьку, і мабуть тому збільшилася її любов до театру, бо на власну самовідданість служіння мистецтву наклалися почуття Марії Костянтинівни Заньковецької. Дотик до життя і творчості такої особистості назавжди залишив слід у душі Лариси Кадирової, в їхньому житті можна знайти паралелі, головна ж об’єднуюча риса — любов до театру. Суть і Заньковецької, і Кадирової вміщується в одному слові — акторка.
Віддавши 30 років свого творчого життя заньковецькій сцені, вже п’ятнадцять років Лариса Кадирова живе в Києві і служить у Театрі ім. І. Франка. Активно займається громадсько-творчою діяльністю: голова художньої ради Києво- Могилянської академії, президент Міжнародного інституту театру «Український центр», заступник голови правління «Шевченківський фонд XXI століття», член Комітету з Національних премій України ім. Тараса Шевченка, aрт-директор Міжнародного фестивалю античного мистецтва «Боспорські агони».
ЛЬВІВСЬКА СТОРІНКА
У розмові з Ларисою Кадировою на будь-яку тему не обходиться без спогадів про Львів, про Театр ім. М. Заньковецької.
— Там, можна сказати, минуло все моє свідоме життя, — розповідає Л. Кадирова. — У дитинстві була музична школа, потім я закінчила театральну студію при Театрі ім. М. Заньковецької (за фахом «Актор театру і кіно»), і вже на останніх курсах, десь у 1961—1962 р. р., почала брати участь у виставах театру. Моє бажання осягати якомога більше в професії, привело мене до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого, де я закінчила театрознавчий факультет, окрім цього, вчилася в Ленінградській aкадемії мистецтв.
Але Театр ім. М. Заньковецької — це — «Альма-матер», там усе починалося: вчилася акторської професії, зав’язувалися дружні зв’язки, які супроводили потім по життю. Львів тих часів — дивне місто, навколо театру збиралася вся духовна еліта, не лише міста, але й України, зі скількома видатними людьми я була знайома — не перерахувати: художники, літератори, актори… Там я сформувалася як особистість, розкрилася як людина.
Львів справляє величезний вплив: дивовижна архітектура, старовина, вітражі, його унікальний стиль. Одним словом, це була величезна школа: і духовна, і людська, і професійна. Адже акторська професія — це не лише вміння створити образ, я розумію її, як діалог душ, дух передачі енергії, інтелектуальної, емоційної, а для цього потрібно знати не лише професію актора, необхідне знання всього спектра творчості, тут і психологія, і пластика, і лінії простору, потрібно знати барви, їхнє співвідношення, загалом, бути частиною загальної гармонії світу. Звичайно, цьому потрібно вчитися, використовуючи те, що тобі дано від природи, але шліфувати, удосконалювати — все це було в мене у Львові. Робота над собою вимагає певних обмежень, часто доводилося відмовлятися від якихсь розваг, якщо потрібно було працювати.
— Образ Марії Заньковецької нерозривно пов’язаний з вашою творчістю, з якими почуттями згадується ця вистава?
— Ми її грали 20 років на суцільних аншлагах, неможливо було уявити, що люди так реагуватимуть. Зараз мені ясно, що в той час ця вистава стала певним передвісником національного відродження, вперше там відкрито говорилося про любов до своєї землі, до людей, що живуть на ній, до народної пісні, до українського слова. Ми грали гордість і гідність українського народу. Згадую прем’єру, коли люди ставали на коліна перед стіною, цілували край моєї сукні — сукні Заньковецької. А гастролі в Києві, коли на нас чекали натовпи глядачів після вистави, ми йшли Хрещатиком і співали українських пісень! Я зараз добре розумію, що ця вистава зробила тоді величезну справу! Цікаво, що режисер вистави Олексій Миколайович Ріпко спочатку не бачив мене в ролі Заньковецької, він вважав, що я така маленька, тендітна не зможу створити правдивий образ героїні, і лише зусиллями Сергія Володимировича Данченка, тодішнього художнього керівника театру, якого вважаю своїм учителем, величезним другом, наймудрішою людиною, мене затвердили на цю роль. І після першої генеральної здачі, Ріпко мав мужність справжнього митця вийти на сцену і сказати мені при всіх, що він не мав рації.
КИЇВСЬКА СТОРІНКА
— Ваш київський період пов’язаний насамперед з Театром ім. І. Франка і театром «Сузір’я». Остання ваша прем’єра на франківській малій сцені «Сара Бернар — наперекір усьому». Чому ви віддаєте перевагу жанру моновистави?
— «Сара Бернар...» — це вже моя четверта моновистава. А до цього були літературно-музичні композиції, які сміливо можна вважати монороботами, своєрідними передвісниками моновистав, такі, як «Леся і Мержинський», «Леся і Львів». Моножанр мені цікавий, передусім, своєю свободою. Можна грати без особливих декорацій, спеціальних костюмів. Не важливий декор навколо, а важливо те, що актор один на один із публікою, причому дуже близько, і ти в стані відкритості душі. У різних іпостасях своїх героїнь відкриваю через них своє бачення світу, думки про те, що відбувається у виставі, про те, що відбувається за стінами театру. Мене підкуповує те, що не потрібно форсувати простір, ти поряд із глядачем, він — твій найближчий співрозмовник. А від такої близькості виникає особлива довірливість. Цікаво, що моновистава, як ніяка інша, має можливість розвиватися в часі, бо я, немов живий інструмент, реагую на час. Так у «Сарі Бернар...» після перших вистав, я відчула, що потрібно дещо додати, сам матеріал диктував це. Я вирішила доповнити текст, ввести нові мотиви життєвої історії цієї дивовижної жінки, великої акторки. Сара писала, що є жінка і чоловік у драматичному мистецтві, тобто актор і актриса, що їх об’єднує, а що роз’єднує. Наприклад, бажання подобатися, перебільшено піклуватися про свою зовнішність, прагнення бути центром уваги — риси, притаманні передусім жінці, а акторці — тим більш. Але й чоловік-актор має їх у повній мірі. Звідси заздрість акторів до акторок, і в цьому Сара Бернар вбачала корінь їх протиборства. Я ввела до вистави ці її думки, тому що в цьому повністю з нею згодна. Кожного разу, граючи спектакль, я відчуваю, наскільки те, що створюється на сцені, виткане з моїх думок, відчуттів, моїх нервів, клітин...
Якщо граєш у великій виставі, там чисто фізично є якась мить перевести дух, коли на сцені діють твої колеги, а в моновиставі — ти один, і немає жодної секунди вимкнення з ролі. Звичайно, це величезне виснаження фізичних сил, нервових, моральних, життєвої енергії, після кожної моновистави потрібен час, щоб прийти до норми. У виставі моя Сара Бернар сидить, але як не дивно, це ще більше напруження, коли потрібно в такому статичному положенні зіграти бурю пристрастей! Як? Лише жестами, руками, мімікою, голосом, очима — максимальна концентрація всіх сил.
— Як вам працювалося з польським режисером Збігнєвом Хшановським, це інша театральна школа?
— Я б насамперед, сказала про людську школу. Від Хшановського йде могутня енергія зацікавленості в актрисі, щоб зробити з нею роботу найкращої якості. Ми існували як єдине ціле і працювали на виставу. Писали монолог Сари, вибудовували мізансцени, шукали оптимальне, органічне сценічне вирішення. До речі, в роботі з Олексієм Кужельним над «Федрою» також була така співтворчість. Очевидно, саме мистецтво моновистави передбачає діалог на рівних.
— «Сару Бернар» любите більше за все, бо це остання робота, чи інші вистави також вам дорогі?
— Звичайно, всі дорогі. Дуже люблю виставу за Маркесом «Любовна відповідь чоловікові, який сидить у кріслі» (режисер О. Кужельний). У березні після певної перерви я знову гратиму її на Малій сцені Театру ім. І. Франка.
— У вас величезний читецький репертуар. Які у вас пріоритети в поезії, що виконуєте з особливим почуттям?
— Дуже люблю твори Тараса Шевченка, знаю напам’ять багато його поем, захоплююся творчістю Івана Франка, а моя улюблена поетеса — Ліна Костенко.
«ПРОДОВЖУЮ ВЧИТИСЯ, ОСЯГАТИ НОВЕ»
— Як вам працюється в Шевченківському комітеті, адже потрібно освоювати величезні масиви висунутих на національну премію творів?
— Я рада, що мене запросили бути членом комітету. Я дізнаюся стільки нового й цікавого, скільки доводиться читати, дивитися, слухати, можна сказати, що я в курсі всіх найсучасніших віянь мистецтва у всіх галузях. Які чудові митці — Чебикін, Остафійчук, Франчук! Справжнім відкриттям стала для мене рок- група «Кому вниз» (їх музична композиція за творами Шевченка, Олеся і Самійленка), коли я слухала, як вони співають «Суботів, Суботів», я просто плакала від почуттів, які з’явилися.
Цього року серед висунутих театральних претендентів — Дніпропетровський монотеатр «Крик» Михайла Мельника, вистава «Берестечко» Л. Костенко Рівненського театру, «Богдан Хмельницький» у Донецькій опері, вистава «Про мишей і людей» Театральної компанії «Бенюк- Хостікоєв», «Мойсей» Національної опери України. Про свої пріоритети я не маю права говорити заздалегідь, але звичайно ж, для себе я визначила, хто гідний бути лауреатом премії. Завдяки роботі в комітеті я продовжую вчитися, осягати нове.
— До думки фахівців у своїй галузі, чи достатня увага з боку колег у Шевченківському комітеті?
— Я відчуваю це на собі, коли, наприклад, йде обговорення театральної теми. Своєю чергою, я повністю довіряю і прислухаюся до думки таких шанованих майстрів літератури, як Жулинський, Лубківський, Слабошпицький, Герасим’юк, Римарук. Мені дуже імпонує, що вони не кривлять душею, щиро уболівають за те, щоб нагороду справедливо отримав кращий.
— У вас щільний робочий графік, чим ще ви встигаєте займатися?
— Викладаю сценічну майстерність і сценічну мову — я доцент Національної музичної академії. Крім цього ведеться велика, цікава робота в Києво-Могилянській академії. Ми проводимо ряд заходів, що сприяють більшому розширенню кругозору студентів. Це Дні країн світу, де стараємося повноцінно та різнобічно розповісти про країну, про культуру, мистецтво. Дуже продуктивним став недавній науково-художній круглий стіл «А свічка тріпотить світанком…», присвячений правоохоронному руху в Україні (до 30-річчя Української Гельсінської групи). Виступали дуже цікаві особистості: Микола Горбаль, Михайло Горинь, Лілія Григорович, Левко Лук’яненко, Мирослав Мартинович, Олена Голуб, Леопольд Ященко та інші. Для присутніх стали справжнім відкриттям їхні розповіді про історичний аспект створення Української Гельсінської групи, її діяльності, про сучасні моменти правоохоронного руху на Україні. Всі круглі столи, що проводяться в Могилянській академії, носять науковий і художній характер, тому вони живі, емоційні. Я дуже поважаю атмосферу, яка панує в академії, — це дух любові до землі, на якій ти живеш, поваги до традицій і цінностей, бажання зробити свою країну ще прекраснішою. Це є надзвичайно цінним. Є ще один важливий момент моєї діяльності — «Шевченківський фонд XXI століття», там ми проводимо важливу акцію — фестиваль «Шевченко в моєму серці», де задіяні діти від 7 до 21 року, існують сім творчих напрямків, у яких молодь показує себе в літературі, музиці, театрі, художньому слові, образотворчому мистецтві. Ми проводимо історико-краєзнавчий конкурс і конкурс народного мистецтва...
— Ви вже провели Ш міжнародний фестиваль моновистав акторок «Марія», що це за творча акція?
— Фестиваль задумувався до 150-річчя з дня народження Марії Заньковецької і названий її ім’ям. У цьому — моя своєрідна данина цій чудовій акторці, завдяки якій відбулося і моє творче становлення. Його унікальність полягає в тому, що беруть участь у ньому лише жінки-актриси, які приїжджають із різних країн і показують своє мистецтво, демонструючи своє розуміння існування артистки на театральній сцені. Ніякого феміністичного відтінку в нашому фестивалі немає. Крім вистав, обов’язково проводиться круглий стіл «Параметри сучасної акторської майстерності» з обговоренням професіоналами і теоретиками мистецтва цих важливих тем. Перспективи цього фестивалю мені бачаться в тому, що розширюється географія учасників, на фестиваль цього року вже маю згоду на участь акторок з Марокко, Японії, крім, звичайно, країн з близького і далекого зарубіжжя. Впевнена, що завдяки таким зв’язкам із зарубіжними акторками, поширюватиметься популярність про Україну по світу, адже учасниці роз’їжджаються і несуть в свої країни знання про нашу країну, і ці ниточки нібито налагоджують нормальний діалог України зі світом, відбувається її культурна інтеграція до світових процесів. Ще одним важливим моментом, який піднесе імідж України, вважаю видання книги Наталі Кузякіної «Життя Миколи Куліша», над цим питанням я билася декілька років, це неоціненна праця, і зрештою ця книга побачить світ. Її презентація планується влітку в Херсонському українському драматичному театрі ім. М. Куліша під час Міжнародного фестивалю «Мельпомена Таврії».
— Стільки важливих справ на ваших тендітних плечах. Ви сильна людина?
— Завжди вважала, що слабка, а коли мені вдається долати труднощі, які постають на шляху, мені здається, що то була не я. Мама мені завжди говорила, навіть якщо у тебе не буде проблем, ти їх вигадаєш, щоб успішно подолати. Дуже підтримує мене атмосфера величезної любові, що панує в нашій родині. Щастя сина для мене понад усе, а тепер у мене є ще одна найбільша радість — внучка. Це такий новий, величезний світ! Все це дає мені можливість справлятися з будь-якими проблемами. А сили мої підживлюються від мистецтва, театру, навколишнього життя, і тримає те, що я, можна сказати, народилася акторкою.
