Десять років тому в Україні мало не щомісяця
виникав новий театр. Вижили одиниці. З-поміж них — Харківський молодіжний.
Колектив, організований режисером Петром Бойком, одразу ж посів вельми
авантажне місце в русі, який, передбачаючи посмішки теоретиків, я все ж
назвав би студійно-комерційним. У цьому дивному поєднанні повністю втілився
дух тієї недовгої епохи, коли підприємництво так само прямо асоціювалося
зі свободою самовираження, як і студійна вольниця. Тоді п'ять разів на
тиждень навдивовижу сміливі «Зірки на вранішньому небі», «Собаче серце»
і «Наш Декамерон», що їх грали актори Молодіжного, давали збори, що дозволяли
не тільки балувати себе подвійними окладами, а й чимало вкладати в розвиток
театру, наближаючи світло, звук, сценографію, костюми до немислимих іще
вчора стандартів. Потім — і, на жаль, скоро! — прийде протвережуюче розуміння
того, що поєднувати несумісне можна тільки в екстремальних обставинах,
коли ненадовго, немов у стрибку, виникає оманливе відчуття польоту. Потім
земне тяжіння візьме своє — ілюзія зникне. Озираючись сьогодні на той недалекий
час, раптово холонеш від безжальної думки: не роки, а епохи, штовхаючись,
змінювали одна одну. «Как мало прожито, как много пережито...» — сказав
на останньому подиху поет, розчавлений фінішним прискоренням іншого, набагато
спокійнішого й сентиментальнішого, ніж наше, дев'ятнадцяте століття. Історія
не просто повторюється, а з кожним своїм новим витком дедалі суворіше перевіряє
нас на міцність.
Харківський молодіжний втратив у постперебудовній стихії і свій затишний
зал із зручними підсобними приміщеннями, і значну частину трупи, і більшу
частину глядачів, які було потягнулися до солідної справи. І все-таки головне
зберегти вдалося. Театр не загинув. Правда, кошти, необхідні для існування
свого дорогого «хобі», п'яти колишнім артистам академічних театрів (ось
і весь творчий склад) тепер доводиться добувати у створеній ними для цієї
мети фірмі «Актор». Це товариство з обмеженою відповідальністю успішно
продукує... А втім, не видаючи комерційних таємниць, скажу лише, що продукція
фірми цілком добротна й апетитна, а головне — дає дохід, який повинен підтримувати
на плаву, як і записано в статуті товариства, латаний човен Молодіжного
театру. Студійність і комерція розмежувалися, аби парадоксальним чином
знову об'єднатися...
У репертуарі театру сьогодні три вистави. Судячи з їхнього характеру,
до назви Молодіжний нині доречно було б додати визначення «камерний». Розраховуючи
лише на кількох виконавців і невелику сцену Будинку актора театр звертається
саме до інтимної драматургії, шукає налаштованого на неквапливу, серйозну
розмову глядача. Такою є й п'єса «Джо і Маріанна, або Маленьке життя» Вернера
Шлірфа. Німецький драматург навряд чи міг передбачити, які наочні асоціації
викличе його драма у сучасних українських глядачів: дуже вже відверто обставини
життя персонажів у розореній війною Німеччині нагадують наші теперішні
реалії. А яка знайома мрія героїні про прекрасного принца у вигляді «амерікен
боя», який відвезе її за океан до країни вічного свята й процвітання, свободи
та джазу! Однак, розповідаючи цю невибагливу історію, театр нічого не спрощує
і не впадає в примітивне моралізування. Вистава не зводиться до дидактичного
сюжету про те, як доля карає тих, хто шукає, де «краще та глибше». Героїня
актриси Наталії Ляшенко шукає свою долю, своє кохання. Не вина її, а біда,
що щастя на батьківщині здається неможливим. Та й хто, крім святенників,
засудить сімнадцятирічну дівчину за те, що захопилася вона, наперекір лихим
чуткам і волі батьків, не прищуватим студентом-співвітчизником, а бравим
солдатом-переможцем Джо? Хоча й тут не все так просто: є моменти, коли
актриса підкреслює в Маріанні шокуючу, трохи дику суміш наївності та прагматизму.
А втім, скоро, буквально в наступному епізоді, ми побачимо зовсім іншу
Маріанну. Замість захопленої, розкритої назустріч щастю дівчини перед нами
постає передчасно постаріла, пригноблена непосильною боротьбою за існування
в обітованій країні її мрії, в усьому зневірена сорокарічна жінка. Наталія
Ляшенко лаконічна й майстерна в передачі контрастних змін у вигляді й емоційному
стані Маріанни. Стежачи за долею героїні, ми виразно бачимо, як тане шагренева
шкіра її безрадісного життя. А ритм виставі дуже точно задає досвідчений
і чуйний партнер актриси — Сергій Бичко, який виконує подвійну роль Письменника/Джо.
В образі Письменника він підкреслено стриманий, майже безпристрасний, абстрактно
читає текст авторських ремарок, з точно вивіреним прискоренням стукає по
клавішах друкарської машинки, після такої ж ретельно вирахуваної паузи
підходить до рояля і бере кілька нот... Те, що відбувається потім — чергова
поява Маріанни та її монологи, — це, за задумом драматурга, матеріалізований
потік свідомості Письменника, в якому він сам за необхідності бере на себе
роль Джо. Роль ця безсловесна, але актор за допомогою балетмейстера Леоніда
Маркова вигадав для характеристики героя значно виразнішу мову — танцю,
жесту, руху. Так під джазову музику Бенні Гудмана народжується суворий
і водночас джазово-імпровізаційний ритмічний лад вистави...
Новою прем'єрою Харківський молодіжний театр зустрів свій 10-річний
ювілей. Але вистава не сприймається ні як підсумок, ні навіть як проміжний
фініш. Радше як свідчення стійкості та нездоланної пристрасті жменьки одержимих
вірою у своє покликання артистів.
