У цьому, звісно, спокусливо побачити певну соціальну символіку. Муніципальні театри фінансуються геть погано, коштів на нові постановки катастрофічно бракує, директорам доводиться викручуватися, аби одягти до прем'єри сцену й акторів. Уперто мусуються чутки, ніби недалеко час, коли театри почнуть просто ліквідовувати. Театру драми й комедії на лівому березі Дніпра ця сумна доля напевне не загрожує: у нього є віддана публіка, міцна художня репутація, громадське визнання, врешті-решт, свідоцтвом чому є недавній урожай "Пекторалей". Отже, всупереч найпохмурішим прогнозам про наближення загибелі конкретних театрів і очевидної анемії загальної театральної ситуації, з якою, схоже, всі змирилися, трупа Едуарда Митницького старається тримати фасон. Приміром, виклично вперто бере в роботу серйозну літературу. Класику. Ставить то Макіавеллі з Пірандело, то Сологуба з Толстим. І стабільно збирає на своє вистави публіку.
Тут нібито слід розчулитися. Ритуально зітхнути й поремствувати з приводу бездуховності сьогоднішнього життя. Відзначити стоїцизм і безкорисливість відважної трупи. Котра протистоїть, бореться, стверджує, проповідує, облагороджує, повчає. Є оплотом гуманізму. Ну, не оплотом, то принаймні окопом. А не окопом, то хоча б оазою серед загальної безсоромності та зневіри. Лицемірства й відступництва. Махрової брехні й підлості. Те, що суспільство занурилось у порок і брехню, епідемічно охоплене байдужістю і злом, для постановника "Живого трупа" Едуарда Митницького - беззаперечний факт. Не даремно, звісно, він закликав до себе в союзники запеклого духовного бунтівника і гнівного викривальника соціальної несправедливості Льва Миколайовича Толстого. Закликав, аби сказати прямо: продажне й гидке нинішнє життя. Совісній людині у ньому не вижити. Охаючи, замордують, знищать. Кульмінацією, та, мабуть, і сповідницьки потаємною для режисера сценою є епізод слідства й суду над Федором Протасовим. У ньому, цьому епізоді, стільки жовчі, обурення й неудаваної пристрасті, що мимоволі замислюєшся: чи не заради нього зробив Митницький постановку? Коли замість скромного, хоча і страшного персонажу - судового слідчого, на сцені виникає багатоголова істота, котра дзявкає, улюлюкає, казиться - згуртована група солідних чоловіків у сучасних партикулярних костюмах, істота, яка є втіленням сьогоднішньої чиновницької раті, точніше, влади, яка від насильства і знущання з окремої людини має справді садистську насолоду, проймає жах. Давненько в театрі так глузливо не фрондували можновладцям. Відчайдушна зухвалість театру й точність його соціального діагнозу на цій сцені приголомшують і захоплюють, але, на жаль, не нейтралізують уже нагромаджене розчарування.
Бо соціальна сміливість аніяк не виправдовує художній компроміс.
Щиро чи змушено йде на нього режисер, не буду гадати. Лише констатую, що публіки він боїться більше, ніж влади. А відтак не вельми сподівається на те, що глядачі уважно слухатимуть суворе і щільне толстовське слово, зосереджено вловлюватимуть ніжні духовні зміни в акторі, погодяться глибоко переживати драму героя.
У це сьогодні в театрі ніхто особливо не вірить, у чому і гріх його, і біда. "Спектакль-гра у двох діях", повідомляє програмка, сором'язливо замовчуючи від глядача авторський жанр "Живого трупа" - драма. Гра пропонує асортимент розваг. Глядач не повинен нудьгувати. Ще кілька років тому "спектаклями-іграми" йменували особливий тип невигадливих, найчастіше для дошкільнят, лялькових вистав. Вважалося особливим шиком не просто якнайзаповзятіше розважати малюків, а й залучати їх до дії, вигадувати активні ситуації, аби вони могли потупотіти ніжками, проскандувати нехитрі віршики, повідгадувати нескладні загадки тощо. На "Живому трупі" публіку ніхто навмисне не чіпає. Солідний театр усе-таки. Може пригостити чимось калорійнішим, ніж лічилки та частівки. І пригощає мало не філармонічною програмою циганського й російського романсу. Співає вся трупа. Дружно, душевно. Солістка - чудова - Людмила Лимар. Федя у знаменитій шинковій сцені несподівано опиняється в амплуа конферансьє, патетично оголошуючи черговий номер: "Льон". Крім пісень, публіці пропонують мелодраматичне заламування рук і поривчасті рухи двох дуже схожих героїнь, несподівані клоунські кривляння другорядних персонажів, курсивно подані репліки з актуальним підтекстом.
Куплети романсів, ніби оси, вп'ялись у монологи Феді Протасова, шматуючи їх. Темпераментний Олександр Гетьманський, виконавець центральної ролі, б'ється об цю безперервну циганщину, як об асфальт. І все одно знаходить сили піднестись і вперто, ніби бурлака, тягти свою тему - одвічну тему нездоланної туги російського інтелігента. Прокляття і щастя котрого - чесність. Адже Федя і стріляється через надлишок совісті, хоча, ясна річ, і чиновники замучили.
