Якби в українській культурі не було цієї майстрині, істинної жриці краси (як називають у мистецьких колах цього талановитого живописця й оригінальну майстриню декоративного мистецтва); якби в історії українського мистецтва не було її магічного чародійства в царині народного одягу, її варто було б вигадати, сотворити, наснити чи «закликати» — як добрий дух із глибин історії (настільки це шляхетне й креативне дійство тріумфу доцільності й гармонії). Заслужений художник України (2009), лауреат Шевченківської премії (1997), лауреат Премії імені В. Стуса (2000), вона несе у цей світ любов і красу.
Людмила Семикіна коронувала Красу з усією натхненністю свого чутливого серця. Глибокий знавець історії рідної землі й національних традицій, стала самобутнім майстром народного одягу, зумівши натхненно виразити в цій царині душу українського народу.
...Народилася Людмила Миколаївна Семикіна (справжнє прізвище — Семикінь) в Одесі. Закінчила Одеське художнє училище (в майстерні Л. Мучника), а 1953 року — Київський художній інститут (педагог — О. Шовкуненко). Творчий шлях починала традиційно: з живописних робіт, з-поміж яких найвідоміші — пейзажні роботи «Біля причалу», «Ранок», «Зимовий вечір», «Сутінки» (всі — 1954 р.), «Вітряний день» (1957), «Ремонт причалу» (1960), «Вранці» (1961), «Легенда про Київ» (1966). Особливо яскравою сторінкою в її долі була підготовка ескізів костюмів до кінофільму «Захар Беркут» (1970 — 1971). Ця проба сил у мистецтві «об’ємних пропорцій» і стала для художниці вирішальною, допомогла знайти власний творчий «причал», де вона є повноправною господинею: режисером-художником і виконавцем водночас. Адже мисткиня постійно шукала себе, випробовуючи свій хист у різних техніках, пропорціях, прагнучи знайти в мистецтві той «золотий перетин», що міг принести їй істинне мистецьке задоволення.
«Стіни просторої майстерні Люди Семикіної, — згадував учений Богдан Певний, який час від часу приїздив із-за кордону до України й спілкувався з шістдесятниками, — були завішані картинами із зображенням постатей надлюдських пропорцій, що наводили на думку про народного героя — козака Мамая».
Людмила Семикіна була не тільки близьким і вірним другом багатьох шістдесятників-нонконформістів, а й душею Клубу творчої молоді, довкола якого гуртувалися люди, спраглі нового, глибоко національного. Її друзі часто згадують виставку одягу, влаштовану на знак моральної й матеріальної підтримки заарештованого І. Світличного, й пам’ятне їм усім відзначення першої роковини смерті Алли Горської (що відбувалося в майстерні Л. Семикіної і яке КДБ знімало на плівку), коли було організовано зустріч нового, 1972 року, Різдва й звучали колядки пам’яті Алли. Незважаючи на постійне стеження, психологічний тиск, Л. Семикіна їздила на похорон В. Симоненка, брала участь у багатьох творчих заходах, метою яких було не тільки розширити уявлення про українську культуру, а й продемонструвати згуртованість у протистоянні офіційній тоталітарній владі.
Двічі її було виключено зі Спілки художників України: 1964 року за «ідейно порочний твір, який дає викривлений образ Шевченка» (йдеться про відомий вітраж у Київському університеті, виконаний у співавторстві з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Галиною Севрук, Галиною Зубченко), а 1968 року — за підпис під листом 193 діячів науки, літератури та мистецтва, робітників і студентів із протестом проти незаконних репресій і закритих судів в Україні, що відбувалися протягом 1965 — 1966 рр. Поновлена в Спілці 1988 року («за відсутністю фактів звинувачення» — таким було офіційне формулювання).
Кінорежисер Юрій Ткаченко згадує, як 1970 р. він знімав для кіноновин відкриття виставки робіт Л. Семикіної: «Я захоплено працював, маючи можливість зафільмувати разом, укупі, багатьох знайомих і дорогих мені людей, які не приховували свого захоплення виставкою [...]. Людмила — щаслива авторка — літала, мов пісня. Кінокамеру я зупинив, аж коли скінчилася плівка». Однак на студії кінохроніки режисера ввічливо попросили показати касети, й більше він ніколи сфільмованого не побачив.
Семикіна внесла в золоту скарбницю українського мистецтва неперевершені зразки строїв, виконаних за національними мотивами. З-поміж них особливо вирізняються довершені образи із серії «Скіфський степ» («Тур», «Полин», «Жриця Грифон», «Цариця Сонця», «Жрець», «Сарматка», «Сарматський цар»), виконані 1993 — 1996 рр. Помітним явищем у культурному житті України стали також виконані нею строї за поліськими мотивами — «Поліська легенда» («Князь Тетерів», «Тетерівна», «Поліський князь Світовид», «Князь-дерево», «Мавка водяна», «Каріатида», «Лісовичок»). У цих зразках одягу немає нічого непродуманого, надмірного чи нарочитого — починаючи від самої назви-концепції до образного вирішення.
Навіть перелік назв її робіт приносить справжнє задоволення. Так, серія «Княжа доба» (1990 — 1996) явила нам цілу низку строїв, які дарують естетичну насолоду, стимулюють образне мислення, сприяють розвиткові фантазії, а не тільки поглибленню знань про минуле. Це — «Софія Київська», «Князь Київський Кий», «Лада», «Ярославна», «Мирослава», «Каріатида Галицька», «Галичанка», «Писанка», «Берегиня», «Князь Галицький Дзвени дар». Найвищої державної нагороди Людмила Семикіна удостоєна 1997 р. за серію строїв «Високий замок».
Одним із джерел її наснаги (окрім ретроспективних документальних даних) стали також артефакти культури (викопні речі з давніх захоронень), чи не найкреативнішою з-поміж яких дослідники називають антропоморфні фабули V -VІ століть, що надихали майстриню на скіфсько-сарматську колекцію одягу. Така ретроорієнтація насправді дуже органічно сприймається в сучасних реаліях урбанізації й глобалізації життя, вносячи в цей контекст уніфікованості акценти актуалізованої традиції й доцільного повернення до джерел.
«Крива» творчого пошуку майстрині досить красномовна: від лаконізму до максималізму, від максималізму — до аскетизму, де князівські інтонації змінюються скіфськими, поліські — галицькими тощо. Ці етнотипи змінюють один одного, розкриваючи невичерпні можливості мистецтва народного одягу й залишаючи по собі враження неповторності: кожен зі своєю поетичною специфікою, особливим смисловим навантаженням. Безперечно, мисткині довелося подолати спокуси стилізації, щоб виробити свій власний вишуканий стиль «від Людмили Семикіної».
«Над занудою сірості, гвалтом парадності/І над сказом стиляг в екстатичній юрбі/Ти, богиня шляхетності, грації й радості,/ Декретуєш красу в світ, підвладний Тобі», — так шанобливо-пієтетно висловив своє захоплення чудодійним талантом майстрині визволяти в «однострої ув’язнених» людей з «рабства монументальності», з «летаргії парадності і суєти» у вірші, присвяченому Людмилі Семикіній, натхненник шістдесятницького руху Іван Світличний.
