Український прозаїк та драматург Панас Мирний ( Панас Якович Рудченко) народився 1 (13) травня 1849 р. у Миргороді Полтавської губернії в родині повітового cкарбничого Якова Григоровича Рудченка (1823-1890). Їхній славний рід походив із солов’їномовної Полтавщини, зокрема дід майбутнього літератора був учасником війни з Наполеоном.
Окрім майбутнього письменника в родині підростало ще троє синів: Іван (1845-1905), Лука (1851-1917), Григорій (Георгій; 1857-1877) і донька Олександра (1847-?). Сусіди вважали малого Ахванасія, названого батьками на честь Святого Афанасія Великого, Лубенського чудотворця, дивакуватою дитиною. Бо ріс Фоньок, як його називали в родині, злагідним хлопчиною, але не муляв око солодкими посмішками, бо любив усамітнювався. Як занотувала у спогадах старша сестра Олександра:
- Він завжди любив усамітнення, вічно сам грав. Один раз був у нас страшний переполох: чи не стало нашого Афанасика. Скрізь шукали ... Як пішли в сад - і чують: співає десь у бур’янах. Виявилося, що він якось впав у канаву і там розгулює і співає. Афанасій був дуже мирний, сварок не терпів: відразу тікав.
Тепер і ви знаєте: виключно через сумирну вдачу письменник і взяв собі отой літературно-пацифістичний псевдонім. Змалечку Опанас тримався одсторонь; сяде, було, собі над горою і дивиться на той широкий краєвид, що одкривався навкруги…
Батьки - Яків Григорович і Тетяна Іванівна Рудченки (1857)
Як згадувала в авторському есеї “Слово про Панаса Мирного” його ровесниця, впливова українська громадська діячка та літераторка Олена Пчілка:
- Обставини хатнього життя в сім’ї Рудченків, як і в нашій, були суто українські. Я не пригадую, щоб мати Панасова, Тетяна Іванівна, говорила до дітей інакше, як по-українському, не через яку-небудь ідейну тенденцію, а просто через те, що і в панських повітових сім’ях, не дуже багатих, жилося простенько, можна сказати, серед народної течії української. Отже, діти виростали в близькім товаристві слуг, на лоні простого українського життя. Тим-то українське слово, українська пісня, українські звичаї оточали й П.Рудченка змалку. Часто заходили в їх господу кобзарі, лірники; вони грали дітям “Чечітку”, “Щиглика”, а всім - пісень поважніших.
Гадяцьке повітове училище Панас Мирний закінчив 18 червня 1862 р. із відзнакою, бо за вісьмома предметами учень отримав “відмінно”. На жаль, матеріальне становище панської повітової родини не дозволило продовжити освіту в гімназії, і “Гадяч-університет”, як заклад називали брати, залишився останнім навчальним закладом у житті синів колезького реєстратора Якова Григоровича Рудченка.
Отож у 14 років Панас Рудченко пішов служити канцелярським служителем Гадяцького повітового суду. За рік, 31 серпня 1864 р. юнака перевели на посаду канцелярського служителя в Гадяцьке повітове скарбництво, де згодом він став помічником бухгалтера, а затим, після короткочасного перебування у Прилуках (1866-1867) - на посаді письмоводителя місцевого скарбництва, 6 вересня 1867 р. обійняв таку ж посаду в Миргородському повітовому скарбництві…
Будинок, у якому з 1903 р. по 1920 р. жив Панас Мирний
- Ні, не слава - ота шинкарка п’яна - поривала мене в мої молоді літа до роботи. Моє невеличке серце змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона - оповила мою душу чарівними снами і підбурювала думки до роботи. Наче дрібні ластівки, вилітали вони з моєї голови і щебетали голосні пісні про давню давнину, як колись наші діди билися з ворожою силою за правду та волю. Зачарована тими боями та здивована лицарським змаганням, моя душа рвалася до діла, бажаючи хоч чим-небудь невеличким, прислужитися тобі, мій рідний краю!
- Довбай, довбай, хлопче! - щось стиха нашіптувала мені у вуха доля. - Знай, що дощова крапля і твердий камінь проточує...
Панас Мирний із рідним братом Іваном Біликом
Дослідники з’ясували, що Панас Мирний, як і більшість аматорів, почав із поезії. Більше того, перший відомий дослідникам вірш постав 22 січня 1864 р. і був написаний російською мовою - “Писал в суде, я все писал...”. Тоді як українською - “Мучить, давить моє серце...” - був створений за місяць, 26 лютого 1864 р. До прози початківцю належало здолати відстань у чотири роки.
Утім, у 1868-1870 рр. були створені перші прозові твори: “Ганнуся”, “Думки», “Голодні годи” (перша редакція), “Жидівка”, “Вечныйгнет”, “Попович” тощо. Зберіглася також спроба драми - “Уляна Бондарівна”.
Від 4 листопада 1871 р. П.Я.Рудченко замешкав у Полтаві, куди його перевели служити, підвищивши у посаді до бухгалтера губернського скарбництва. Щоправда, молодого демократа ніколи не приваблювала чиновницька кар’єра, щоправда, вона дозволяла мати, за власною оцінкою, “щмат хліба і чисте сумління перед народом”.
Ота глибока порядність, бездоганне виконання обов’язків в поєднанні з природним хистом до слова забезпечили талановитому чиновнику успішний кар’єрний рух, Панас Якович дослужився до рангу дійсного статського радника (чин цивільного генерала, що відповідав посаді губернатора).
Панас Мирний із майбутньою дружиною Олександрою Шейдеман 1889
Від осені 1871 р. Панас Рудченко жив і працював у Полтаві, обіймаючи різні посади в місцевій Казенній палаті. Хоча юнака зовсім не приваблювала чиновницька кар’єра. Якщо вам цікаво, які думки обсідали рядового російського діловода, це занотовано у щоденнику молодого Панаса Рудченка:
- Задумався я над життям свого брата-чиновника. Непривітне воно само по собі те сидіння з дня у день над столом, те брязкання на щотах, те поставлення усяких сведєній та відомостів, само тоді уїдається у серце, а коли ж нема хіті того робить, коли робиш заради шматка хліба, - о, яке невеселе і тяжке таке життя! Часом і начальник знічев’я налає тебе - то треба мовчать, коли хоч м’який кусок хліба їсти… Серце моє наливалося вогнем, у грудях ходили прибої гніву… О, чим я тобі відомщу, ти, кляте життя – невільне, підданське!
Чому П.Я.Рудченко узявся за перо, він щиро зізнався у листі від 20 грудня 1898 р. до полтавського товариша, письменника і актора Якова Жарка (власне - Яків Васильович Жарченко; 1861-1933):
- А то - по правді вам кажу - писав я, пишу і буду писати тільки тоді, як є зайвий час, і через те, що це втішає мою душу...
На початку письменницької кар’єри 20-річний Панас Рудченко настійливо шукав себе, пробуючи перо у різних літературних жанрах. “Першим симфоністом української прози” (Олесь Гончар) були створені: п’єса “Василь і Маруся”, оповідання “Сколихнув”, “Народолюбець”, поема “Безталанна”, модерновий для тогочасної української літератури цикл поезій у прозі “Думки”. Разом із тим тематика свідчила, що “чисте сумління перед народом” поволі перетворюється на свідому позицію літератора-початківця.
***
Коли літературна праця, як сам автор її називав, “літературна писарівщина”, стала справжню потаємну втіху П.Я.Рудченка, з огляду на фізичну небезпеку полтавському скарбникові довелося сховатися за письменницький псевдонім. Нагадаю, услід за таємним циркуляром №379, виданим 30 липня (18 липня) 1863 р. міністром внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєвим, яким призупинялося видання значної частини книг, написаних українською мовою, активізувалася роль українських громад.
…І невмируща мова, як “жива схованка людського духу”, як чисте життєдайне джерело, повсякчас знаходила новий шлях до читача, з-під землі жебоніла струмочками, живила душу, дарувала надію. Зокрема у м.Ламберзі (м.Львів, від вересня 1772 р. - Австрійська імперія) знову почалося видання часопису “Правда”, який за матеріального сприяння Пантелеймона Куліша (він був головним рушієм журналу) видавав Лонгин Лукашевич, а редагував Олександр Огоновський.
Валуєвський циркуляр
І красне письменство стало для П.Я.Рудченка його справжньою втіхою і вечірньою втечею від відразливої дійсності. Попри загально просвітницьке кредо, типове для української інтелігенції, геть помірковані політичні погляди, викладені у перших творах початківця, жандармерія не оминула молодого літератора увагою. Імена братів Рудченків з’явились у списку учасників народницького руху України, а Панаса Мирного навіть зарахували до групи громадян, у яких за ідеї революційно-визвольного руху належало влаштувати… трус. У зв’язку з доносом про підпільний гурток народницького спрямування “Унія”, що діяв у 1874-1875 рр. у Полтаві, 11 березня 1875 р. обшук у помешканні молодого літератора жандарми таки влаштували; більше того, знайшли заборонені (!!!) політичні видання. До них поліція зарахувала… численні рукописи, кілька чисел львівського альманаху “Правда”, а також Ґерценівське видання “ГолосаизРоссии” за… 1856-й рік. Йолопи!
На каторгу тоді ніхто із заарештованих не пішов: Бог милував… Хоча знахідки могла закінчитися кандалами. Але усіх полтавських народників: Дмитро Лизогуб, Олександр Волкенштейн, Дмитро Пильчиков, Ростислав Стеблін-Каменський, Панас Рудченко та інші.... - виправдали. Причиною цьому стало те, що губернатор і начальник полтавського губернського жандармського управління ніяк не могли вирішити, кому належить розслідувати справу членів “Унії”. Повні йолопи…
***
Прикро, але в Російській імперії на подальші чверть століття “роман з народного життя” потрапив до списку заборонених видань. Утім, книжку розповсюджували і читали таємно. Лише у 1903 р. “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” легально видрукував часопис “Кіевская старина”, змінивши назву на… “Пропаща сила”. Минуло ще два роки, і в рік Першої російської революції роман нарешті з’явився окремим виданням і обласкав Панаса Мирного заслуженою письменницькою славою.
Родина Панаса Мирного на сходах власного будинку в Полтаві
На сторінках альманаху “Рада”, який у 1883-1884 рр. видавав М.П.Старицький, читач познайомився з двома замальовками з циклу “Як ведеться, так і живеться” та першими двома частинами із наступного великого соціально-психологічного роману “Повія” (1879-1882).
Чи не вперше за багато-багато років його душа співала. В в листі до шановного добродія Панас Мирний зізнавався:
- Дуже зраділо моє серце, вичитуючи з його про Ваше бажання розпочати видавництво українського літературно-наукового місячника. Годі нам швендяти по чужих сторонах, та запрохувати сусідньої ласки. Пора, давно пора нам згадати про це, - у цьому наша сила і це наше найперше діло Думаючи так, я не ложу огудки на другі справи і не ставлю їх нижче цієї, - ні. Раз - вольному воля, спасенному - рай, а вдруге - тілько при товариській спілці усяких справ я жду найбільшої користі для нас. А проте все-таки не одмагаюся, що літературне діло - наше перше діло. Хто б що не робив і як його не робив на користь народові - все то буде носити на собі сліди всесвітнього поступу та розвою, звісно не без того, щоб туди і свого чого не налипло, - одно тілько літературно-наукове діло носитиме на собі чисто народні ознаки. Як же нам, дбаючи про розвій найкращих народних основ, не дбати найголовніше про це! На Ваш замір, поти прийде дозвіл від уряду на місячник, видавати альманахи теж прихиляюсь. Чим більше виданнів - тим і краще, краще що-небудь, чим нічого. Довго і так ми мовчали, хоча, правду кажучи, не мало нам приходилось звідати усяких заборонів.
… в 40 років, але нарешті склалося особисте життя повітового скарбника, коли 16 квітня 1889 р. в Успенській церкві Карлівки, волосного центру Костянтиноградського повіту Полтавської губернії надвірний радник П.Я.Рудченко пошлюбив учительку музики Полтавського інституту шляхетних дівчат, милу вродливицю Олександру Михайлівну Шейдеман (1863-1943)….Один за одним у подружжя народилися три сини: Віктор (1892-1915), Михайло (1893-1974), Леонід (1898-1919).
Однак, шлюбне життя із зросійщеною німкенею не склалося.
На перший погляд, інтелігентна капітанська донька та генеральська сестра, котра володіла кількома європейськими мовами, пристойно грала на фортепіано, здобула ґрунтовну освіту, мала гарні манери, зналася на літературі та музиці і заради Панаса Яковича відмовила в Санкт-Петербурзі нареченому, заможному лікарю-кузену, виявилася: по-перше, на 14 років молодшою за чоловіка, по-друге, нездужала “на гостру істерію, близьку до божевілля”, по-третє, на відміну від Панаса Мирного любила полювати і на самоті блуката із рушницею в сусідніх лісах, по-четверте, балакала тільки російською та вела себе по-барськи, що повсякчас дратувало свекруху, стаючи приводом для сімейних чвар.
Любов повела у прийми, і в червні 1891 р. Мирний Мирний полишив затишну двокімнатну квартирку у передмісті Полтами, де мешкав два десятиліття, аби перебратись у кам’яний будинок на Мало-Садовій, що стояв неподалік Полтавського міського саду. Виснажлива служба у губернському скарбництві, родинні клопоти, хвороба дружини, - усе це відволікало, забираючи час та наснагу, аби сідати за літературну працю, як сам автор її називав, “літературну писарівщину”.
Після других пологів психічне здоров’я Олександри Михайлівни і взагалі, різко погіршилося. Напади істерії стали постійними, чоловік боявся, що вони можуть перерости у божевілля. Тому у травні 1894 г. Панас Якович вимушено відвіз сердешну на лікування до Харкова.
Там дружина провела п’ять місяців.
Власні переживання того періоду Панас Мирний так занотував у щоденнику:
- Господи! Зглянься хоч на те, що ось уже трохи не два місяці, як я без неї горюю; зглянься на діточок, що не бачать матері своєї, не знають її теплої ласки. Допоможи їй, нещасній, подужати хворобу якнайскоріше, верни її під нашу оселю, принеси разом з нею мир і спокій в наше безталанне життя.
Кабінет
Важно осягнути, як у подібному моральному стані можна з дня у день служити начальником відділу повітового казначейства, керуючи підлеглими, а вечорами брати в руки літературне перо, перекладаючи “Короля Ліра” Уїльяма Шекспіра, паралельно самостійно виховувати трьох малих синів й опікуючись постановкою п’єси “Лимерівна” в Полтаві, прем’єра якої відбулась у квітні 1892 р.
***
Була то людина граничної скромності.
Коли 12 листопада 1891 р. у Панаєвському театрі, що стояв у Санкт-Петербурзі колись на Адміралтейській набережній, 4, завершилася вистава “Лимерівна” у виконанні української трупи Миколи Садовського, під бурхливі оплески публіки театральна завіса піднімалася не один раз.
І райок, і партер дружно скандували:
- Ав-то-ра! Ав-то-ра! Ав-то-ра!
Як пригадували очевидці, лише під чарами головної героїні Наталі, роль якої виконала Марія Заньковецька, розчулений драматург порушив багаторічне правило - тримати псевдонім у таємниці - і піднявся на сцену. Перед здивованими очима глядачів постав зніяковілий колезький радник, короткозорий полтавчанин П.Я.Рудченко, котрий мружився за скельцями окулярів, страхаючись побачити в залі знайомих чиновників…
***
Зважаючи на сімейні обставини, письменник Панас Мирний і чиновник Панас Якович Рудченко вирішили у березні 1903 р. назавжди пустити коріння в Полтаві. Тому за 5,5 тисячі рублів придбали маєток у передмісті - Кобищанах: невеличкий будиночок на 3-й Кобищанській вулиці, 56 - ділянка землі разом зі мальовничим ставком займала півтора гектара. Ясна річ, навіть високий губернський чиновник П.Я.Рудченко нічого подібного дозволити собі не міг. Гроші довелося позичити у багатих родичів дружини, отож маєток було оформлено на Олександру Михайлівну.
- Ох, підкріпи мене, Господи! Допоможи скоріше пережити оцю лиху хуртовину, бо вже не знайду моченьки терпіти, сили мої починають мене кидати...
Дружина Панаса Мирного Олександра Михайлівна зі старшими дітьми
Завжди один, але … не пропаща сила. Як не гнуло життя до землі, але Панас Якович тримався, бо мав характер, мав кремінь, не ганьбив совість і честь.
Власне, до творчості йому вдалося повернутися лише 1895 р.
Із часом чесного товариства йому вже й не бракувало.
Бо підтримував Панас Мирний тісні дружні і творчі зв’язки з багатьма діячами української культури - із великим енциклопедистом Іваном Франком, філігранним новелістом Василем Стефаником, композитором Миколою Лисенком, драматургами Іваном Карпенком-Карим і Михайлом Старицьким, режисером та актором Марком Кропивницьким, письменником Михайлом Коцюбинським, поетесою Лесею Українкою, акторкою Марією Заньковецькою, кримським поетом і лікарем Кесарем Білиловським, катеринодарським прозаїком Яковом Жарком.
***
Помітно посилилася громадська діяльність Панаса Мирного напередодні і в період революції 1905 р. Український літератор виступав з відозвами, в яких закликав до боротьби за свободу й рівність жінок. Він продовжував активно співпрацювати із часописом “Рідний край”. У низці творів: “До сучасної музи”, “Сон”, “До братів-засланців” - письменник відгукувався на революційні події.
Коли 1914 р. царський уряд в особі міністра внутрішніх справ Російської імперії Миколи Маклакова заборонив публічне святкування століття з дня народження Т.Г.Шевченка, саме П.Я.Рудченко написав “Відозву полтавців до киян з приводу святкування дня столітнього народження Т.Г.Шевченка”, висловивши глибокий протест і обурення діями російської влади. Не дивно, що 1915 р. поліція безуспішно розшукувала “політично підозрілу особу” - Панаса Мирного, ім’я якого зазначалось у списку найбільш небезпечних діячів українського революційного руху, куди внесли Володимира Винниченка, Володимира і Миколу Шухевичів, Михайла Гаврилка, Володимира Дорошенка, Теофіла Меленя, Володимира Старосольського, Івана Джиджору, Порфирія Буняка, Андрія Жука, Володимира Левинського, Лева Ганкевича.
Три сини - Віктор, Михайло, Леонід
17 вересня 1915 р. листоноша приніс жахливу телеграму - його старший син, 23-річний прапорщик Віктор Рудченко, талановитий випускник юридичного факультету Московського університету, загинув на фронті
Першої Світової.
Середульший син, студент Варшавського політехнічного інституту Михайло Рудченко також пішов добровольцем на фронт. У складі Грязовецького 296-го піхотного полку він дослужився до офіцерського чину. Ще на першому курсі юнак одружився, але вдома не всидів. Довелося літньому Панасу Яковичу, як голові родини, дбати за відсутності сина про невістку, Віру Іванівну Теплицьку.
Наймолодший Леонід ще ходив до гімназії, але вже небезпечно марив про кар’єру офіцера. Та хіба втримаєш отих молодих та гарячих? У 1917 р. юнак вступив до Київського артилерійського училища, у червні 1918 p. вступив добровольцем в армію Симона Петлюри, воював у лавах білої гвардії і загинув у квітні 1919 р. десь на Єлисаветградщині; за однією з версій, застрелився, аби не опинитись у більшовиків у полоні.
***
До оригінальної творчості письменнмк не звернувся, а “літературну писарівщину” продовжив, повернувшись до роботи над перекладом “Орлеанської діви” (“Die Jungfrau von Orleans”) Фрідріха Шіллера, яку розпочав ще в 1905-1907 рр.
Грандіозних планів за роки Громадянської війни в Україні зреалізувати не вдалося. Полтавська спілка споживчих товариств лише видала в 1918 р. його повість “Товариші” (насправді то були “Лихі люди”), а “Літературно-науковий вісник”, починаючи з липневого числа за 1918 p., познайомив читача із повістю “За водою”, третьою частиною роману “Повія” та більш-менш свіжою драмою “Не вгашай духу!”
***
Після встановлення радянської влади в Україні, незважаючи на похилий вік, Панас Мирний вимушено працював у Полтавському губфінвідділі. Літня квола людина, обтяжена родиною, побутом, війною, постійними змінами влади, розрухою спотворений більшовизмом навколишній світ національного братерства, соціальної рівності і людської свободи бачити не бажала.
Як на зле, знову поновилась і загострилася душевна хвороба дружини Олександри Михайлівни. У квітні-травні 1917 р. перехворів і сам Панас Мирний. 11 липня 1917 р. в Києві помер його молодший брат Лука Якович Рудченко.
Літератор на схилі літ
У віці 25 років через хворобу середнього сина - Михайла Рудченка комісували. Звільнившись у запас, він спромігся влаштувався діловодом та продовжив навчатись у Катеринославському гірничому інституті. У грудні 1918 г. Панас Мирний став дідом - у сина Михайла з дружиною Вірою народився хлопчик, якого батьки назвали Юрієм.
Зважаючи на скрутне матеріальне становище, невістка із немовлям жила в будинку письменника, а ось Михайло, не витримавши утискань з боку комісарів, вступив до лав Добровольчої армії А.І.Денікіна. Після розгрому " Збройних сил Півдня Росії ", як правильно називалася біла армія, батько втратив зв'язок із сином, і більше родичі не бачилися.
Не бачилися, на щастя. Бо… Підхоплений виром Громадянської війни, Михайла Рудченка приєднався до Робітниче-селянської Червоної армії та повернувсь у рідну Полтаву більшовиком… уже по смерті батька.
***
19 січня 1920 р. востаннє відміряв шлях на службу в Полтавську казенну палату, перейменовану в губфінвідділ, самотужки повернувся додому.
Під ранок Олександра Михайлівна почула, як щось негучно гупнуло, прожогом кинулася вона у спальню до чоловіка, але побачила Панаса Яковича на підлозі - уже без свідомості.
Лікар засвідчив: медицина безсила, інсульт, крововилив у мозок. Так о пів на шосту ранку, 28 січня 1920 р. від апоплексичного удару помер епічний геній української літератури.
***
За старим козацьким звичаєм, тіло письменника-патріота у труні під червоною китайкою та під схиленими прапорами поволі везли на цвинтар саньми, запряженими двома парами волів. Поховали класика української літератури: спочатку - на старому військовому кладовищі, поруч із старшим сином, а в 1936 р. прах перенесли в улюблене ним місце - Зелений Гай (нині - вул. Патріарха Мстислава).
