ЖИВИЙ ПАМ’ЯТНИК
Великі комедійні акторські таланти народжуються рідко. Ну, хто у нас? Юрій Шумський, Микола Яковченко, Юрій Тимошенко і Юхим Березін... І Борислав Брондуков. Це за сто останніх років. Нинішніх телевізійних коміків не називаю поки що, нехай проявляться в часі і просторі.
Серед актрис так само негусто. Нонна Копержинська — так. А хто ще? В театрі були, а в кіно? Маргарита Криницина у цьому сенсі виглядає як щось унікальне, самодостатнє. Її Проня Прокопівна у легендарній стрічці «За двома зайцями» Віктора Іванова явище надзвичайне — за універсалізмом, за вигостреністю малюнка ролі, його соціокультурним наповненням. Та що там — це пам’ятник епосі, тож логічним рішенням і було спорудити скульптурну композицію Проні і Голохвастому, він же Олег Борисов, на Андріївському узвозі. До речі, Маргариті Василівні подобався той пам’ятник, вона залюбки приходила до нього, давала автографи, фотографувалася. Справді народна артистка...
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ»
Не раз чув від неї: «Мене після «Зайців» на вулиці не пізнавали... Почали пізнавати уже тоді, коли зістарилась». Узагалі фільм спершу не викликав аж такого всенародного інтересу. А начальство за радянських часів до комедій ставилося з підозрою: чи не підривають режим? За відомим віршиком потрібні «такие Гоголи, чтобы нас не трогали». Тільки у 1990-ті фільм Іванова по-справжньому «прорізався». Може, тому, що усі побачили разючу схожість реалій на персонажів стрічки, поставленої, як відомо, за п’єсою Івана Нечуя-Левицького і Михайла Старицького. Сьогоднішні скоробагатьки заледве не один до одного нагадують Голохвастого і Проню. Їхня вертикаль, та соціальна драбина, якою вони деруться нагору, суто імітаційна. Вони свято вірять в те, що головне — як ти виглядаєш, соціальний костюм, соціальна роль. Цим і дурять голову публіці — до певного часу...
Криницина зіграла в кіно кілька десятків ролей, здебільшого невеликих. Жаль, вони досі не проаналізовані, по-справжньому не помічені. А серед них були справді цікаві — і у «Весіллі в Малинівці» (Руда), і в «Бумбараші» (Меланія), і в «Миргороді та його мешканцях» (Горпина), і в багатьох інших. Простий приклад — її невеличка роль двірнички у фільмі В’ячеслава Криштофовича «Перед екзаменом» пригадується досі: спокійна приязнь до людей як така собі людська і, власне, соціально-типажна характеристика персонажа.
Маргарита Криницина була не пам’ятником, а живою і напрочуд талановитою людиною. І наче ж успішною... Драма її життя в тому, що одна роль затінила весь інший доробок.
ЛЮБЛЯТЬ І ЛЮБИТИМУТЬ
Борислав Брондуков — своєрідний бренд. Не треба нікому пояснювати, хто це і що це. Всі знають і так: Брондуков. Він був щасливішим, ніж Маргарита Криницина — з його акторським іміджем пов’язані десятки кінострічок. За моїм глядацьким реєстром — це геніальний «Камінний хрест», звичайно. «Анничка», «Комісари», «Захар Беркут», «Здрастуй і прощавай», «Дід лівого крайнього». Потім «Я служу на кордоні», «Премія», «Афоня», «Гараж», «Тривожний місяць вересень», «Одруження» («Женитьба»), «Міміно», «На вас чекає громадянка Никанорова», «Вавилон ХХ», «Осінній марафон», «Ми із джазу», «Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона», «Спортлото-82», «Якщо можеш — пробач», «Жорстокий романс», «Загибель богів», «Подарунок на іменини», «Ізгой»... І остання роль у фільмі Андрія Бенкендорфа «Хіппініада, або Материк кохання». Понад двадцять! Ну так, це лише частина із зіграних. Однак щоб пам’яталася така кількість — це здорово, це майже унікально...
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ВАВИЛОН XX»
Глядачі любили його. Та що там — люблять і любитимуть. За що? Це складно сформулювати. Дивовижна органічність, звичайно. Однак яка праця і який професіоналізм. Скажімо, знаменитий Федул із «Афоні» Ґеорґія Данелії. Маленька роль маленької людини, котра заклопотана насамперед тим, як би знайти гроші на питіє. І все?
Придивімось — цю роль зроблено. Костюм — розтягнутий светр, на кожен день, шароварні штані, роздовбані черевики. Він — «шестірка», і високий дядя з помітним пузцем незворушно помикає ним: зроби те, дізнайся це. Федул обертається навколо дядька, його енергетики вистачить на все. Тільки що його обурює? Неорганізованість, непунктуальність. Він, котрий живе на самому дні суспільства, поважає порядок. «От, не люблю таких людей!» — обурюється Афонею, який не з’явився на «захід» і тим самим дуже підвів. І побіля магазину стає в позу такої собі скульптурної композиції мислителя... У ході, у пластиці жестів — профіль того, хто звик поважати себе. Це маленька людина, трагічно надломлена, неадекватна своєму внутрішньому образу. Не помітив, проґавив мить, коли став обертатися навколо когось, втратив власну вісь. І себе, такого, він і не знає. Комізм ролі — в тому, що людина мається одним, а є іншим. Незбіг, антагонізм внутрішнього і зовнішнього образів... Роль зроблено, вигранено, точно вписано в середовище фільму. Звісно, режисура. Але ж і стільки філігранної акторської майстерності.
А Явтушок у «Вавилоні ХХ» Івана Миколайчука — друга, однокурсника по інституту, побратима. Українське село 1920-х років, історичний катаклізм, коли селянина силоміць потягли у світлу будущину. Герой Брондукова — середняк, котрому прагнеться бути чимось більшим, ніж він є. Його практичний розум налаштований проти утопій, він не вірить у привиди, що бродять Європою. Та не позбавлений він і спокуси театралізації, ефектної постанови свого, сказати б, «іміджу». Зверхньо поглядає він, піднісшись над парканом, на філософа Фабіана та його безпросвітний ідеалізм — суперповажний, набундючений, одягнений у файну аристократичну вдягачку. Тільки камера подивиться на нього ззаду — низ його голий і вбогий. Верх проситься вгору, хоче ефектної постави, а низ викривально простий, і відтак розриває цілісність образу.
Це і є, на мій погляд, один із магістральних сюжетів, що пронизують ролі Брондукова: хочеться бути цілим, гармонійним, злагодженим. А виходить якось нескладно, химерно... Оцю недоформованість своїх екранних персонажів Брондуков виявляв блискуче.
А сам Брондуков завжди залишався самим собою. Ну, так було — в ньому не було неправди, натужного комікування, дешевого цирку. Він думав про своє, він жив так, як написалося йому на роду. І тому, вдивляючись нині в його лик, помічаємо в ньому піднесене, духовне, ба навіть святе. Те, що залишив нам назавжди.
І Маргарита Криницина, і Борислав Брондуков — великі актори. Їхній дар зреалізувався, і слава Богу. Не всім щастить у мистецтві донести свій талант людям. Вони змогли, за що довічна дяка і наше глядацьке визнання.
