Цей незвичайного тембру та глибини голос пам’ятають усі, хто пережив війну. Саме він від імені «радянського інформбюро» сповіщав країну про становище на фронтах і вселяв надію й віру в перемогу. Не випадково скупий на похвалу генерал Черняховський заявив: «Юрій Левітан міг замінити цілу дивізію».
Для повоєнного покоління голос цієї людини асоціюється з повідомленнями про скасування продовольчих карток, зниження цін: саме йому довіряли озвучувати всі найважливіші укази та закони, його вустами з народом «розмовляли» Сталін, Хрущов та інші перші особи держави. Юрія Левітана ми чуємо і в усіх повоєнних художніх фільмах про війну: це додає їм документальної достовірності. Не раз з екрана звучали й слова, від яких досі в кожного з нас ідуть мурашки по шкірі: «УВАГА! Говорить Москва! Громадяни Радянського Союзу! Передаємо заяву радянського уряду. Сьогодні о четвертій годині ранку без пред’явлення будь-яких претензій до Радянського Союзу, без оголошення війни німецькі війська напали на нашу країну...». Але найцікавіше, що цей текст, який став уже хрестоматійним, перший прочитав у ефірі не Левітан, а міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов. А Левітан його потім уже повторював за якийсь час. Але в своїх мемуарах і Жуков, і Рокоссовський, і інші маршали чомусь написали, що про початок війни оголосив Юрій Левітан. Коли колеги нагадували Левітанові про це, він, важко зітхаючи, говорив: «А що ж, мені тепер давати публічне спростування?!».
Голос Левітана мав унікальну здатність піднімати людей на подвиг. І в той же час він навіював жах фашистам. Гітлер вважав його ворогом рейху № 1. (Головнокомандувач Сталін значився під номером два). Геббельс обіцяв двісті тисяч марок тому, хто доставить Левітана живим до Берліна. Не маючи сумніву на початку війни в своїй перемозі, він хотів, щоб світ дізнався про неї з вуст Левітана. Коли ж фашисти зрозуміли, що диктора № 1 Радянського Союзу викрасти їм не вдасться, було вирішено його знищити. Для закидання в Москву готувалася спеціальна група СС. Щоб захистити головний голос СРСР, Левітану виділили охорону, а містом розпускали брехливі чутки про його зовнішність, благо в обличчя Юрія Борисовича знали небагато людей. Влітку 41-го півтонна бомба впала у двір Радіокомітету, і німецьке радіо поспішило повідомити: «Більшовицький радіоцентр зруйновано! Левітана вбито!» Гітлерівці поквапилися: бомба потрапила в каналізаційний люк і не вибухнула. Не минуло й чверті години, як у ефірі знову зазвучав голос Левітана.
9 травня 1945 року саме Юрієві Левітану випало щастя прочитати акт про беззастережну капітуляцію Німеччини.
ЯК ЮРБОР БУКВУ «О» ПОДОЛАВ
«Легенда радянського радіо» потрапив у диктори абсолютно випадково. Не поступивши до кінотехнікуму, Юрій, побачивши оголошення на паркані, вирішив податися в диктори, навіть, власне, і не знаючи, що це за професія. Історик радіо професор Олександр Шерель розповідав: «1932 року в Радіокомітеті створено Головну редакцію інформації. Для роботи в ній оголосили набір до дикторської групи. Кандидатів прослуховувала комісія, до якої входили працівники радіо, актори Художнього театру. І ось перед цими зубрами з’являється хлопчик, одягнутий у спортивні капці, в смугасту майку «бобочку», і починає читати байку Крилова, страшенно налягаючи на літеру «о».
Як і будь-який корінний владимирець (хоча й єврей), Юрій страшенно окав. Через це «о» його спочатку не хотіли приймати, але потім сувора комісія вирішила хлопчині дати шанс. Левітана взяли на радіо черговим по студії. Вдень він готував і розносив працівникам чай, а ввечері освоював професію диктора. Допомагали йому в цьому актори МХАТу. Окрім правильної мови Юрбор (так на радіо любили згодом називати Левітана) працював ще й над розвитком уваги — щоб не припускатися обмовок, пауз перед мікрофоном. Тренувався він доволі незвичайними способами. Наприклад, ставав на руки і, перебуваючи донизу головою, читав тексти, які підкладав перед ним прямо на підлогу хто-небудь із колег- дикторів. Або інший варіант. Левітан читав, а його асистент повертав листок із текстом то боком, то взагалі догори ногами. Причому домовленість була такою: помилився — сплачуєш товаришеві за вечерю в їдальні!» Зусилля юнака не пропали даремно. Буквально за пару місяців Левітану вже довірили роботу в нічних технічних ефірах. В одну з таких ночей голос Левітана почув Сталін. На ранок він віддав розпорядження, щоб відтепер його укази читав Левітан. Було на ту пору дикторові 19 років… До своєї популярності Юрій Борисович ставився згодом із притаманним йому гумором. «Я якось спитав у нього: Юро, тобі твоя популярність не заважає? — згадував актор Борис Сичкін (Буба Касторський). — Дуже заважає, — відповів Левітан. — Розумієш, раніше, коли мене ніхто не знав, я йшов і плював праворуч і ліворуч, а зараз, щоб плюнути, потрібно шукати урну».
«БРАТ» КОЛИШНЬОЇ ДРУЖИНИ
Його особисте життя склалося не дуже вдало. Свою дружину Раїсу він просто обожнював, але після війни вона, покохавши іншого — випускника військової академії, пішла від Левітана й поїхала з новим чоловіком у групу радянських військ у Німеччинi. Левітан залишився з маленькою дочкою Наташею та тещею. Вони жили в двокімнатному помешканні, що на вулиці Горького — навскоси від Московської ради. Коли Наташа виросла й одружилася, вона народила йому внука Борю, якого Юрій Борисович просто обожнював. Протягом багатьох років у Левітана була традиція відзначати Новий рік у ресторані ВТО: він замовляв стіл на 10—12 осіб і запрошував друзів і близьких. У тому числі й свою колишню дружину з її новим чоловіком. Причому представляв її всім гостям як свою двоюрідну сестру, а про її чоловіка-військового говорив: «Це також один із моїх родичів». Вдруге Юрій Борисович так і не одружився.
Левітан 50 років пропрацював біля мікрофона, на шістдесятьох тисячах передач. Він передавав урядові повідомлення: про введення в експлуатацію Дніпрогесу, про папанінців, переліт до Америки екіпажів Чкалова і Громова, вів репортажі з Красної площі. Це від нього ми дізналися про запуск першого штучного супутника Землі, про політ Юрія Гагаріна… Він був незамінний. Проте звання народного артиста СРСР отримав лише 1980 року, коли йому виповнилося 66 років. Щоправда, до цього дикторам акторських звань не присвоювали.
Починаючи з сімдесятих років, Левітан майже не виходив у прямий ефір. Начальство вважало, що його голос асоціюється в населення з якимись надзвичайними подіями. Мовляв, не випадає йому читати повідомлення про збирання зернових. І Левітан став озвучувати кінохроніку, читав закадрові тексти до художніх фільмів, записав для історії Повідомлення Радінформбюро (під час війни виступи Левітана ніхто, зрозуміло, не записував). А ще із задоволенням зустрічався з ветеранами, для яких його голос був так само святий, як сама пам’ять про минулі бої. Остання в його житті поїздка була також із ветеранами знаменитої Курської битви. Літо 1983 року було особливо спекотним. На полі під Прохоровкою Юрієві Борисовичу стало погано з серцем. Помер він у сільській лікарні 4 серпня 1983 року.
