Її поставлено за п’єсою грецького драматурга Дімітріса Псафаса (керівник постановки — Михайло Рєзникович). Це вже друге звернення Театру російської драми до цього матеріалу. Але в першому — 1963 р., написана 1953-ого гостросоціальна «комедія положень» не викликала у глядачів особливих емоцій, оскільки тема на той час була зовсім неактуальною. Але зовсім інша річ — нинішній Київ. І хоча автор грецький, герої теж звідти, і, як неодноразово нагадується в п’єсі, «ця історія сталася давно, в інші часи й в іншій країні», але чомусь саме нам до болю вона знайома! Та тому, що головна її героїня — брехня, яка пронизала всі сфери життя. Більше того, п’єса, а за нею і вистава, іноді у фарсовій формі показує два боки цієї «валюти»: спочатку брешемо, а потім за це платимо.
На початку вистави — ідилія, святкування «молодою командою» перемоги шефа — Теофілоса Ферекіса (Віктор Алдошин), обраного на виборах депутатом парламенту. Нарешті можна відпочити на вершині Олімпу! Але дуже скоро настає момент, коли «треба відповідати за передвиборний «базар». А відповідати нічим, тому що обіцяне неможливо виконати. І в повітрі зависає думка про нову рятівну технологію — знайти помічника, який би зміксував передвиборну брехню депутата. Тут же думка матеріалізується в такого фахівця. Як кажуть у виставі — «він сам себе призначив». — «Ну й спритник!» — відразу ж оцінили Тудороса Параласа (Максим Нікітін), що запропонував свої послуги. Він пишається таким умінням і впродовж усієї вистави викладає цілу філософію брехні: «брехун — це фах для особливих доручень», «я, Тудорос, брехун з талантом, вірю в те, що я брешу». Він упевнений, що на виборах можна обіцяти до абсурдності: «сліпі прозріють, глухі почують, старі омолодяться і житимуть вічно»... Але найбільш дивно те, що вірять! А сам Тудорос вважає, що цим «він дає людям надію», і «борг народу — аплодувати і голосувати!» А навчився він цьому фаху на багатьох теренах, у тому числі, працюючи журналістом, де потрібно кваліфіковано брехати (автор п’єси Дімітріс Псафас починав як журналіст-фейлетоніст, звідси і гострота тем його п’єс).
Роль класичного шахрая і пройдисвіта, веселого і кмітливого, який потрапляє в каверзні ситуації й із спритністю виходить з них (Труффальдіно, Фігаро, Фадінар, Хлестаков), вважається бенефісною. Для актора Максима Нікітіна вона стала презентаційною, адже раніше у нього не було такої вагомо помітної роботи. Звичайно, в його героєві передбачаються яскраві барви, без особливих півтонів, але він привабливий і переконливий. Актор не перетиснув, не перекричав, не перестрибнув — і... переміг.
Вистава підказує нам і те, що брехня заразлива, як вірус. Секретарка депутата Піпіца (Олена Тополь), яка присягалася спочатку, що ніколи не зможе ошукувати, навчилася цьому дуже швидко. А для самого депутата Тудорос став просто незамінним. Як би в опозиції до «спеціального помічника» лише дружина депутата — Дженні (Наталя Доля). Вона вирішила викрити брехуна його ж зброєю — брехнею. Наталя Доля, що переграла в театрі багато різних героїнь, у цій ролі додала ущипливої іронічності.
І ось розпочинається двобій, в результаті якого Тудорос сам себе перехитрив, а правда стала кривдою! Навіть спійманий на місці злочину, він бреше і викручується. Щоб вийти з досить делікатної ситуації, треба сказати... правду. Але для когось вона знову-таки брехня і коло замкнулося...
Режисер Олег Нікітін, замисливши комедію-фарс, не дає глядачеві передихнути — крутить героями в коловороті суєти й хаосу, породженому брехнею. Адже якщо зупинитися, то буде можливість і розібратися: хто є хто?
Досить органічно сприймається у виставі використання музичних номерів з репертуару Андрія Миронова, які точно характеризують Тудороса, спорідненого з його веселими героями — пройдисвітами. Сценографія (Олена Корчина) надзвичайно лаконічна і при цьому точна. Переважає графічний стиль з натяками на грецьку культуру з малюнками, «які говорять», а-ля античний світ» (у цьому не лише вказівка на місце дії п’єси, але і на давність проблеми). На цих малюнках на початку цієї історії греки-олімпійці біжать в один бік, у другій — в протилежний. А славетний афінський Акрополь, змальований на задньому тлі сцени, упродовж вистави руйнується прямо на наших очах...
За великим рахунком «Потрібен брехун!» — своєрідна вистава-мораліте вийшла дуже вчасно (напередодні парламентських виборів), а якщо врахувати, що виборний процес у нашій країні вже став хронічним, то ця вистава, навіть без врахування його професійних позитивних якостей, приречена на довге життя.
