Іще торік двоє моїх друзів із Польщі — Артур Вронський та Антоній Пільх — мали різні погляди на перспективи розвитку українського суспільства. Минулорічна осінь саме запам’яталася конфліктом між Україною та Росією довкола острова Тузла. «Ну, що? Будете воювати з росіянами?», — провокативно запитав мене Артур Вронський. «Будемо, — жартома відповів я. — Ще й поляків покличемо на допомогу. Ви ж наші стратегічні партнери». Але той виніс вирок, мовляв, така вже доля, що українці мають бути підневільними Москві. Потім на самоті я довго думав про цей симптоматичний погляд збоку. Невже в очах світової спільноти ми виглядаємо такими раболіпськими, як писав Павло Тичина: «Немає бунту в нас — людина з глини. Регоче вітер з України...»?
Натомість Антоній Пільх говорив із вірою, що Україна з такою багатою культурою має велике призначення і її місце у Європі.
Колись у Києві в Десятинній церкві було викладено мозаїкою у вигляді кола омфалій (пуповина, у перекладі з грецької мови). Тобто, у містах, котрі вважалися епіцентром світу або культурно-історичним центром регіону, створювали такий омфалій. У ХVI cтолітті письменник Себастьян Кльонович у «Роксоланії» писав: «Київ на Русі значить стільки, скільки для всіх християн Рим стародавній колись». Усі володарі та священнослужителі Русі заповідали, аби їх поховали тут. На ікону Богородиці Печерської жертвували гроші князі руські та литовські, царі московські та королі польські... Слово «київський» вживалося для означення когось або чогось найкращої якості як у духовному, так і у світському житті.
І не випадково, що «помаранчева революція» відбулася у столиці — центрі української ментальності. У ці бурхливі дні телефонував друзям до Польщі та запрошував приїхати на Майдан Незалежності, де вони зможуть по-справжньому пізнати українців: гордих, свободолюбивих, гонорових, толерантних... Щоночі, впродовж усіх трьох тижнів, грав людям, які стояли біля Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів... А вони співали українських народних, стрілецьких, повстанських пісень, пісень на слова Володимира Івасюка, Дмитра Павличка, Юрія Рибчинського... І я питав себе, чи стала «помаранчева революція» каталізатором того, що українці відчули інтерес до своєї культури? Думаю, люди давно спраглі свого: музики, співу, малярства, письменства... Хоч топ-менеджери радіо та телеканалів постійно твердили, що демонструють та крутять те, що усім подобається — шансон, попса...
Наприкінці 80-х — початку 90-х років я разом із багатьма іншими в організаціях Спілка Української Молоді, Пласт, «Щире братство» так виховували молодь (потім вона зробила «революцію на граніті»), щоб була не тільки політично, а й культурно обізнаною. Тоді ситуація з кобзарсько-лірницькою традицією, фольклором виглядала зовсім безнадійною. Трохи кращий стан мав український рок. І все залежало від того, хто візьметься піднімати ці культурні пласти... За це взялися Тарас Петриненко, Едуард Драч, Олег Скрипка, Марія Бурмака, з молодших — Руслана, Олександр Пономарьов, «Мандри», «Океан Ельзи»...
На мій погляд, не зовсім вірно говорити про революцію без жертв. Люди жертвували — здоров’ям, часом, грошима... Вони, не побоявшись ні погоди, ні постійних повідомлень про силовий варіант із боку влади, залишалися на майдані Незалежності чи біля Адміністрації Президета, Кабінету Міністрів... Імена багатьох нам невідомі. Ці «бджоли», «мурахи» української революції і є справжніми героями!
Мій колега, музикант із гурту «Карпатіянs» Юрко Фединський зі США зізнався, що довго шукав свій народ і врешті-решт знайшов! Він згадував, як непросто було бути українцем, коли не мав країни, яку міг назвати своєю Батьківщиною. Як у перші роки незалежності вболівав, щоби Україна утвердилася у світі. На мій погляд, «помаранчева революція» відбувалася за те, аби наша держава стала європейською демократичною країною, де кожен голос її громадянина пошанований. «То війна за вівтарі та домашні вогнища, й нам нема куди відступати», — як казав Цицерон. Бо ми вже стільки разів програвали. Зазнали поразки в 1918— 1922 роках у часи проголошення УНР, під час Другої світової війни, наприкінці 50-х — початку 60 х років угромадянській війні на Волині та Галичині... Переважна більшість людей були неохоплені актуальністю та історичністю процесу проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. На референдумі 1 грудня вони проголосували за Україну, сподіваючись, що житимуть краще в такій багатій країні. І от тепер майже кожен усвідомив, що він — громадянин. І треба брати на себе відповідальність за усе, що відбувається. Добре бути героєм сьогодні, коли відчуваєш багато адреналіну в суспільстві. Але треба бути достойним громадянином України повсякчас. А це складніше...
P.S. Kiлька моїх польських друзів приїжджають як міжнародні спостерігачі на переголосування 26 грудня.
