Боже мій, як усе забувається. Відсувається кудись далеко, затуляється чимсь новим, заростає травою забуття. Зараз я відчув це особливо гостро, прочитавши в газеті «Монд» про повну реабілітацію Бориса Пастернака. Відкривається у Передєлкіно будинок-музей, випускаються повні зібрання творів, 1990-й рік запропоновано оголосити роком Пастернака!
Запізніла, дуже запізніла. Але яка радісна подія!
І тут же, зрадівши, я негайно з гіркотою повернувся до тих ганебних днів тридцятирічної давності. Тут же дістав і прочитав стенограму загальномосковських зборів письменників. Події 31 жовтня 1958 року. Думаю, що нормальній радянській людині здійснити це бажання просто неможливо. Але тут я легко знайшов 83-й номер «Нового журнала» за 1966 р., зробив фотокопію з тексту стенограми, яку редакція з оказією отримала з Радянського Союзу, і прочитав її. Поки читав, було відчуття, що мене занурили в бочку з лайном. Досі відмитися не можу.
Минуло без малого 30 років, а в пам’яті залишилося загальне почуття сорому, який нас усіх тоді охопив. А з деталей — що головував на зборах начебто достойний С.С. Смирнов і виступав усіма нами улюблений Б. Слуцький, який потім усе життя каявся.
А зараз переді мною повна картина, мерзенна, нудотна, яку, хоч як це гидко, але треба відновити.
Почну з того, що С.С. Смирнов не просто вів збори, а виступив з досить розлогою доповіддю про зраду Пастернака, а за ним виступили ще 13 людей, кожний з яких вважав своїм обов’язком наголошувати на цьому слові — «зрадник»! Я перерахую імена цих людей: Л. Ошанін, К. Зелінський, В. Герасимова, В. Перцов, О. Безіменський, А. Софронов, С. Антонов, Б. Слуцький, Г. Ніколаєва, В. Солоухін, С. Баруздін, Л. Мартинов, Б. Полєвой. І ще стільки ж записалися, як повідомив зборам С.С. Смирнов, але через пізній час виступити всім не вдалося. Це в жодному разі їх не обіляє, оскільки — думаю — вони б говорили, дай їм трибуну, те саме, що й попередні оратори, тобто ганебні мерзенності. Я їхні імена також перерахую: Є. Долматовський, С. Васильєв, М. Луконін, Г. Серебрякова, Павло Богданов, Павло Арський, Павло Лукницький, Семен Сорін, Віра Інбер, Ніна Амегова (?— О.П.), В. Дудинцев, Раїса Азарх, Давид Кугультінов.
Країна має знати своїх героїв!
Переказувати те, що говорили ці члени Спілки письменників про свого побратима, не буду — гидко. Але про тих, хто не червоніючи дожив до сьогоднішнього дня — а їх з тих, хто виступав, залишилося лише п’ятеро, декілька слів усе ж скажу. До всього цього треба додати, що незадовго до цих зборів відбулося об’єднане засідання президії правління Спілки письменників СРСР, Бюро оргкомітету СП РСФСР, президії московського відділення СП РСФСР. Хто там виступав, не знаю, але саме тоді було прийняте рішення про виключення Б. Пастернака зі Спілки письменників.
Між іншим, торкаючись історії питання, С.С. Смирнов повідомив про те, що група письменників, обурених поведінкою Б. Пастернака, написала листа, який передбачалося опублікувати, але виникло питання — чому лист підписаний лише групою московських літераторів, і вирішено було зізвати сьогоднішню нараду, щоб прозвучав голос усього колективу московських письменників. До речі, С.С. Смирнов оголосив на зборах прізвища авторів листа, але в стенограмі, на жаль, сказано тільки в дужках — «оголошує список».
То хто ж та п’ятірка погромників, яка дожила до сьогоднішнього дня? Перерахую — Л. Ошанін, О. Софронов, С. Антонов, В. Солоухін, С. Баруздін.
Лев Ошанін виступав першим у той пам’ятний день і говорив довше за всіх. Не поступився йому за розлогістю своєї промови й Корнелій Люціанович Зелінський, який говорив, що зараз на Заході, звідки він щойно приїхав, ім’я Бориса Пастернака — це, мовляв, синонім війни(!). Слідом за ним Олександр Безіменський, старий лисий комсомолець, висловив захоплення виступом кадебешника Семичастного, тоді першого секретаря комсомолу. На масовому мітингу у Палаці спорту, коли він порівняв Пастернака спочатку з паршивою вівцею, а потім зі свинею — це викликало, мовляв, овації у багатотисячної комсомольської аудиторії. О. Софронов, який виступав за ними, безсоромно зізнався, що «Лікаря Живаго» не читав, проте свій виступ закінчив словами: «Не хоче бути радянською людиною, радянським письменником — геть з країни!»
За ним вийшов на трибуну донині живий і здоровий Сергій Антонов, який також закінчив вимогою позбавити Б. Пастернака радянського громадянства. Говорив він і про те, що покійний Нобель напевне перекидається в труні, дізнавшись, якому негіднику дісталися гроші, які він заповідав. І про те, що, отримавши від московських письменників листа, де було сказано, що він стріляє по своїх, Пастернак просто перетяг свою гармату за кордон і став палити звідти.
Узагалі, загальний тон усіх виступів заданий був доповіддю С.С. Смирнова. Борису Пастернаку, мовляв, дехто незаслужено курить фіміам, сам роман «Лікар Живаго» просто слабка книжка, але філософія її антирадянська, а автор люто ненавидить Жовтневу революцію. І всі в різних виразах говорили одне і те саме.
Нині живий і здоровий Володимир Солоухін поставив питання про те, чи не треба нинішньому внутрішньому емігранту Б. Пастернаку стати по-справжньому емігрантом? «Ось тут-то й буде для нього справжня страта, — сказав він. — Він там нічого не зможе розказати цікавого. І через місяць його викинуть, як з’їдене яйце, як вичавлений лимон. І тоді це буде справжня страта за зраду, яку він здійснив».
Найкоротшим, варто сказати, був виступ С. Баруздіна, нинішнього редактора «Дружбы народов». Коротким, але не менш енергійним. «Є хороше російське прислів’я, — сказав він, — собачої вдачі не зміниш! Мені здається, що найправильніше — забратися Пастернаку з нашої країни якомога швидше». І це сказала людина, яка друкує зараз у своєму журналі «Дітей Арбата» Рибакова, де так багато говориться про студентів, які обмовляють і доносять один на одного.
Під саму завісу зборів дзявкнула зі свого місця підстаркувата Віра Інбер. Вчепившись за фразу з резолюції, зачитаної Лесючевським: «Самозакоханий естет і декадент, який давно відірвався від життя і народу», вона зажадала виправлення — естет і декадент — це суто літературне визначення. Це не містить у собі майбутньої зради. Це слабко сказано».
Ось так проходили й закінчилися одностайним ухваленням резолюції ці ганебні, але, на жаль, дійсно історичні збори. Багатьом хотілося б їх забути. Але таке не забувається. Чи не настав час заговорити про це на повний голос? І насамперед тим, хто тоді не посоромився це зробити.
Насамкінець скажу, що вельми опосередковане відношення до «справи» Пастернака мав і я. Навесні 1957 р., коли я був в Італії, мене запросив до себе видавець «Лікаря Живаго» Фельтрінеллі і, прощаючись, вручив листа, адресованого Олексію Суркову як одному з керівників Спілки письменників. У цьому листі видавець писав, що, друкуючи роман Пастернака, він аж ніяк не вважає це недружнім актом по відношенню до Радянського Союзу, і висловив сподівання, що оригінал незабаром побачить світ на батьківщині автора.
Листа я Суркову передав. Рік мовчання після публікації роману в Італії (в листопаді 1957 р.) вселяв якісь надії. Вони не виправдалися. Може ми доживемо до перших номерів «Нового мира» за 1988 рік, у яких, за словами Залигіна, буде опублікований «Лікар Живаго». Це буде, хоч і запізніле, але велике, справжнє свято.
