Стильова картина «Київ Музик Фесту» нагадувала скоріше строкату мозаїку — необароко, неоромантизм, неокласицизм, авангард 60-х, поставангард, і нарешті, інтонаційні пошуки 90-х.
Почнемо з однієї з найбільш епатажних прем’єр фестивалю. У музикознавстві стало традицією говорити про Сергія Зажитько і про його нові опуси як про щось надзвичайне. Цього разу композитор запропонував на суд глядачів свого «Нестора Батюка» — смішну театралізовану «виставу» для читця, бубна, скрипки, мандоліни, іграшкових інструментів та інших звуків. Автор зазіхнув на свята святих — лермонтовський «Парус». Зміст декламації читця — у його зухвалих, можливо навіть знущальних смислових акцентах. Поступово патетика оратора переростає у підтанцьовування, що супроводжуються вигуками з різних кутів залу і специфічними звуковими ефектами. Як завжди, Зажитько вніс сум’яття в ряди публіки: одних увів у легкий шоковий стан із подивом в очах, інших — активно включив у гру. Що це? Бажання автора бути в центрі пильної уваги? Першим дійти до фінішу поставангарда? Дати можливість по-новому побачити старе, на сучасний лад проспівати красоти інтонацій лермонтовської лірики? Чи ж це зародження нових художньо-стильових напрямків, що епатують удавану серйозність заявок постмодернізму?
Як би там не було, літературно-театральне начало у сучасній музиці затверджує себе як чільне. Узяти хоча б «Douze notations» («Замітки») — програмно-літературна назва фортепіанного циклу П’єра Булеза, «діалог поета і композитора» (для читця та фортепіано) «Со- творіння» Валентина Мартинюка, барвисте театралізоване дійство (для змішаного хору, органа, квартету дерев’яних духових інструментів, ударних, балету і читця) «Французькі фрески» Лесі Дичко.
Примітний в цьому відношенні твір Леоніда Грабовського на слова Миколи Воробйова «І буде так» для сопрано і трьох інструментів з електронікою. Композитор ство рив філософський трактат у мініатюрі, де оповідачами виступають самі виконавці, що наслідують звуки реальних життєвих явищ — гул літака, дзенькiт будильника, сирену «швидкої допомоги», синтезованої за допомогою комп’ютера мови. Ці імітації, що обрамляють кожний iз восьми віршів циклу, звучать як сигнали передчуття катастрофи, нещасть, людських страждань. Така гра зі звуками цивілізації поставила композицію Леоніда Грабовського в один ряд з емоційними, болісно експресивними сартрівськими творами — усі ті ж екзистенційні виливання на грані сюрреалістичних зон свідомості і підсвідомості.
Контрастом до експресивної сюжетної лінії фестивалю виступили конструктивно-звукові експерименти Юрія Ланюка, Святослава Луньова, Івана Небесного, Геннадія Ляшенко. Твори цих авторів об’єднані спільним драматургічним прийомом — кожен інструмент є персонажем у театрально-інструментальному дійстві, і амплуа кожного з них — ні що інше, як данина традиції авангарду. Скрипка — після декількох напружених мотивів-епіграфів застигає у тривалих звукових дисонантних розтяжках; флейта — бере на себе виконання різного роду фрулад; фортепіано — деренчить, розсипається в трелях, іноді вагомо проголошує «словотезу», або щипковими, ударними, вібруюче-резонуючими спецефектами включається в діалогічну гру.
Інші образно-художні тенденції були позначені в «неоімпресіоністичних» композиціях. Ефекти звуковидобування, тембрально-регістрові експерименти цього разу підпорядковані створенню фарбово-образотворчих, майже зорово відчутних композицій («Звукові ілюзії» Людмили Юріної, «Карткова хатка» Дмитра Капиріна, фортепіанний цикл «Кольорова весна» Геннадія Сасько).
Були представлені на Фесті і медитативні опуси Валентина Сильвестрова — «Вісник», «Епітафія», а також твори композиторів нової генерації: Ганни Гаврилець, Володимира Рунчака. Твір останнього «Зі мною ще хтось» для фортепіанного тріо особисто в мене викликав асоціації з філософсько-медитативними картинами відомого українського художника Івана Марчука.
Що ж стосується Валентина Сильвестрова, то його творчий портрет був представлений не зовсім звичною гранню. «Осіння серенада» для струнного оркестру спантеличила багатьох присутнiх у залі. Чотиричастинний цикл «Танго. Пісня. Інтермецо. Колискова» заінтригував слухачів конкретністю втілення програмних жанрових настанов.
Як видно, Фест «пережив» кілька сюжетно-значеннєвих ліній. Одна з найбільш рельєфних — лінія трагічних образів: «Жалобна меса» Вінченцо Манфредіні (Італія), потім «Епітафія» Валентина Сильвестрова, ціла серія пасакалій Євгена Станковича (одна для органа і дві — для камерного ансамблю) і заключне слово фестивалю — «Liebestod» Віталія Губаренка й симфонія № 6 «Трагічна» Густава Малера. Можливо, це просто збіг обставин, а може — вираження інтуїтивних відчуттів людей, що переживають рубіж тисячоліть?
Отже, Фест відбувся, і його успіх чимало в чому залежав від розмаїтості виконавських інтерпретацій. Слід особливо відзначити Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України (диригенти Володимир Сіренко, Кирило Карабиць), Заслужений симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України (диригент В’ячеслав Блінов), Національний ансамбль солістів України «Київська камерата» (диригент Валерій Матюхін), Київський камерний оркестр (диригент Роман Кофман), ансамбль нової музики «Кластер» (диригент Андрій Юркевич, Львів), Муніципальний камерний хор «Київ», Муніципальний камерний хор «Хрещатик», дитячий хор «Веснівка» та інших.
На закритті Фесту його директор Іван Карабиць вiдзначив неоднозначне ставлення до фестивалю журналістів. Як би там не було, з його слів було ясно, що Фест може радувати, може викликати суперечки, але нікого і ніколи не залишає байдужим.
P. S. У попередній публікації через технічнi причини було допущено помилку. На фестивалі 1998 року вшановували, звичайно ж, не 70-річчя, а 60-річчя Мирослава Михайловича Скорика.
