Ви були на Трієннале скульптури? Як, ви не були на Трієннале скульптури?! Ви багато втратили. Нумо, до Будинку художника.
Якщо у вас у серці мінор — вам полегшає. Якщо ви за натурою оптиміст — ваш веселий запал зросте втроє, вчетверо, всемеро, але вважайте, що вам справді пофортунило, якщо ви любите тварин. Диких чи свійських — байдуже.
Курйози виставки в очі впадають на кожному кроці. Помилуйтеся: художник Рубо, у профіль викапаний Володимир Ілліч. Ось вам «Піраміда» звісного автора, де персонаж човгає скоцюрбленими геніталіями прямо на верхівці тої самої піраміди. Боляче, бідолахо. «Дні Тараса» — ах, зворушливий рельєф; тут уже автоматично тягнешся за хусточкою. Ніколи не думав, що в пластиці можливий варіант чогось на кшталт «Жизнь замечательных людей». Тарас Григорович у приємній компанії між покриткою й голим дядьком (виявляється, це Прометей). Коли вас не звеселили «Студенти з Камеруну» (К. Лискової), то з дерев'яною головою Ю. Рибальченко (маківка і потилиця геть уся обклеєна рублями, карбованцями, купонами, «зайчиками» — втім, не доларами) радісний інфаркт вам забезпечено.
Зате для біологів (зоологів, ентомологів, іхтіологів, орнітологів, а також авторів звабливих «фентезі») — тут неозоре поле для спостережень. Складається враження, що скульптура струсила із себе останні залишки набридлої антропоморфності. Тихцем- тихцем — але тваринне й людське простягнуло одне одному руки; перше — переважило. І самій скульптурі це пішло на користь. Українська пластика сьогодні — це розкішний ZOOсад, Парк Юркського періоду (а також усіх попередніх і наступних), де й самі відвідувачі перетворюються на персонажів якогось немислимого бестіарію.
Помалу, наче в хоку Мацуо Басьо, повзуть равлики (з людськими головами) Романа Кухаря, котрий заслужив відзнаки, але не одержав її. Як і Петро Антип («Старий і риба» — один із найударніших експонатів виставки, до якого хочеться повернутися ще раз). Хвилі архаїки накочують на наші постіндустріальні садиби: «Хода смаженого півня» (О. Ковальов) — наче хисткий крок ледь змутованого троглодита. «Птах щастя» (В. Татарський) — явно не для нашого модерного курника. «Мій ласкавий і ніжний звір» (В. Федичев) — насправді не такий уже й ласкавий і навряд чи дуже ніжний; у будь-якому разі не хотів би я перевіряти це на власній шкурі. Наче в якомусь допотопному ритуалі вабиться до жіночого лона риба (С. Брильов, «Коли наснилася риба»), бронза на мармурі, до речі, виглядає суперефектно. Принишк «Бегемот» (О. Попов). Нашорошилася мавп'яча «Царівна» (С. Олексієнко). Просто кайфують «Птахи» Неллі Ісупової (вражаючий митець, роботи якої однаково органічні під склепіннями музею та в інтер'єрі «Mс Donalds»). На тлі «нульових» ню та релігійного фарисейства в камені та дереві виграє навіть Олег Пінчук, хоч його «Іграшки для дорослих» за останні кілька років встигли вже навіть не тільки приїстися, а й набити оскомину. «Дівчина- химера» (Карунської) — слава Аллаху, перш за все — таки «химера», а вже потім, відсотків так на 30 — «дівчина». «Прощання тисячоліть» (Р. Чайковський) — кентавричний м'яз скіфського гарту (парадокс: митець, що обрав своєю Аркадією слов'янське поганство, нині «прописаний» у Монетному дворі, де вивіряє свій талант новітніми технологіями). Незчулися ми, як дошкандибали до коня з вершником (В. Клоков «Візьми мене з собою»). Роззуйте очі, глядачу: ця мляво-академічна штудія вшанована першою премією! Чого не буває на цьому світі. Але після наших потворних пам'ятників, якими вряди-годи наривають, як фурункулами, наші вулиці й мадани, — я вже не дивуюсь нічому. Україна в імлі — скульптура в маразмі...
Тож спробую виступити з альтернативною пропозицією на гран-прі. Пропоную — «Авеля» Олександра Рідного — спростування поверхового песимізму, рельєфи Миколи Журавля і Олександра Сухоліта (останній все ж дочекався ріденьких лаврів...) Про Р. Кухаря, П. Антипа, Р. Чайковського я вже згадував. Залюбки аплодую Анатолію Валієву. Не маю аніяких заперечень проти «Голови кулана» Ф. Бетлієвського (одна з заохочувальних премій). А плетіння з лози Тамари Бабак, як завжди, вищі від всіляких компліментів.
Усі вони — не деміурги, лише предтечі нової форми, яка жевріє, пульсує, пробивається, проситься на волю. Українська скульптура переживає тяжкі, але неминучі пологи. Аборт робити їй запізно, а без кесаревого розтину не обійдеться...
Хірургу, аго-ов!
