...1992 рік. Велика делегація прилетіла з України до Ізраїлю на форум, який було організовано під гаслом примирення та вибачення за історичні трагедії й непорозуміння між українцями та євреями ще за часів Хмельниччини. Програма була розлогою: офіційне прийняття у Кнесеті, академічні доповіді на конференції, зустрічі з діаспорою — олімою, лекції в університеті, участь у нагородженні «Праведників миру» та інше.
Загал оліми в Єрусалимі, Хайфі та інших містах емоційно, щиро, захоплено й навіть екстатично сприймав виступи Богдана Ступки й Наталі Лотоцької із фрагментами вистави «Тев’є-Тевель». Після виступу в Культурологічному центрі м. Хайфа глядачі ринули на сцену і, дивлячись на акторів майже побожно, намагалися їх найщедріше обдарувати. Я бачила палаючі вдячністю очі людей, які оточили Богдана й Наталку. Над сценою зависла вольтова дуга вражаючої емоційної потуги — серця всіх глядачів билися в унісон, як одне велике вдячне серце. «Не кидайте нас, — доносилося зі сцени, — ми ж ваша діаспора!» А потім натовп захотів щось мати на згадку про живий дотик до Тев’є — Ступки. Дещо знітившись, Богдан витягнув носовичок, який тієї ж миті було розірвано на тоненькі смужечки, а ті — на маленькі клаптики. Ці благословенні знаки Богданової присутності в житті оліми кожен із тих, хто ніяк не міг відпустити акторів, забрав із собою. Це справді був шматочок духовного хліба з України, теплого й мудрого слова Тев’є-Тевеля, сказаного Богданом Ступкою.
Цілий тиждень Ізраїль розгортав перед нами як багатства християнсько-іудейської історії, так і дива модерної країни. Автобус із делегацією стрімко долав кілометри новітніх автострад. А в салоні втомлені від емоційних перевантажень люди не могли ані розслабитись, ані покуняти, бо Богдан Ступка ні на мить не скидав із себе машкари лицедія. Він ходив між рядами, збуджував усіх дотепними жартами, імпровізував. Піднесення актора електризувало простір автобуса. Уся мандрівка, зокрема та її частина, яка стосувалася переїздів, нагадувала карнавал в дусі Фелліні чи Параджанова. Геній гри оселився в душі кожного.
Вельми цікаво й весело було спостерігати, як Богдан Ступка, зайшовши по шию в Генісаретське озеро, згуртував у воді весь жіночий склад делегації і, здавалося, грав роль Іоанна Хрестителя, який наставляє вірних.
Богдан Ступка — уроджений геній! «Боже мій, це ж так просто — грати, — казав він, світло зазираючи в очі, — це так легко — подивитися, в яких жестах людина являє себе світові, і повторити її рухи, пластику, характер». Він грав для нас... а що ж ми, глядачі? Я казала собі: «Вхопивши жарину, не стискай у долонях: попечешся. Підкинь у небо, простеж траєкторію лету до богів і хвали актора, що й тебе, як метелика по весні, опалив чимось незбагненно-чарівним».
Серед нас був геній, і його театром у тій незабутній мандрівці Ізраїлем розкошували всі присутні.
Богданова імпровізаційність знаходила все нові сюжети для гри. Один із вечорів було заплановано як знайомство із кібуцом (ізраїльським колгоспом). Господарі почали із просвітницької лекції в клубі. Гості чемно й покірно піддалися запропонованим обставинам. Далі делегація уважно оглянула племінних корів, інші господарські дива. Сонце сіло за гори, і мешканці кібуцу дисципліновано полягали спати. Делегація розійшлася по кімнатах. Здавалося, Євген Станкович із Богданом Ступкою провели ніч без сну, бо десь о пів на шосту ранку в кімнаті, де ми з Наталкою Лотоцькою мешкали, щось зашурхотіло, порушивши найсолодший вранішній сон. На порозі (із шваброю в руках) стояв Б. Ступка. Спантеличені, ми зіскочили з ліжок. «Богдане, що таке?» — зніяковіло спитала Лотоцька. «У нас у кібуці час першого прибирання», — майже урочисто відповів Богдан Ступка.... Наш сміх розбудив всіх у сусідніх кімнатах. День починався весело. Весь тиждень минув, як чарівна вистава на тлі величних декорацій прадавнього каміння священної землі.
Нарешті делегацію запрошено до історичної перлини Середземномор’я — старовинного порту Акко. Його історія сягає 3800 р. до н. е. — доби фараонів. Місто-порт переходило з рук фінікійців до ассирійських правителів Санхериба та онука Ассурбаніпала. У військовому поході тут побував Олександр Македонський, завойовував цю фортецю Птоломей I. На Акко зазіхав прадавній Рим. Тут висадився Цезар, переслідуючи Помпея. Середньовічна історія міста пов’язана з походами війська Річарда Левине Серце. Новітня історія зберегла сумну сторінку в долі Наполеона — тут він одержав першу поразку, так і не підкоривши порт-фортецю. Ще багато битв, перемог і розгромів пам’ятають прадавні стіни величних підвальних приміщень, де колись відбувалися таємні зібрання тамплієрів. Акко виглядає нашаруванням історичних пластів: на покрівлях середньовіччя побудовано місто XIX століття, а на його стінах — тераси, численні балкони, ресторанчики модерного людського мурашника...
На білосніжній терасі українську делегацію зустрічав мер Акко — іспанець походженням. Вечеря розпочалася: уже сказано належні вітальні слова, виголошено здравицю на честь України, Ізраїлю та громадян Акко, спорожнено перші келихи. Напруження офіційної частини вечері поступово змінюється відчуттям радості та призабутої дитинної розкутості. Усіх огортає тепло гарячої ночі, а в темряві приспаного Середземномор’я за бетоном пірса виблискують білобокі тіла яхт. Над чорною водою злітає «Ave Maria» — то співає Ольга Басистюк. Підводиться Богдан Ступка, читає з «Ізраїльського циклу» Дмитра Павличка та поезії Тараса Шевченка. Знову співає Ольга — її божественний голос надає ночі магічної урочистості.
Шевченкові слова, сказані Богданом Ступкою, що підносяться під склепіння чорного, аж оксамитового зоряного неба, лунають величним акордом вічної правди та порозуміння між такими різними людьми.
