Перша в Україні online-трансляція живого концерту на YouTube — презентація нового проекту Святослава Вакарчука «Брюссель», яку дивилися більше 100 тисяч глядачів: від України до Франції, від США до Росії, від Ізраїлю до Португалії. Відкриття пам’ятника Володимирові Івасюку в Львові. Широка географія виступів гурту «Океан Ельзи» за минулий рік — Єкатеринбург, Сочі, Москва, Санкт-Петербург, Тула, Ростов-на-Дону, Краснодар, Самара, Чита, Алмати, Мінськ, грецький острів Родос, Рига, Таллінн, Одеса, Дніпропетровськ, Калуш (далеко не повний перелік). Усе це стало приводом для того, щоб фронтмен «Океану» завітав до «Дня».
— Святославе, в одному з інтерв’ю ви говорили про стандарти, мовляв, треба створювати нові, піднімаючи планку. За двадцять років незалежності в яких сферах, на вашу думку, вони утвердилися?
— Що мається на увазі під поняттям «стандарт»? Я багато що міг вкласти в нього.
— Передусім європейські цінності, а тоді вже рівень життя й усе решта.
— Країні, яка де-факто в Європі, але за останнє тисячоліття там історично перебувала дуже нетривалий час, непросто повертатися до європейських цінностей. За двадцять років це практично неможливо. Але чи ми просунулися в даному напрямку? Так. Далеко? Покаже час. (Хоча мені здається, що могли би більше зробити.) Що нам допомагає? Інтернет, відкриті кордони... А що заважає? Геополітика, історичне минуле й власні комплекси. Одним словом, усі наші можливості, як і біди, — в нас самих. Погана влада — це теж наше віддзеркалення.
— А щодо української музики, наприклад?
— Напевно, знайдеться чимало тих, які скажуть, що вона в занепаді.
Я добре пам’ятаю ситуацію наприкінці 1980-х — початку 90-х. Тоді української музики, фактично, не було. Тобто вона існувала, однак була досить маргінальною. Незалежність же дала їй, як і, зрештою, українській культурі загалом, великий шанс. Чи ми ним скористалися сповна? Ні. Однак те, що за ці двадцять років стало більше можливостей, очевидно.
На мою думку, силами однієї людини або навіть кількох пасіонарних особистостей не можна докорінно змінити ситуацію. Історія — процес поступовий, що залежить від більшості.
— А Ганді?
— Я знаю його історію. Пригадуєте, Ганді, здобувши британську освіту, знаючи чимало цікавих і впливових англійців, почуваючись вільною людиною, потрапив у Південну Африку, де на той час утворилася численна діаспора. (В рамках Британської імперії індуси були перевезені з Індії до Південної Африки.) Там якраз відчув, що люди готові до мирних виступів проти свавілля, безчинства, й очолив рух протесту.
Коли з’являються постаті калібру Ганді чи Мандели, це означає, що на них сформувався запит.
— Нещодавно російські протестувальники вийшли на вулиці з транспарантами: «Нам нужен наш Гавел!» А українцям, як гадаєте?
— З великою повагою ставлюся до Вацлава Гавела. Найперше тому, що він — один із небагатьох лідерів, який здійснив мирний поділ країни на дві. Навіть в Європі це мало кому вдавалося, не кажучи вже про інші частини світу.
Та для того, щоб з’явився український Гавел, потрібне чеське або словацьке суспільство, яке «виросло» на Празькій весні. Уявляєте, щоб п’ятдесят років тому українці могли вийти проти радянських танків?.. До того ж два десятиліття — дуже малий часовий проміжок. Сучасні зрілі демократії розвивалися впродовж кількох століть. Знаєте, коли мова йде про нашу стратегічну перспективу, я — оптиміст. Але коли говоримо про найближче майбутнє, залишаюся реалістом. Не вважаю, що найближчим часом може трапитися чудо. Як на мене, на чудо взагалі не варто чекати. Потрібно робити щось самому й добиватися свого результату. Навіть якщо за нашого життя не доведеться застати таку країну, якою прагнемо її бачити. Принаймні кожен може побудувати простір навколо себе так, як хоче.
— Святославе, спостерігаючи за вами на презентації книжки Богдана Гаврилишина, ми помітили, що у вас теплі взаємини з самим Богданом Дмитровичем і з Іваном Михайловичем Дзюбою. На жаль, десь 90% українських музикантів не знають цих людей і не орієнтуються на них... А ви маєте їх за приклад?
— Я завжди був спраглий спілкування з розумними людьми. А в тій сфері, де працюю, небагато зустрінеш тих, зі спілкування з якими можеш збагатитися, врешті, й їх збагатити. Це говорю без снобізму. Шоу-бізнес не відрізняється ніде у світі. І не треба від нього чекати, що він стане інтелектуальною площадкою. Я займаюся музикою, тому що вона — справа мого життя. Але мені нічого не заважає мати друзів і знайомих з інших сфер, що успішно роблю.
А щодо Богдана Гаврилишина та Івана Дзюби, то вважаю обох прикладом того, як інтелект залишає людину молодою. Їхнє прагнення до самовдосконалення, самоосвіти навіть у такому поважному віці просто захоплює!
— На концерті пам’яті Сергія Кузьмінського ви сказали, мовляв, послухавши «Братів Гадюкіних», зрозумів, що можна співати рок українською. Трохи дивно було це чути, адже зростали в україномовному Львові...
— Нічого дивного. Вперше почув «Гадюкіних» у чотирнадцятирічному віці. Надворі 1989 рік. А що тоді було українською мовою з рок-музики, чим можна було би захопитися?..
— А «Рута»?
— Відкриття «Гадів» сталося до фестивалю. До речі, хоч їхні тексти були смішні й відразу запам’ятовувалися, вони не мали на мене такого впливу, як музика. Зорієнтована на західні стандарти, вона дещо нагадувала музику The Rolling Stones, яку в той час слухав.
Відкриваючи пам’ятник Володимирові Івасюку, сказав, що композитор був прикладом того, що можна робити цікаву музику українською. Проте його творчість мала все-таки східноєвропейський відтінок. А в «Братів Гадюкіних» я побачив абсолютно західний підхід у музиці з використанням живої мови, тобто тієї, яку чув у повсякденному житті.
— Славко, а коли ви осмислили масштаб Івасюка?
— Думаю, відразу, коли почав слухати пісні композитора. Підлітком прочитав спогади його батька про нього, й мені стало цікаво. Пригадую, від його пісень мурашки йшли по шкірі.
Важко уявити, що людина, перебуваючи в такій ситуації (з одного боку, повна заборона на все українське, окрім шароварщини, а з іншого — неприйняття всього, що не підходило під радянський стандарт), міг творити такі стильно аранжовані пісні, зробити Софію Ротару суперзіркою на довгі роки... Володимир Івасюк — видатна людина. Хоча сучасна молодь і більшість людей середнього та літнього віку цього не усвідомлюють. На жаль, ми тільки через роки осягаємо свої масштабні постаті. До речі, зріла нація одразу впізнає власних героїв і бере їх на політичне чи культурне «озброєння». Бажано це робити за їхнього життя.
— Ви брали участь у масштабному концерті пам’яті Сергія Кузьмінського. Також були причетні до збору коштів на відкриття пам’ятної дошки Ігорю Пелеху. Це — разові акції чи все ж свідчення «подорослішання» артистичного середовища?
— Ми не дуже любимо збірні концерти через складний механізм реалізації таких проектів: багато музикантів означає багато музичних потреб, технічних складнощів, проблем зі сценарієм. У випадку з концертом пам’яті Сергія Кузьмінського це була моя особиста шана людині, яку я добре знав і на піснях якої виріс. Більше того, ідею такого концерту ми почали обговорювати відразу після смерті Сергія разом із Павлом Крохмальовим та Ігорем Мельничуком. Вважаю, що то був важливий проект.
Усе, що стосується більш приземлених приводів для об’єднань, для мене чуже. В мене мають бути чіткі мотиви.
— Кого ви могли б похвалити зі своїх колег-музикантів?
— Багатьох. «Бахрома», «Димна суміш», «Бумбокс», деякі пісні «С.К.А.Й.». Подобається те, що роблять обоє колишніх учасників гурту «5’NIZZA»; зараз — Сергій Бабкін і «Сансей». До речі, з Бабкіним граємо разом у проекті «Брюссель». Є непогані й серед поп-виконавців, але тут складніше, бо з ними часто працюють люди, дуже обмежені у своїх смаках.
— Повертаючись до теми об’єднань... Пригадуєте, серед шістдесятників були, зокрема, Сильвестров, Грабовський. Так, вони передусім були авангардистами в своїй музиці й таким чином наражалися на небезпеку. Але разом із своїми сучасниками — художниками, письменниками, публіцистами — вони були об’єднані певними світоглядними речами. Таке світоглядне об’єднання можливе в Україні сьогодні?
— Хороше питання. Можливо, серед певних українських музикантів... Але такий масовий рух, який був у шістдесятих, — навряд чи. Мабуть, він і не потрібний. Ви назвали Сильвестрова та Грабовського. Але ж, окрім них, були десятки композиторів, які не брали участі в русі. Так чи інакше, це залежить від індивідуальної позиції кожного. Мені здається, що бажання об’єднати всіх якоюсь вигаданою ідеєю ні до чого доброго не приведе. Будь-який рух має бути самодостатнім. На Майдан, приміром, приходило багато абсолютно різних музикантів: і ті, хто має залізні принципи, й ті, хто намагався зробити на цьому піар, і ті, хто сподівався на кар’єрний ріст. Але всі вони прийшли тому, що була потужна ідея.
Не кожен, хто приєднується до святої ідеї, має святі принципи, але така ідея завжди надихає, адже дає багато можливостей.
— Ви відчуваєте, що у вас є союзники, однодумці?
— Якщо говорити загалом про життєву позицію, то так, і їх дуже багато, не лише серед музикантів. Це люди, з якими мені цікаво. Тут ще має значення, що ви маєте на увазі під словом «однодумці»? Якщо йдеться про союзників у створенні революції, то ми воліємо починати зі свідомості.
— Важливо просто відчувати, що ви зі своїм світоглядом не одні...
— «Океан Ельзи» як музичний гурт перебуває в дуже непростій ситуації. З одного боку, є значна частина наших шанувальників, котрі сприймають нас як виняток серед тієї музики, яку вони слухають, а слухають вони переважно дешеву поп-музику. Для них ми — альтернативна музика. Я усвідомлюю, що своєю популярністю наш гурт великою мірою завдячує саме їм. З іншого боку, є значно менший, але більш впливовий прошарок людей, для яких «Океан Ельзи», навпаки, — найбільш попсова музика з тієї, яку вони слухають. Ми почуваємося ніби між двох вогнів. Але зробити так, щоб тебе любили програмні редактори попсових радіостанцій та водночас користувачі інтернет-блогів, які цікавляться нішевими альтернативними проектами, мабуть, неможливо й не потрібно.
— Ви згадали про новий проект «Брюссель». Окрім іншого, він цікавий тим, що розповсюджується через Інтернет. Чи готові українці, на вашу думку, по-перше, платити за якісну музику, а по-друге, робити це через всесвітню мережу?
— Зараз інтерфейс для скачування в мережі дуже зручний. Молодь завантажує музику на телефони, комп’ютери. Тобто звичка до інтернет-музики, принаймні в людей, яким до тридцяти, є. А от щодо готовності за неї платити, то тут ми підходимо до питання ментальності на рівні кожної людини. Поки що класичні протестантські цінності не притаманні нашому суспільству повною мірою, тому більшість людей скачує музику безкоштовно. Повчати когось чи наставляти на путь істини не збираюся. Думаю, все зробить час. Але якщо не починати залучати до цього людей, то можна вічно пасти задніх. Наші шанувальники скачують «Брюссель» за гроші через мережу. Поки що таких меншість, але саме їм я дуже вдячний. Не за те, що вони дають нам гроші, а за те, що створюють прецедент для країни.
— «Океан Ельзи», «ВВ», «Бумбокс» — це, так би мовити, українська музика на експорт. Чи має вона шанс на експансію?
— Протягом останнього десятиліття в російському просторі з’явилося дуже багато української музики. Є близько двадцяти рок-гуртів, які постійно виступають за межами України, й не тільки в Росії. І ще близько п’ятнадцяти поп-виконавців, які дуже популярні в Росії. Можливо, ви їх не ототожнюєте з українською музикою, але, незалежно від того, якою мовою вона звучить і в якому стилі, треба визнати, що це також українська музика.
Думаю, на пострадянському просторі позиції України музичної доволі потужні. Чи влаштовує мене якість? Не завжди. Але ринок є ринок.
А щодо експансії, то поживімо років із двісті в рівних умовах із Росією, тоді, думаю, картина буде більш-менш рівноправною. Зараз, попри всі складнощі, між нашими країнами в музичних відносинах домінує ринок. Штучних обмежень щодо української музики в Росії не існує, так само, як ніхто не намагається обмежити російських виконавців в Україні.
До 1991 року перекос був, і дуже відчутний. І двадцять років замало, аби досягти рівноправної картини. Враховуючи те, що з усієї пострадянської музики, яка в принципі присутня в російському телерадіопросторі, за українською — 70 відсотків, ситуація для нас виглядає не такою вже й поганою.
Я з великою радістю їжджу в Росію на концерти. Там класна аудиторія — прекрасні відкриті люди. Можливо, ментально вони трохи різняться, наприклад, від мене. Можливо, там дещо інші правила, порядки, але про принциповий цивілізаційний розрив я б не говорив. Найбільші проблеми породжує політика, але це зовсім інша історія, яка не стосується культури та музики.
— Ви були в Москві якраз тими днями, коли росіяни вийшли на акції протесту проти фальсифікацій на парламентських виборах. Чи відчули зміну температури в суспільстві?
— Усе, що зараз відбувається в Росії, давно описано в численних політологічних книжках. Протягом останніх 10 років Росія стала суттєво багатшою (не вдаватимемося в подробиці, яким саме чином), з’явився середній клас (можливо, не такий, як в Європі, але вагомий). І коли люди нарешті покращили свій добробут, то почали думати про інші речі, яких, як виявилося, їм бракує. Через це проходять усі країни.
— Останніми роками «Океан Ельзи» не виступає під жодними політичними гаслами. Чим це зумовлено?
— Ми ніколи не виступали під політичними гаслами. Якщо говорити про Майдан, то прийти та виступити на тій сцені було моїм особистим рішенням як людини та громадянина. На політичних акціях я виступатиму тільки тоді, коли мені самому захочеться прийти туди й сказати: «Пустіть мене на сцену, я маю що сказати!» Саме так було 2004-го.
— В одному з інтерв’ю вас запитали, мовляв, якщо ви покинули політичну діяльність, то чому постійно виступаєте з якоюсь позицією, заявами... А ви відповіли, що виступаєте тоді, коли вважаєте за потрібне проявити свою громадянську позицію. Саме це мені здається здоровим ставленням до політики. Натомість у нашій країні в переважній більшості таке ставлення викривлене: в політику йдуть не за змінами, а за грошима. Як гадаєте, чому так сталося?
— Це парадигма, в якій живемо. Ми дуже хочемо, щоб зникла корупція, але ніхто не бажає починати з себе. Прагнемо, щоб у країні діяли принципи, але часто наші власні інтереси та інтереси нашої сім’ї ми ставимо вище за цінності та принципи. Говоримо, що політик — людина, якій довіряємо, а насправді не довіряємо нікому. Я вже казав, що вважаю це проблемою становлення будь-якої нації. Я жодної секунди не вірив у те, що одного Майдану було б достатньо, аби ми піднялися, очистилися й розквітли. Так не буває. Велика європейська демократія пройшла десятки революцій, повстань, війн. Пригадайте, що пережила Франція від кінця Великої буржуазної революції до Комуни. Європейські країни вже начебто знайшли свій шлях, але навіть вони не витримують нинішніх економічних проблем. Ми ж тільки-но стали на демократичний шлях. Не забуваймо, що до того повноцінної держави українці не мали протягом тисячі років. Із часів Київської Русі. Чи то завдяки географічному розташуванню, чи родючості нашої землі, чи життєздатності нації, дякувати Богу, ми вціліли, на відміну від багатьох інших націй, які протягом цієї тисячі років, не маючи державності, просто зникли з лиця Землі.
— Очевидно, що, окрім іншого, нація твориться ще й книжками. Оскільки ви людина, яка щиро та наполегливо пропагує читання, скажіть на завершення, які книжки сьогодні найнеобхідніші українцям?
— Різним українцям потрібні різні книжки. Загалом, це таке велике комплексне питання, що я би почав з однієї книги. З Біблії.
