Вчора урочисто закінчилася рекордна XII Літня школа журналістики: цьогоріч на скриньку школи надійшло майже 80 конкурсних анкет та есеїв! 25 учасників із 19 міст України: від Прилук та Львова до Донецька та Сімферополя, 20 гостей, вечір пам’яті Валерії Новодворської, екскурсія в українське представництво ООН, три поїздки — результат ви вже мали можливість бачити на сторінках газети та на сайті «Дня». На останній зустрічі зі школярами Лариса ІВШИНА зауважила, що цьогорічна школа під впливом часу та обставин була «...дуже зрілою. Я би сказала, що в мене відчуття великого оркестру особистостей...Чи досягли ми своєї мети, буде видно через 20 років. Якщо ви, відмотуючи назад плівку своєї біографії, зможете сказати, що це був пусковий механізм для якихось перетворень, що воно не пропало даремно, — це було б програмою максимум, про що можна мріяти».
А поки ми підбиваємо підсумки, пропонуємо вам найцікавіші уривки з конкурсних есе учасників ЛШЖ-2014.
«ДЕРЖАВА ПОВИННА ЗАБЕЗПЕЧИТИ ЯКІСНОЮ ІНФОРМАЦІЄЮ ПРЕДСТАВНИКІВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН ЇХНЬОЮ МОВОЮ»
Роман ЛЕКСIКОВ, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Революція — одна з ключових категорій соціальної та політичної філософії. Більшість мислителів стверджує, що розвиток суспільства є безкінечним, а справжня революція триває довго. Після її завершення назріває новий соціальний конфлікт, який так само закінчується революцією. І так по колу. Без кінця.
Ще до жовтневих подій 1917 року деякі теоретики (зокрема Роберт Міхельс) стверджували, що низова революційна сила, яка отримала владу в новому суспільстві, дуже швидко олігархізується, перетворюючись на новий панівний клас, викликаючи нову революцію. Якщо слідувати цій думці, то висновок приблизно такий: держава ніколи не захистить революцію, а революційний процес завершиться у бездержавному суспільстві й ознаменується зникненням ієрархічних технологій влади...
На початку 1920-х років, у перше десятиріччя після «жовтневої революції», радянське законодавство і соціально-економічна система були одними з найпрогресивніших у світі: трудові ради керували підприємствами, діяла найсильніша система соціального захисту, скорочувалося трудове відчуження громадян від результатів своєї праці, впроваджувалася політика коренізації, стрімкими темпами розвивалася наука й освіта. Тривали ще деякі партійні дискусії, що свідчили про плюралізм. Та й у справи інших країн новоспечена держава не поспішала встрявати: сподівалися, що революція не за горами і там.
Проте закони діалектичного розвитку «взяли своє». Як і абсолютно кожному суспільству й державі, Радянському Союзу необхідний був розвиток. Однак панівна верхівка стримувала звільнення будь-яких конфліктів, убачаючи в них прояви контрреволюції. І в результаті сталося навіть гірше, ніж очікувалося. Виявляється, соціально-політичної стагнації не буває: або прогрес, або регрес.
І вже після 10 років хоч якогось існування радянське суспільство спіткала не лише невидана деградація, а й страшні випробування, злочини проти людства і невиправні трагедії. Нова влада стала набагато гіршим експлуататором, ніж попередня. Замість безкласового суспільства — «колгоспне» кріпосне право і суцільне рабство, замість вільної і творчої праці — централізоване управління, замість суверенітету особистості — стадність, замість торжества гуманізму — голодомор і полігони. Замість пацифістських ідеалів — експорт «революції» на багнетах. Дух стадності придушував будь-які прояви індивідуальності і творчості особистості. Незважаючи на проголошення «інтернаціональної» політики, одна нація мала статичну гегемонію в культурному просторі, а представники деяких національностей і взагалі складали сумнозвісний список «інвалідів п’ятої групи». Не говорячи вже про те, що країна, яка на папері активно боролася з імперіалізмом, сама стала справжнім загарбником.
Чому так сталося? На цю тему написано чимало. А надумано ще більше. Один із постулатів діалектичного матеріалізму — діалектичний розвиток є безмежним. А коли йому створюють штучні перепони, починається регрес. Авторитаризм не можна побороти авторитаризмом. Навіть на «перехідний період». Інакше революція сама себе з’їсть. Справжня соціальна революція лібертаризує та егалітаризує суспільство, а система влади відтворює і зміцнює сама себе (але це вже кажуть сучасні соціальні й політичні кібернетики). Тому через 10 років після «революції» країна почала деградувати такими темпами, що можна було тільки позаздрити. І перетворилася на повний антипод своїх ідей. Радянський Союз став новою Російською імперією, тільки гіршою. Однією з визначальних рис виродженої країни став великодержавний шовінізм. А будь-який шовінізм вимагає титульної нації. І цією нацією, звісно, стали росіяни. Пригнічення інших націй, насильницьке насадження одних культурних цінностей, звеличення свого «народу» («великого радянського народу») та імперська зовнішня політика стали найяскравішими рисами «Імперії зла». Уся система суспільства та його цінностей стала реалізацією найархетипніших дореволюційних кодів російської політичної культури: з її прагненням підкорятися та підкоряти, авторитарними тенденціями та ідейним монізмом.
На початку 1980-х років ця країна перетворилася на авторитарну консервативну імперію. Ідеалами свободи і рівності навіть не пахло. Це просто була нова Російська імперія. Не більше й не менше. Хоча ні — була система соціального захисту.
Ось саме тому сучасна імперська Росія так пишається цим фантомом. Ось тому вони так ностальгують за минулим і прагнуть відновити те, чого давно немає, а розпад СРСР вважають «геополітичною катастрофою ХХ століття». І саме тому сучасні російські фашисти і системні комуністи не відрізняються нічим, хоча й ненавидять одне одного.
А інформаційна війна нещодавнього періоду, думаю, принесла чимало уроків для наших журналістів.
По-перше, давайте не будемо надавати можливості нашим супротивникам міфологізувати реальність, а будемо називати речі своїми іменами. Бо дехто до цього часу вірить, що східні «республіки» — це продукт боротьби за соціальну справедливість.
Журналістам давно потрібно зрозуміти, наскільки фатально можуть обернутися прояви будь-якої дискримінації у ЗМІ й використання мови ворожнечі. Можливо, саме ці симптоми сучасної нашої преси і спричинили поштовх до конфліктів у сьогоднішній Україні.
Час показав, що державні засоби масової інформації транслюють єдину позицію та інтереси держави, а приватні — фінансового капіталу. Тому найкращий вихід із ситуації — сприяти утворенню незалежних ЗМІ, що знаходитимуться у колективній власності журналістів.
Ну, а держава, як показав досвід, все-таки має потурбуватися про забезпечення якісною інформацією представників національних меншин їхньою мовою. Бо в інакшому випадку — це зроблять «добрі сусіди»... абсолютно безкорисно...
«ПІДМІНА СВІДЧЕНЬ ПРО РЕАЛЬНУ СИТУАЦІЮ ФОРМУЄ ХИБНЕ ЇЇ СПРИЙНЯТТЯ»
Наталія ВУЙТIК, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:
— Історична модель СРСР після його фактичного розпаду утримувалася завдяки пострадянській риториці: згадками про те, як колись морозиво коштувало двадцять копійок, як без проблем можна було поїхати і в Тбілісі, і в Таллін, і у Прагу, як за диваном потрібно було стояти у черзі тривалій, а за туфлями — у живій. Спогади про спільне минуле, ностальгія за молодістю часто й донині знаходять своє відображення у фразах «а от за наших часів...», «коли нам було стільки, скільки тепер вам...», «нагадуючи про те, що модель зниклої держави щодалі непомітніше, але продовжує існувати разом із колишніми її громадянами. Потужним фактором переосмислення таких роздумів став Євромайдан. Російська сторона як вічний натхненник повернення до СРСР із перших днів революції й дотепер, продовжуючи непроголошену війну в східних регіонах України, цинічно фальшує очевидні факти перебігу подій. Інформаційна війна супроводжує військове втручання, але не варто применшувати її впливу, тому що свідома й послідовна підміна свідчень про реальну ситуацію формує хибне її сприйняття. В такій ситуації ЗМІ відводиться більш ніж просто відповідальна роль. «Журналістам часто подобається думати про себе як про безстрашних борців за право суспільства знаходити правду, всю правду і нічого, крім правди», — писав Джеймс Мейс, а отже з поняттями, які використовують для брехні й спекуляції, їм потрібно буди обережними.
Братні народи vs Дві Русі
Одним зі стійких мовних зворотів, до якого звертаються в контексті згадок про радянське минуле є «братні народи». Неодноразово це словосполучення звучало і від російського чиновницького складу з самого початку подій на Майдані. Нав’язуваний протягом десятиліть міф розвінчав той-таки головний братній народ спершу анексією Криму, а потім і спонсорством сепаратистських рухів на Донеччині й Луганщині. Народжені на зорі незалежності чи в роки поступового розпаду СРСР ніколи не були піонерами й не листувалися з однолітками республік-братів, а тому сама фраза була й лишилася за межами їхнього сприйняття дійсності, ба більше, вірш Анастасії Дмитрук «Никогда мы не будем братьями» з моменту викладення в мережу набрав мільйони переглядів у рейтингу YouTube, показавши наскільки неактуальним сьогодні є це поняття. Важче було тим, хто таки з жовтенятської аж до комсомольської чи навіть партійної лави чув і вірив у концепт великої родини. Надуманий, нав’язаний, викритий ще до моменту своєї появи Миколою Костомаровим. Порівнюючи великоруський і південноруський народи, історик писав, що в суспільних поняттях історія зафіксувала на цих двох народностях свої сліди і встановила в них поняття абсолютно протилежні: «Прагнення до тісного злиття частин, знищення особистих спонук під владою спільних, непорушна законність спільної волі збігається у великоруському народі, для південноруса ж немає нічого важчого й більш осоружного за такий порядок». Особисту свободу південноруського народу Микола Костомаров протиставляв общинності великоросів. Саме ця риса так яскраво виявилася в контексті подій кінця 2013—2014 років.
Волтер Дюранті vs Гарет Джонс
Перед журналістом в ситуації абсолютної підміни понять, маніпулювання й впливу на свідомість реципієнта стоїть вибір: бути апологетом режиму (як вчинив Уолтер Дюранті з історії Джеймса Мейса), стати анонімним передавачем правди, не ризикуючи, але й не висловлюючи власної думки (як Малкольм Маггерідж) чи написати правду, наразитися на небезпеку, несхвалення, гоніння, але отримати невичерпний кредит довіри читача Гарет Джонс. З фрагмента випуску новин російського каналу, де переможцем позачергових президентських виборів в Україні ледь не проголосили Дмитра Яроша, не сміявся хіба ледачий, а коли на вулиці Грушевського спалахнули перші коктейлі Молотова, журналісти українського «Інтера», який передавав про «нечисельні заворушення в центрі столиці», змушені були заклеювати логотип каналу, щоб отримати коментар хоча б одного учасника подій. Як бачимо, було обрано перший шлях покори, який міг би привести навіть до премії, як Уолтера Дюранті до Пулітцерівської. Міг би, якби Україна не виграла інформаційну війну в Росії, якби у нас не переміг Майдан. Той новинний вакуум, який за допомогою скореної журналістської маси створила держава-агресор для своїх громадян впливає лише через теле— радіомовлення й друковані ЗМІ, Інтернет сьогодні пропонує масив альтернативної інформації, яку може отримати мудра людина на північному сході й в Україні. Школярі на останньому дзвонику співають гімн України під музику російського, люди зі Львова й Києва селять у себе вдома тих, хто тікає від антибандерівського порятунку Криму, а в інформаційному просторі держави, яка ніколи вже не буде називатися СРСР, панує брехня про дефіцит продовольства в Україні, масовий наплив туристів в Крим, нелегітимність позачергових виборів. «Час визначає кожного митця на волячий терпець, на опір», — писав Василь Стус. Це важливий урок для «безстрашних борців за право суспільства знаходити правду».
«СОТНІ МЕРТВИХ ДУШ ТА РОЗ’ЄДНАНЕ СУСПІЛЬСТВО»
Дмитро ПАЛЬЧИКОВ, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— Історична модель СРСР — Росія свідчить про те, що, як у часи радянські, так і путінські, український патріотизм прирівнюють до фашизму, екстремізму, нацизму, бандеризму, державній зраді (хоча перед якою державою?) та іншим абсурдним речам. Сьогодні російські засоби масової інформації стали фактично засобами масової інформації та пропаганди (ЗМІП) й легко маніпулюють громадською думкою. Це їм вдається без надзусиль, як ще казав свого часу Василь Стус, особливо коли громади нема, отже, у неї нема і своєї думки, тому і відбувається так легко цей процес. Проте, з другого боку, яскраво бачимо, що російським ЗМІП вдається керувати частково і українською суспільною думкою, зокрема на сході України. Невже в цьому регіоні нашої країни немає громади? Якщо ні, то хто в цьому винен? Можливо, тут і треба засвоювати перший урок для українських журналістів..?
Суспільна думка на сході країни є безпосереднім результатом не надто впевненої позиції наших ЗМІ, які своїми частково брехливими матеріалами на початку революції дезорієнтували громадян шляхом дезінформування. І про це ще говорив видатний український філософ (непрочитаний!), професор Сергій Борисович Кримський. «Мистецтву запобігання помилкам чи сигналізації про ці помилки і повинні слугувати сучасні засоби масової інформації», — пояснював він. А цього «мистецтва» з багатьох причин українські ЗМІ цуралися чи, можливо, не надавали йому великого значення, або ж їх змушували не звертати уваги (що вони і успішно робили). Результат: сотні мертвих душ та роз’єднане суспільство як мінімум. Занадто велика палата, як на мене.
Йдемо далі. Дивитися на сьогоднішню ситуацію в Російській Федерації й аналізувати її без наслідків на українському грунті неможливо. Причина такої позиції засобів масової інформації в РФ проста. Як тоді більшовизм, так і тепер путінізм або «єдиноросіїзм» боїться правди, тому усіма силами намагався і намагається її знищити. Адже вона підсікає корні брехні в основі держави, на яких ту засновано.
Така патологічна ситуація з правдою в суспільстві породжує явище дюрантизму (від імені журналіста Уолтера Дюранті, що писав неправдиві матеріали про Голодомор 1932—1933 рр.) в засобах масової інформації, які фактично є жертвами власної пропаганди, оскільки нічого не можуть вдіяти і, як наслідок, спричиняють конформізм у журналістиці. Варто пригадати, що основне завдання цієї професії — не інформування, констатація чи розважання, а висвітлення правди та повна відповідальність за неї. Влучно пише британський журналіст «Гардіан» Нік Дейвіс у «Новинах пласкої землі»: «Стверджувати, що робота журналіста — констатувати факти, це наче казати, що архітектор займається укладанням цегли — наче й правда, проте анітрохи не відображає суті».
Такі дії російської журналістки фактично відбудовують залізну завісу, де-факто інформаційну завісу, незмінною складовою якої є ембарго на правду. Це дуже добре розумів Василь Стус, який писав у «Таборовому зошиті»: «Об’єктивізм став хибою, підігнаний під мінливі догми варіант історії став правдою. Хто ж на такій основі може звести високу будівлю?» Хто може звести і що може звести — це питання залишається для РФ риторичним.
Я згадую Літню школу журналістики 2013 року і розумію, що в контексті сьогоднішньої інформаційної війни особливо важливим є те, що говорила Лариса Івшина на першій зустрічі з літньошколярами: «Українські журналісти ще досі не вміють грати за загальнонаціональними правилами в журналістику». Немає командної гри, наслідком чого є невтішні результати в інформаційній атаці РФ. Але чому? Сергій Кримський казав: «Сьогодні немає дефіциту ідей — є дефіцит особистої ініціативи». Так само і в українській журналістиці. Набагато важче не підлаштовуватися під систему, грати за старими правилами, а то й взагалі без них. Навчити журналістів майстерності — це нюанси, а ось навчити їх жити за цими нюансами — складно. Ось ще уроки — вчитися жити майстерно та бути загальнонаціональною командою.
Окрім вищезгаданого, можна ще з упевненістю приділити увагу проблемі світоглядності в українській журналістиці, яка вже давно назріла й перезріла, а програшні позиції в інформаційній війні це доводять. Практично відсутні моделювання свідомості та формування особистості в засобах масової інформації (за винятком деяких ЗМІ, зокрема «Дня»). Це ще один урок для журналістів. Адже тоді для якої країни у нас виховуються читачі, а разом із ними журналісти..?
Бачимо, як Українська Революція та постреволюційний період дають нашим журналістам багато уроків принципів та громадянської позиції (!), етики й моральної відповідальності. Вкотре вже згадуваний Сергій Борисович казав: «Хоча будь-яка криза — це не лише деградація однієї лінії розвитку, але й поява умов для нових можливостей у майбутньому». Тому не забуваймо уроків минулого, адже краще повторювати уроки, ніж помилки...
