Програма «В Кабінетах» на «5 каналі» запропонувала якісно новий формат шоу для українського телебачення. На противагу багатогодинним обговоренням у студії, до яких вже звикли глядачі, її ведуча Лариса Губіна воліє спілкуватися з гостями на їх території — поруч із робочим столом вдома або в офісі. Співрозмовники, змушені переходити з політичних тема на особисті, демонструють значно більшу відвертість, ніж зазвичай. В одному з останніх випусків програми гостем Лариси Губіної став підприємець і голова Дніпропетровської обласної державної адміністрації Ігор Коломойський. Його заяви, зокрема про вплив олігархів на роботу відомих українських журналістів, викликали значний резонанс у суспільстві — преса розтягла інтерв’ю Коломойського на цитати. Про конфлікт журналістів і медіа-власників, солідарність в журналістському середовищі й боротьбу з російською пропагандою Лариса Губіна говорила із учасниками Літньої школи журналістики «Дня».
— Зараз в українській журналістці настає дуже цікавий і відповідальний період. І деякі речі, які відбуваються в нашому інформаційному просторі мене засмучують, вибивають із колії. Але я розумію, що ніхто нам не обіцяв ідеальних умов роботи, ідеального спілкування з власниками медіа. Нам все одно доведеться виживати в цьому середовищі й виборювати своє місце під сонцем, своє право на професію, — говорить Лариса Губіна. — Нещодавно синхронно на двох каналах вийшли два фільми. Фільм на «1+1» «мочив» Фірташа, і це було брутально, не по журналістські, без стандартів, без точок зору, без документального підтвердження. Паралельно вийшов такий самий фільм на «Інтері», який, у свою чергу, те саме робив щодо Коломойського. Журналістів фактично використали як ресурс для з’ясування своїх олігархічних схем. У розмові з Коломойським, на запитання про це, і з відповіді зрозуміла, що такий вплив на канал для нього «в порядке вещей». Якщо є власний канал, то чому б не розпорядитися ефірним часом на ньому за власним бажанням. Після цієї розмови я зрозуміла, що українська журналістика повинна собі ставити якусь більшу мету.
У країні зараз війна. Не звертати на це увагу ми не можемо. Гадаю, в такій ситуації українська журналістика має створювати образ України як успішної країни. У цій війні ми не можемо перемогти, ми можемо бути успішними. Коли поруч такий монстр як Росія, озброєний, зокрема й ідеологічно, ми повинні бути на противагу успішними. Зараз слід виділити окремі напрямки — наука, спорт, мистецтво, наука. Хотілося б звичайно бути успішними і в економіці, оскільки це — чи не найважливіша складова у сучасному світі. Ми маємо намагатися бути успішними протягом тривалого часу. Саме тоді ми станемо на рівні з Європейськими країнами і в такий спосіб переможемо Росію.
Мене турбує, що нині в Україні немає опозиції. Ті політичні прошарки, які залишились, важко назвати опозицією. Журналісти забувають про протилежну точку зору, а це дуже важливо — її треба шукати. На канали зараз не запрошують комуністів, бо це бридко. Згодна. Те ж саме і з регіоналами. БЮТ не можна вважати опозицією тому, що його представники зараз у владі. Опозиційний вакуум перекинувся на журналістів. Шукати іншу точку зору в цій ситуації якось навіть не зручно. Хотілося б, щоб ми не помилилися тут й намагалися б все ж віддзеркалювати всі грані процесу.
Вікторія ТКАЧЕНКО, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара:
— Чому в нас немає солідарного журналістського середовища і що ми можемо зробити для його формування?
— Це дуже складне для мене запитання. Хоча я багато років в журналістиці, друзів у цьому колі у мене мало. Дуже мало тих, хто після вдалого інтерв’ю може зателефонувати і сказати: «Було класно! Молодець!». Й це при тому, що на цю роботу йде стільки сил і нервів. Кожен день, наче іспит, ти постійно не впевнений у собі, постійно працюєш на підняття професійної планки. Коли береш інтерв’ю в олігарха, то розумієш — хоч яким би ти був розумним, на своїх «схемах» він знається набагато краще, ніж ти. Особливої підтримки справді немає. Звісно, конкуренція — не нормально. Бо всі ми амбітні люди, всі хочемо стати зірками і заробляти більше, щоб наші фотографії світились, а прізвище було пізнаване. Попри все, існують «джентльменські правила», коли журналіст має підтримати свого колегу. Ми ж з одного боку барикади. Сьогодні недопрацьовує журналістський профсоюз, який має бути і який має виробляти єдині стандарти якості й поведінки в медіа-просторі. Правила солідарності та взаємоповаги мають бути організовані зсередини, самими журналістами.
Дмитро ПАЛЬЧИКОВ, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— Наскільки реально обмежити вплив олігархату на медіа-сферу в Україні?
— Основні медіа-ресурси справді належать олігархам, і наша свобода слова це як повідець — якщо власник хоче, він його затягує. Не думаю, що вплив олігархів на канали зменшиться найближчим часом. Про це свідчить зокрема й новий склад Нацради з питань телебачення та радіомовлення. Фактично, квота, яка була від громадськості та Верховної Ради — це представники певних власників каналів. Це прослідковується абсолютно чітко — кожен із них має свого представника. Тому йдеться про вплив не лише на контент, а й на квоти, ліцензування, покриття тощо. Отже, нам ще не один рік доведеться шукати компромісу з власниками каналів. І так не лише у нас в країні — в усьому світі медіа володіють магнати, але всі проблеми зазвичай вирішуються шляхом переговорів. Коли тобі щось не подобається — ти йдеш до шефа і говориш про це. Тут важлива сильна позиція журналістів — колективна і кожного особисто.
Поки я домовлялася про інтерв’ю з Коломойським, а це тривало з місяць, ставлення керівництва каналу до його особи змінювалося двічі. Вони ж теж зустрічаються, в них свої стосунки. І я розумію, що треба якось балансувати -найважливіше для мене — кінцевий продукт. Це моя робота. Хоча всі інші політичні моменти теж треба відслідковувати, оскільки вони впливають на процес.
Чи будуть ефективними в наших реаліях європейські інструменти вирішення спірних питань між власником каналу і журналістом, як, наприклад, громадські ради при каналах або ексклюзивні договори з журналістами — покаже час. Якщо у вас є хороший юрист, то мабуть, це матиме сенс. Журналісти, зазвичай, не мають глибокої юридичної підтримки для того, щоб бути повністю захищеними особливим договором між власником і журналістом.
«ПОТРАПЛЯТИ В КАБІНЕТИ ЧИНОВНИКІВ СТАЛО ЛЕГШЕ»
Анастасія ПАНЧЕНКО, Кіровоградська філія ВМУРоЛ «Україна»:
— Чи стали з перемогою Майдану експерти й політики ближчими до медіа? До чиїх кабінетів вам не вдалося потрапити?
— За часів попередньої влади із представників Кабміну я була лише у віце-прем’єра Олександра Вілкула. Всі інші двері були зачинені, й не тільки для моєї програми. Я не пам’ятаю жодного інтерв’ю Андрія Клюєва. Якось його помічник зізнався, що всі його «коментарі для преси» насправді вони писали самі. Тобто мало місце абсолютне дистанціювання. З нових міністрів я була в Павла Шеремети, Андрія Мохника, є урядовці, які охоче відкривають двері і знаходять час для пояснень. Загалом потрапляти в кабінети стало легше. Щодо Ігоря Коломойського — тут проблема не в тому, що він не хоче спілкуватися, а в тому, що графік його пересувань тримають в секреті з метою гарантування безпеки.
Але якщо, наприклад, буде завдання від каналу поїхати в кабінет Олени Бондаренко або до іншої людини, яку я не поважаю з різних позицій, людських, політичних або професійних, я цього не зроблю. Наприклад, після Коломойського я подумала, а чи не записати мені Льовочкіна. В принципі, цікаво було б розговорити цю людину. Він теж ніколи не давав великих інтерв’ю, окрім хіба що одного на «Інтері». Я розумію, що це буде цікава розмова, але я також наперед розумію, що він мені скаже: «При нашей власти войны в стране не было, людей не убивали, Крым не отбирали. Вот пришла ваша власть — и все это началось». І ця думка для багатьох українців буде важливою.
«КОМПРОМІСИ ІЗ СОВІСТЮ — НЕ ПРИЙНЯТНІ»
Христина ЛУШИНА, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— Сьогодні в Україні триває активна фаза інформаційної війни. Журналістам слід протидіяти, вести контрпропаганду чи просто створити свій майданчик якісного інформування суспільства?
— Ми не можемо зараз дзеркально протидіяти російській пропаганді, бо це не ефективно. Треба шукати якісь нові механізми впливу. З нашого боку має бути сучасний інформаційний «тролінг». Це мають бути передачі з інтелектуальним гумором. Звісно, є трагічні теми та події над якими не пожартуєш... Але навіть російський фейк про «розіп’ятого хлопчика» викликав у соціальних мережах купу обурення та здорового «тролінгу»... Інтелект та гумор — та зброя, на яку немає протидії, з його допомогою можна легко показати абсурдність всієї ситуації. Коли людині смішно, вона не сприйматиме інформацію серйозно. Якщо чесно, мені хочеться зрозуміти, що в головах у російських журналістів. Як можна робити фейкові новини, платити гроші й записувати інтерв’ю про події, яких насправді не було?! Я взагалі не розумію, як ці люди співіснують самі із собою. Такі компроміси з совістю — для мене не прийнятні. Це — якийсь різновид професійної шизофренії. Вважаю, що нам треба зосередитися на створенні якісного українського телевізійного продукту. А владі треба зосередитися на інформаційні безпеці країни в умовах війни.
Юлія БАЛКА, Донецький національний університет:
— Чому після Революції гідності телевізійний простір практично не зазнав змін?
— Уявіть, що завтра весь російський продукт зникне з наших каналів. Тобто у нас не буде серіалів, пісенних телепередач, кулінарних шоу тощо. Що у нас залишиться винятково українського? Питання створення власне українського продукту зараз найбільш актуальне та важливе. Знову ж таки, менеджери каналів на це не йдуть із комерційних міркувань. Якщо продукт обкатаний, має рейтинги в Росії, його можна легко адаптувати для України. А якщо ти приходиш і розповідаєш свою можливо геніальну ідею, вони відповідають: «Ні, це ж треба зняти пілот, потім зібрати фокус-групу, потім ще вирішити купу проблем, щоб запустити цей проект». Зараз є куди рухатися і що створювати. Треба наполягати на своєму, шукати й не боятися.
«ФОРМАТ ТОК-ШОУ ФАКТИЧНО НІВЕЛЮЄ ПОНЯТТЯ ДИСКУСІЇ»
Мар’яна БОЛОБАН, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— Якось в інтерв’ю «Дню» ви казали, що формат політичного ток-шоу вичерпав себе. Але ми досі бачимо в ефірі такі програми як «Свобода слова», «Шустер Live». Чи довго подібні проекти ще будуть існувати? І що їм прийде на заміну?
— Ці формати вичерпали себе в сенсі якісного телевізійного продукту. Я погоджуюсь, що вони потрібні політикам, бо для них це — майданчик донесення власних ідей. Формат ток-шоу фактично нівелює саму дискусію. Запрошують людей, які мають п’ять хвилин поговорити. Потім ставлять умовні запитання. Такий формат зберігається не тому, що так хоче ведучий чи редакційний колектив, а тому що це бажання політиків. Взагалі, коли ти розумієш, що обслуговуєш політиків, треба закінчувати таку програму. Журналіст, який є прислужником політика — це консьєрж, а не журналіст. «Шустер Live» був на більшості українських каналів. Кажуть, за часів старої влади Шустер чи не кожного дня заходив до Адміністрації Президента. А потім його «свобода слова» повернулася на «Інтер» замість проекту Анни Безулик. Спроста? Про яку об’єктивність і свободу слова тут можна говорити? У мене теж було політичне ток-шоу, я сиділа в розмовній студії «5 каналу» чотири роки. Але настав момент, коли я зрозуміла, що ці люди мені про все це вже розповідали, що нічого не змінюється в їхніх відповідях. Тоді я для себе зробила такий висновок, що цей формат вичерпав себе. Натомість створила проект «В кабінетах». Він дає можливість з іншого боку побачити політичний світ. Можливо, це трошки наївно, можливо, не завжди виправдано, можливо, навіть інколи «фріково». Але в цьому є хоча б намагання шукати щось нове, а не порпатись у тому болоті, яке ми спостерігаємо роками. Велосипед у такій ситуації вигадувати складно й не потрібно. Інтерв’ю — це дуже цікавий формат, він дає глядачеві дуже багато інформації. На телебаченні все має значення — паузи в словах, погляди. Все це дає можливість досконало вивчити співрозмовника. Водночас журналіст повинен постійно відточувати свої навички, бо розмовляти, наприклад із олігархом часом дуже непросто. Під час спілкування з Коломойським я розуміла, що плаваю в деяких питаннях. В цієї людини — голова-комп’ютер, а я багатьох моментів елементарно не знаю.
