«У нас давня історія особистих стосунків», — з усмішкою представляє колегу та автора «Дня» Ольгу Герасим’юк головний редактор газети Лариса Івшина. Слухачі та співрозмовники — вихованці ХІ Літньої школи журналістики «Дня» — приготувалися до продуктивного діалогу. «Ми разом пройшли історію становлення, відродження, регресу, деградації й нового відродження країни, яке, сподіваюся, буде залежати і від ваших зусиль», — продовжує пані Лариса.
Вчаться творити це «нове відродження» школярі саме на таких живих майстер-класах, де вони абсорбують досвід і вміння уже визнаних професіоналів та експертів. До слова, зустріч з Ольгою Герасим’юк розпочалася зі спогадів про унікальну особистість — Сергія Кримського. Присутні переглянули промо-ролик «Дня» авторства пані Ольги та оператора Андрія Нестеренка за участю Сергія Борисовича. «Навіть не хочу знати, скільки років йому було на момент роботи над роликом. У нього так блищали очі! Він що б не побачив, міг сказати: «Ой, а що це у вас таке? А як це?» Й очі у нього загорялися...» — згадує Ольга Володимирівна.
Із таких зворушливих спогадів розпочалася відверта бесіда у форматі «без табу» між тими, які мали що спитати, і тими, кому було що розповісти.
Лариса IВШИНА:
— Сергій Кримський належить до тих унікальних людей, якими Україна може пишатися. Але чи є у нас годинне інтерв’ю з ним на телебаченні? Якщо немає, то чому? Олю, чому подібний бліц — телевізійна рідкість?
Ольга ГЕРАСИМ’ЮК:
— Телебачення вже давно має велику хворобу. Воно, очевидно, в цілому світі має хворобу. Але там діють певні правила, там шукають лікування, нових шляхів для розвитку, там головне — глядач і його потреби. А те, що з нами відбулося у нашому електронному просторі, стоїть у ряду загибелей. У нас сьогодні немає каналу, де такі інтерв’ю були би можливими — принаймні, серед популярних і потужних, бо так званий ринок орієнтований на «ширвжиток», яким його бачать менеджери. Знаю, ентузіасти зараз все одно збирають такі інтерв’ю. Невідомо, чи колись хтось побачить їх на екрані, але вони потрібні. Колись покоління спитає — а що, це правда, що до нас нічого не було? Тому що час забирає людей, яким немає заміни. Час взагалі зараз трохи «пластмасовий»: у всьому світі бракує особистостей. Тому ми повинні як ніколи дбати, щоб заархівувати думки людей великого масштабу для нащадків. Ніхто за це не заплатить. Це не можна капіталізувати. Відповідь на це запитання саме в тому, що це робота для звитяжних людей, тих, які хочуть жити саме в цій країні!
Соломія БУЙ, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— Ви — одна із найуспішніших соціальних журналістів в Україні. Однак вам належить фраза, що соціальний журналіст не отримує нагород, а лише неприємності, а така журналістика ніколи не буде модною, незважаючи на те, що її потребують люди. То що визначає моду в медіа-просторі, і хто визначає: модний контент чи ні, якщо ігноруються запити аудиторії?
О.Г.: — Найменше, про що я дбала у журналістиці, — це про моду. Вибір соціальної журналістики зумовлений лише тим, що я завжди вибирала те, де є життя. Мода у журналістиці — це щось із паралельного світу, коли ти думаєш, як тебе показуватимуть по телевізору і рватимуть на сувеніри. Така «зірка» згасає одразу, як вимикається камера, бо вона не несе жодного змісту. Ви не можете поселитися на червоній доріжці сучасних гламурних заходів. Я ніколи не думала про те, що маю зробити собі ім’я. Просто було надзвичайно цікаве те життя, яке я бачила навколо. А почала я свою кар’єру з обліковця листів у одній величезній редакції газети. Це була марудна робота, але я отримала можливість перечитувати унікальну пошту! Переді мною відкрилася книга доль, та я мала не лише читати й реєструвати листи — треба було кожному відповісти! І це зумовило мій життєвий вибір. Бо моя завідувач відділу повертала мені мої відповіді читачам, аж поки вони не були написані так, ніби говориш до єдиної людини у своєму житті. Я навчилася уявляти дописувача, дивилася йому прямо у вічі, говорила з ним подумки. Це мене навчило того, як потрібно ставитися до людського життя, і визначило мою професію. І хоча зараз мене знають як телевізійника, більша частина мого життя — газетна. Писати люблю неймовірно! Це — як їсти шоколад. І коли пишу — то для газети «День», бо тут справді своя Україна, тут близький мені осередок, споріднений світ.
Л. І.: — Олю, нещодавно кримський журналіст Павло Казарін писав, що зараз політики й журналісти — це часто-густо одна тусовка. Виходить, що суспільство насправді обділене увагою журналістів. До певного моменту українська журналістика розвивалася дуже обнадійливо. Як, на твою думку, коли саме відбувся цей невтішний поворот?
О.Г.: — Можливо, це був момент, коли політика втрутилася в цю царину, втягла ЗМІ у свій вир. Хоча політика завжди поряд із нами, але в ту мить щойно з’явився такий-сякий ринок медіа, з’явилися власники, для яких це був не основний бізнес, а лише спосіб захищати свою першу справу. Трохи свободи на початку — а далі все поринуло у безодню боротьби за владарювання, виживання, переділ. Певна свобода і природний розвиток журналістики можливий при тому економічному стані в державі, коли власник ЗМІ відчуває себе сильним. Коли бізнесмен почуває свою справу захищеною. Коли ж він слабкий, починається розруха. Коли ми створювали канал «1+1», ми мали щастя говорити про те, що думали і про що мріяли. Про це точно написав нещодавно у своїй книжці Олександр Роднянський, автор цього великого проекту. Ми тоді справді були на тому етапі розвитку держави й телебачення, коли пропагагда своєї держави була чистою потребою душ, бо ми починали розвиток СВОЄЇ країни, ми щиро вперше заговорили про її тяжку історію та світле майбутнє. Успіх справи полягав у тому, що була зібрана команда особистостей, а особистості — це не просто диплом, це — маса прочитаних книжок, це прожита доля, пережиті біди й особисті прориви у професійному становленні. Це люди, які мали що сказати. Зараз інший час, який підбирає на свої «висоти» сірих, невчених людей. Таке не може бути вартісним для суспільства, відбувається відторгнення.
Наталя ПОНЕДIЛОК, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара:
— Уявімо, що ви збираєтеся написати книжку з історії України. На які позитивні та негативні моменти ви звернули б особливу увагу?
О.Г.: — Такий підручник вже пише газета «День» своїми книжками, і я, до речі, щаслива, що мені довелося потрапити до першої книги з «Бібліотеки газети» зі своєю передмовою. Історію треба фіксувати увесь час. Я би багато писала про наші перемоги, про які ми дуже мало говоримо. Якби ми, крім наших трагічних сторінок, не забували фіксувати ті ситуації, з яких ми вийшли героями, — а їх достатньо — тоді ми могли б дати суспільству позитивний поштовх. Насправді в нашому житті стільки ж світлого, скільки й темного, бо інакше світ перевернувся б. Ми маємо більше говорити не про те, як померти героєм, а як жити героєм, жити сильно і позитивно. Я б в історії не шукала ворогів, я писала б її з точки зору великодушної людини — переможця, який не шукає, кого вбити за погане, а шукає, як далі жити з отриманим досвідом. Я би писала історію з позиції сильної людини.
Нашу сучасну історію перестали фіксувати. Раніше в радянських кінотеатрах показували журнали, де глядачу розповідалося про вітчизняних вчених, письменників, винаходи, відкриття.Держава, хай радянська, дбала про хроніку свого життя. Сьогодні щось лише можна почерпнути з новин, але ж ви знаєте, що сталося з новинами: зараз немає новин — є лише інтерпретація. Тому я би просто писала хроніку країни, бувала би у місцях, де гніздяться правильні люди, де роблять правильну справу.
Вадим ЛУБЧАК, журналіст газети «День»:
— Як ви оцінюєте професійну солідарність українських журналістів? З одного боку, якщо одного журналіста побили, про це одразу пишуть. А коли трапляються якісь історії успіхів, у тому числі й «Дня», ми звертаємося до колег, але не впевнені у їхній підримці. І друге запитання: зараз своєрідною модою стало паплюжити Національну спілку журналістів. Якою ви як член Спілки бачите її роль?
О.Г.: — Я член Національної спілки журналістів уже віддавна. Ніколи з неї не виходила. Так, вона зараз втрачає свою первинну роль: у всім світі Національні Спілки є осередком, де відбуваються всі професійні речі, де концентрується контроль над дотриманням всіх етичних професійних кодексів — жорстко! Саме Спілки потужно захищають права своїх колег. У нас, крім зверхнього гидування Спілкою, нічого іншого не запропоновано. Дрібні платформи, що звуть себе профспілками чи іншими медійними об’єднаннями, насправді є субпродуктом. Не просто реанімувтаи щось старе чи загибле. Напевно, це невдячна робота, але треба будувати нове, наповнювати новим смислом. Якщо є здатні розуміти ці смисли...
Що стосується журналістської солідарності, то вона, на мою думку, спірна. Ми солідарні тимчасово лише тоді, коли когось побили. Справжня підтримка, братство професійне замінені сьогодні зневажливим визначенням «піарити когось», а це ніхто задурно робити не хоче. Дружби професійної не існує, про хороше говорити — «отстой». І не лише про колег — взагалі. Під час Львівського медіа-форуму в одного відомого молодого журналіста запитали: «Якщо ви дізнаєтеся про когось із тих, про кого увесь час пишете гидоту, щось добре, ви про це напишете?» На що він відповів: «А навіщо? Хіба це важливо?» Виходить, ми пишемо лише про погані речі (звісно, їх потрібно викривати), але життя не складається тільки з негативу. Таким примітивним відбором журналісти формують катастрофічне бачення світу. Якщо взагалі можна підозрювати, що вони цей світ бачать у всій його широті та різнобарв’ї.
Олена ЗАШКО, Донецький національний університет:
— Як сучасному ведучому соціальних програм поводити себе з героями програми? Чи потрібно бути відстороненим у таких форматах?
О.Г.: — Сьогоднішні соціальні програми дуже різняться від тих, якими мають бути соціальні програми. Це зумовлено тим, що підходи у ЗМІ стали переважно консюмеристські та розважальні. Такі підходи — нормальні, якщо є й інші поряд. До людського життя сьогодні серйозно ніхто не ставиться. Але саме сьогодні і настав той край. Люди починають вимикати телевізор, бо потребують до себе поваги. От звідси і відповідь: ведучий у такому форматі — не зірка з білборду. Це людина уважна, розумна, доступна, чутлива до співрозмовника, до всіх нюансів, потреб свого героя бути почутим і поважаним.
Коли говориш так із людиною, по-перше, вона розкривається вповні, і ти маєш це поважати — й берегти приватність та гідність тої людини, а не розпинати її, безпомічну в своїй відвертості на весь екран. У такому разі важлива історія життя цієї людини чи те, як виглядає ведучий? Відповідь лежить тут. І я впевнена, що скоро на телебаченні знову з’являться такі підходи, бо воно інакше не виживе.
Олександра ЧЕРНОВА, Донецький національний університет:
— У своєму блозі на сайті газети «День» ви написали, що «люди, які не погоджуються, — мій найулюбленіший вид людей». Як показують останні події з Врадіївки, Україна не має дефіциту сильних духом. На вашу думку, чи може протест тих, хто не погоджується, щось змінити? І як ви вважаєте, чому така ситуація у правоохоронних органах взагалі стала можливою: це вади влади, чи суспільство виховало таких «моральних потвор»?
О.Г.: — Причина всьому — прогнила, корумпована система. Мені не хочеться ображати людей і казати, що вони своїм страхом самі створюють «монстрів», але в цьому теж є частина правди. На це питання відповісти і просто, і непросто. Залякані безправністю, люди роками втрачали здатність спротиву тим, хто нищив їхню гідність. Це у Врадіївці сталося так, що дівчина вижила й заговорила. А скільки розкидано по нашій землі безмовних трупів? А скільки цих злочинів «повісили» на абсолютно невинних людей? І скільки таких врадіївок?
Я сама постійно займаюся такими справами — намагаюся добитися від правоохоронних органів саме правоохоронних дій. Це триває десятиліття! Останнім часом змичка бандитів і міліції стала просто очевидною та безкарною. На Одещині під час виборчої кампанії люди приходили з проханням захистити від міліції. Я була в кабінетах міліцейських начальників, вимагала дій, начальники лагідно всміхалися, клялися офіцерською честю — а потім жертви відкликали свої заяви... Переставали відповідати на дзвінки — і жертви, й міліція. Я й сама досі перебуваю у судовому процесі через здійснений вже й на мене напад. Було дуже складно відкрити справу. Міліція просто ховала нападників. Я абсолютно переконана, що треба все витягати на світло. Але поряд треба мати не лише епізодичних бунтарів, а таки сильних духом — сильне громадянське суспільство, яке не здасться, як кого одного з незгодних висмикнуть і кинуть до СІЗО. Суспільство, яке робить неможливими таку міліцію, суд, прокурорів. Це ми з вами, це солідарність. Я не можу примусити всіх стати героями, але нас треба бадьорити. Я не закликаю палити сільраду, але ми не повинні миритися з беззаконням.
Соломія ЛУКОВЕЦЬКА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Недавно прийняли законопроект про громадське телебачення. Хотілося б почути вашу думку щодо цього проекту. Чи дозволить він нам створити справді громадське телебачення, а не його імітацію? Яка, на вашу думку, найкраща модель фінансування такого мовника в українських реаліях?
О.Г.: — Те, що цей закон був ухвалений, — добре, але в нас було багато гарних законів ухвалено, які не працюють. Поки що до громадського телебачення ми не наблизилися. Громадське телебачення — це перконлива, обгрунтована концепція, зрозумілі джерела інформації, наявність громадської ради, яка береже інтереси всього суспільства. Що стосується громадських ініціатив та проектів, про які ми чули останнім часом, то це — лише недодумані до кінця проекти, малоперспективні, на мій погляд. І мені трохи шкода, що їх багато, і це розмиває ідею. Я дивилася декілька презентацій дуже детально, і вони мені нагадували не дуже високого пошибу розважальні передачі.
Яка форма фінансування? Кожна країна формулює свої підходи. Але для того, щоб створити громадське телебачення, треба багато роз’яснювати суспільству, аби воно зрозуміло: громадський мовник — це не тільки «дай мені те, що я хочу бачити», він, цей мовник, утримується на кілька гривень твоїх власних. Бо якщо за це заплатить хтось інший, а не ми, інтереси саме цього іншого будуть представлені на екрані. І це — якщо коротко пояснювати.
Ярослав НАЗАР, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— Суспільство треба формувати, воно має навчитися платити за те, що хоче бачити. З іншого боку, Лариса Олексіївна влучно зазначила , що з боку журналістів майже не було спроб зрозуміти, що хоче бачити суспільство. Чому ми не говоримо про кризу в журналістиці, зокрема про події навколо ТВі? І друге запитання: чому руйнується журналістська солідарність? Чому ті, хто пішов із каналу, в своїх соціальних мережах виливали бруд не на власників, а на канал, тим самим підставляючи своїх колег, які залишилися працювати на ТВі?
О.Г.: — Я давно й уперто говорю про кризу в журналістиці, яка сьогодні проявляється у відсутності базової підготовки, у втраті орієнтирів, у нерозумінні й несприйнятті етичного кодексу професії. У тому, що навчилися «лити бруд» та втратили орган, який розуміє й відчуває своє суспільство. Точніше — він просто не розвинувся, це орган. Напевне, й завдяки своїм вчителям. Ми всі завдяки історії з ТВі відкинуті на висхідну позицію. Ми втратили цей промінчик, який, як нам здавалося, з’явився. Та насправді зрозуміли, що промінчик був випадковий. Всі журналісти виявилися «не ангелами». Адже та частина журналістів, яка пішла з каналу, до свого протесту, виходить, теж приймала ті підходи, які сама потім критикувала. Бо «хороші» журналісти можуть бути не докінця принциповими, а «погані» — ні. Вони безкомпромісно шпетили політиків, чесно зазирали до них під ковдри, викривали їхні нечесні декларації, угодовство — а до себе таких вимог не пробували ставити... Як на мене, події на ТВі, крім усього, виявили ще й загальну біду: всі гравці цього поля — медійно-політичного — не є досконалі.
Ще раз — чому ціную газету «День»: тут працюють над стандартом професії, плекають його, поширюють свої переконання про нього, вчать його. Тут видобувають з минулого найцікавіші золоті сторінки історії, честі — й друкують їх звитяжно, для тих, хто здатен це понести далі. А ще — тут немає страху й угодовства. Тут роблять це вже не одне десятиліття.
Спроби історичної реконструкції
Учасники Літньої школи журналістики — про власні пріоритети у творенні українського майбутнього
Уже втретє у п’ятничному номері ми знайомимо із нашими «школярами»-мрійниками, пропонуючи вам прочитати їхні конкурсні есеї. Студенти окреслили чималий спектр проблем, через який ми, українці, і досі тупцюємо на одному місці. У ньому і сучасні колізії: питання свободи, мови, національного стрижня. І практичні моделі нової журналістики — з великим серцем і гострим розумом. На черзі — думки про історичне минуле і бажання змін, найчастіше саме через журналістику. Без повороту до правди, до неспотворених першоджерел немає майбутнього, а отже, немає можливостей для національного розвитку. «Школярі» пропонують не лише приділити увагу власним думкам, аргументам, але й дослухатись до порад, які, на перший погляд, видаються ідеальними абстракціями. Отож запрошую підтримати їх і поміркувати разом, бо тільки у єдності — наша сила!
Юліана ЛАВРИШ, координатор ХІ Літньої школи журналістики
ОБ’ЄДНАННЯ НАЦІЇ ЯК ПРОТИДІЯ ДУХОВІ РУЇНИ»
Марія ЮЗИЧ, Київський національний університет ім. Т.Шевченка:
Людям властиво об’єднуватись. В усі часи виникали різноманітні об’єднання з різних причин, що завжди мали певну, спільну для всіх мету, бажання перетворити в реальність єдину мрію. Та шлях до здійснення цієї мрії нелегкий, і не всім вдалося його пройти. Хтось і досі пробивається крізь цей терен і тьму в надії дістатися своєї цілі. До цих «хтось», як би прикро це не звучало, належимо і ми, українська нація. Наша українська мрія давно вже визначена. Ми хочемо вільної, незалежної держави, яка працюватиме на благо свого народу. От тільки залишилося пройти цей шлях до справдження омріяного. Чимало роздумів про українську історичну свідомість та причини, через які нація досі йде до здійснення своєї мрії, спостерігаємо у творчості Олега Ольжича. Зокрема, це нариси за назвою «Українська історична свідомість» та «Дух руїни». «Зі свідомістю національної самостійності нерозривно пов’язане утвердження всієї нації, свідомість взаємної приналежності до себе всіх її частин, те, що тепер називаємо соборністю», — пише автор. Він підкреслює, що українська мрія в формі національної самосвідомості існувала на всіх етапах розвитку держави, її шляху.
В нарисі «Дух руїни» Ольжич визначає цей дух, як одну із найскладніших перешкод на шляху української нації до самобутності. Як він зазначає, цей дух «покутує в психічному укладі нашого народу від Княжої доби». Дух руїни завжди призводив до міжусобиць, які, в кінцевому результаті, ще більше роздроблювали і так подроблений і намучений народ з його мрією. Через століття лунають слова Ольжича і не втрачають своєї актуальності та сили й сьогодні: «Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопоїданні та несе розбиття і розкладення. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною». Подивившись у дзеркало нашої історії, отримуємо враження, ніби ми ходимо по колу. «Слово, моя ти єдиная зброє,/Ми не повинні загинуть обоє!» — говорить Леся Українка. Що можу зробити я? Я можу спробувати опанувати мистецтво володіти словом. Словом, яке буде правдивим і вільним. Словом, яке зможе змусити націю діяти, боротися далі, а не сидіти, склавши руки.
«МАЙБУТНЄ ІСТОРІЇ — СИСТЕМНЕ ЧИТАННЯ КНИЖОК»
Дмитро ПАЛЬЧИКОВ, Львівський національний університет ім. I.Франка:
Українська мрія наших предків базувалась на незалежності, яку все-таки вдалось здобути 1991-го року. А далі? Ми не визначили нову мету. Я називаю це синдромом здійсненності, коли ми отримали те, що хотіли впродовж століть, те, за що помирали тисячами, лили свою кров віками. Виникає питання: невже, ставши незалежними, ми таким чином позбавили себе української мрії? Але зазначу, що незалежність ми маємо тільки формально, тільки на папері. Ба більше, люди помирали не за таку державу, якою вона є зараз. Ця мрія була вичерпна. Чому не мріяли про волю? Адже воля насправді набагато більша та солодша, ніж незалежність. Я би сказав, що воля — це завжди незалежність, проте незалежність — не завжди воля. У «Таборовому зашиті» із серії «Бронебійна публіцистика» Василь Стус запитує: «Як може розвиватись національне дерево, коли йому вирубано пів коріння?». Я бачу українську мрію, передусім, в інтелектуальному суспільстві, де кожен індивід здатен сам мислити розумно. «Cogito ergo sum» — «мислю, отже я існую», як казав Декарт. Мрія полягає в тому, аби українці навчились мислити. За результатами соціологічного дослідження, проведеного компанією Research & Branding Group у 2013 році, більше половини українців не читають книжок (51% українців сказали, що не заглядають на книжкову полицю). У той же час, у Німеччині 65% дорослих людей прочитують до 5 книг на рік. Трагічна історія — це трагедія непрочитаних книжок. Василь Стус писав: «Як може бути література, коли немає доброї половини авторів». Кожен повинен усвідомлювати необхідність інтелектуального прогресу, самоосвіти. Постійно має бути аналіз, після якого — обов’язкові висновки(!). Але у нас буває так, що ми і мислимо, і аналізуємо, і робимо висновки — і знову стаємо на ті самі граблі, від яких у нас вже черепно-мозкова травма. За словами Василя Стуса, саме історію прагнуть стерти з пам’яті, бо історія значно складніша за несхибні, затерті догми. Також він влучно звернув увагу: «Об’єктивізм став хибою, підігнаний під мінливі догми варіант історії став правдою. Хто ж на такій основі може звести високу будівлю?».
Довгі роки неволі, тоталітаризму, жорстокі репресії, голодомори нав’язали українцям свої стереотипи та свої псевдо-мрії. Це викликало мутацію національного характеру, з чим ми і маємо зараз боротись. Чудово підмітив Стус: «Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже». Цілком і повністю переконаний: якщо ми будемо безперестанку виходити на новий інтелектуальний рівень, це допоможе здійснити усі інші маленькі, подекуди матеріальні, мрії та уникнути багатьох проблем, з якими Україна зіштовхується ось уже двадцять другий рік.
Я думаю, що для початку варто просто почати з себе — жити цією ідеєю, засинати та прокидатись з нею, самому стати тим вищезгаданим взірцем. Вважаю, що це є найкращий вклад в реалізацію своєї української мрії. Оскільки я прагну стати журналістом, у цьому разі буду мати змогу певним чином впливати на суспільство. І викохування його саме в такому дусі та з такою ідеєю допоможе зробити кроки до омріяної України. Спочатку треба виграти бій. Один, другий, третій, четвертий. Озирнувшись, ми побачимо, що війна — за нами.
«ПРИЙДЕШНІСТЬ УКРАЇНЦІВ БЕЗ КОМПЛЕКСУ МЕНШОВАРТОСТІ»
Олег ТВЕРДЬ, Львівський національний університет ім. I.Франка:
Важко шукати того, чого боїшся. А ще важче подолати страх, який не має видимого образу. Боятись тигра — то дурниця, боятись жити — то біда. Ну, а яке життя без мрії? Чи можна жити без мети? У втіленні нашої мрії є дві великі проблеми: ми так до кінця і не збагнули, якою вона є, а також, водночас, ми ситі ілюзією такого збагнення. Це означає, що ми двічі опинилися на півдорозі. Та перед тим, щоб збагнути, якою має бути наша мрія, варто зрозуміти, ким є ми. «Може, найважливішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнавати себе», — слова Євгена Маланюка із «Нарисів з історії нашої культури». Пізнай себе — і будеш знати, де ти маєш бути. Найбільшою хибою українського саморозуміння є хвороба малоросійства. І хвороба та набагато складніша й багатогранніша, ніж могло би видатись на перший погляд. От, наприклад, багато хто думає, що то недуга виключно слабких інтелектуально людей, «темної маси», як то кажуть. Але ж хвороба ця діє не лише на волю та почуття, а й на розум — вражаючи його дефектами омани. Чи не тому Богдан Хмельницький уклав угоду з Москвою, змінивши ярмо однієї імперії на ярмо іншої? Змінивши копняка на удар по спині, просто кажучи? Березневі статті 1654 року — це капітуляція перед боєм. Вони лише створили оману боротьби. Навіщо ж здаватись одному ворогу, щоб воювати з іншим? Чи ж не комплекс меншовартості зіграв свою роль? Бо саме та «патологія» давненько диктує нам шукати когось «вищого». А «вищий» завжди радо знайдеться, хоч був би він курдуплем менше метра. Тому, вважаю, що без національного самозбагнення української мрії нам не бачити. Якою є та мрія для мене? Перш за все це, аби слово «малорос» стало анахронізмом. Щоб українці перестали шукати того «вищого». Щоб бачили у собі самобутню самодостатність. Щоб прислів’я — «моя хата скраю — я нічого не знаю», — сприймалося не як належне. Щоб «скрайників» лишали там, де їм належить бути — скраю, і щоб їх були одиниці. Щоб не було так, що весь народ опинився над прірвою. Щоб народну пісню не було важче почути за іноземний мат. Щоб українське кіно існувало не лише в минулому. Щоб перехожий, наступивши тобі на ногу, сказав «перепрошую», і щоб я, ставши на ногу комусь, не відчував сорому за свої вибачення. Щоб українці вийшли на власну дорогу життя, а не кидались по узбіччях чужих шляхів. Щоб не було, що усі чиновники беруть хабарі — то правда, а один не бере — нагла брехня. Щоб в депутати йшли не багаті грошима, а спраглі праці на користь виборця. Щоб виборець таки обирав, а не давав відповідь на поставлений ультиматум. Щоб світ знав не того Шевченка, що копав м’яч, а того, «ким зайнялось і запалало». Щоб кожен українець почував себе гідним світу цього. Своїм завданням бачу бути гідним — гідним своєї української мрії.
«ПЕРСПЕКТИВИ ТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО СИНАЮ»
Iрина ЛАЗУРКЕВИЧ, Львівський національний університет ім. I.Франка:
1025-та річниця хрещення України-Русі є згадкою про історичний феномен — факт присяги на вірність Богові цілої могутньої держави. Те, як міцно зрослися у цій даті христяський та національний дух, поняття віри та держави, вказує, що на сучасному роздоріжжі для України є дві магістральні дороги: дорога повернення до Бога і поверненя до себе. І поки ці два шляхи залишатимуться непройденими, жоден інший перед нами не відкриється. Бо на життєвих магістралях потрібно, як ніколи, чітко знати, хто ми, звідки ми, і куди прямуємо! Хапатися за останнє питання, не знаючи відповідей на перші два, — ознака, як мінімум, інфантильної непослідовності. Зрештою, жодну легальну подорож не можна здійснити без документа, який посвідчує особу. Що написано у паспорті українського народу? Чи є він у нас? А, може, ми дозволяємо його заповнювати чужими почерками?
Найперше в українському паспорті нації мало б стояти засвідчення її християнського коріння. Здавалось би, це коріння тягнеться аж до Х ст. після народження Христа, і немає підстав сумніватися у його міцності. Проте, діагностують хворобу не за впевненістю чи невпевненістю хворого у своїй недузі, але за конкретними симптомами. Симптоми української історії вказують на певні розлади у наших стосунках з Богом.
Можна продовжувати перелік цитат про «синів і дочок, відданих іншому народові», про «розпорошення по світу», а в пам’яті мимоволі кадрами зміюватимуться цифри, дати, явища, постаті. Про виховання яничар, про чотири з половиною мільйони українців, які, як співають у пісні, «полетіли на край світа...» — у вимушену еміграцію. І болітиме від цього пам’ять, спазмуватиме...
З одного боку, можна відректися від таких порівнянть, ствердивши, що слова ці свого часу звучали лише щодо єврейського народу. Але з іншого — надто вже сильно спрацьовують підсвідомі асоціації з українською історією. Зрештою, колись Джеймс Мейс визнавав від нашого імені: «Україна досі переживає біблійні трагедії». Сьогодні вже не темний час, коли від незнання люди всього боялися і вірили всьому. Тепер ступінь українськості кожного громадянина може визначатися його вибром: вірити чи не вірити, наприклад, що Русь однією з останніх в Європі прийняла християнство, коли уже існує обґрунтована наукова альтернатива. Коли Британські острови християнізувалися ще у VI—VII стст., невже знадобилося ще чотири сотні років, щоб віра у Христа знайшла своїх сповідників у Київській Русі, значно ближчій територіально до Палестини? Факт хрещеня Русі 988 року жодним чином не заперечуєтсья і не применшуєтсья, але представляється уже як відновлення християнства, а не впровадження. Власне, саме зародження християнства на Русі датується ще 860 роком — хрещенням Аскольда. А Густинський літопис називає русичів третіми серед слов’ян (після болгар і моравських слов’ян), які прийняли християнство.
Час очікування Мойсея з Декалогом біля гори Синай (місця укладання завіту Бога зі своїм народом) був для євреїв, попри всі внутрішні заворушення, все ж таки точкою максимальної дифузії національного і релігійного. Вони були народом Ізраїля, бо зберігали віру в свого Бога. І не могло бути поняття єдиного народу без віри, як і віри без усвідомлення єдності народу. Наш символічний Синай сягяє на 1025 років вглиб історії, проте досі ще чекає зцеметування національної і християнської свідомостей в єдиний моноліт. Якби ж були психологи для націй! Щоб підштовхнути до саморозкриття. Щоб допомогти нам реанімувати себе до життя і відновитися після нелегких операцій на тілі народу. Бо нема ще сьогодні достатньо альтруїстів, які б тримали, як колись Мойсей, руки символом Оранти перед Богом за перемогу українців. Одні ж руки не двигнуть всієї історичної, культурної, демографічної ваги України. Нещодавно Блаженніший Любомир Гузар визначив сучасну Україну як «велику країну малих людей». Болить така правда. Але нехай і так... Головне, щоб кожен з майже 46-ти мільйонів тих «малих» українців усвідомлював, що Україна таки й справді Велика!
«НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ ТАМ, ДЕ «МИ» ЗАМІСТЬ «Я»
Олексій КОЗЮК, Національний педагогічний університет ім. М.Драгоманова:
Я свідомо поєдную поняття «українська мрія» та «національна ідея». Тому що як другої, так і першої нині не існує. Однак запитання особисто до мене — що для мене є українською мрією? На нього відповісти нескладно.
Скажу коротко — для мене поняття української мрії містить найважливішу складову: українська держава, самостійна на всіх рівнях, щоЮ перш за все, дбає про соціальну та культурну безпеку й добробут своїх громадян.
У 1990—1991 інтелектуальні кола охоплювала ейфорія від того, що українська мрія ось-ось здійсниться. Здійснилась. Через декілька років Леонід Кучма констатував, що національна ідея не спрацювала. Незалежність отримали, однак Україна котилась у прірву кризи. Тепер проблема інша — антиукраїнська влада, що в тій чи іншій формі здійснює насилля над нацією протягом 22 років. Я — ровесник незалежності й пишаюся цим. На мою думку, сьогодні найзначнішою проблемою України є як влада, так і люди. Писано-переписано десятки тон паперу й Інтернет-сторінок про український менталітет і його похідні недоліки. Якщо сьогодні хоча б одна складова не стане змінюватись, скоро настане кінець Україні, і не буде МИ Юрія Шевельова. Буде Русскій мір. Інше МИ, де є мільйони «я», де пріоритетом буде збагачення, де ціль виправдовуватиме засоби. В останній опублікованій статті Юрій Макаров констатує появу українського середнього класу в двох іпостасях: перший — донецького розливу, що зріс у надрах шахт і на горах Териконового краю, й за правління Віктора Другого розповзся містами й містечками України; другий — цілеспрямований, інтелектуальний, демократичний, що постав протягом останніх років і спорадично заявляє про себе. Питання в тому, хто перший усвідомить свою силу.
Я, напевно, належу до другого. Прагнучи постання соціальної української держави, намагаюсь вкладати у голови молодшого покоління цінності, заради яких варто боротись. Не лише силою кулака, а силою принципів, переконань. «Найкраще вчитися плавати, коли тебе кинули у воду», писав Юрій Шерех. Життя розставляє пріоритети, даючи змогу вибирати засоби досягнення мети. Головне — вчинити правильний вибір.
«ПЕРЕПОВІДАЮЧИ ІСТОРІЮ, ТРИМАТИ ЧИТАЧА ЗА РУКУ...»
Юлія КОСТЮК, Національний університет «Львівська політехніка»:
«Заінтригувати, примусити думати, відпустити в океани правди та кривди на пошуки істини» — універсальна формула автора, який вирішив не просто філігранно переповісти історію, а обговорити її зі своїм читачем. Спершу зацікавити його в подібній бесіді, потім обмінятись думками та свідченнями і, зрештою, — надихнути до подальшого вивчення обговорюваного питання за інформаційною філіжанкою кави. Так до банальності просто, і так важко водночас. Але вкрай необхідно, що змушує шукати нові й несподівані методи зацікавлення читача в пізнанні історії. Смисл в тому, щоб знати правду, а окрім того вміти її послідовно та впевнено відстоювати. А для цього журналістам та дослідникам потрібно освоїти вищенаведену формулу, або вивести свою (навіть краще, якщо кожен журналіст зуміє відкрити особистий унікальний та найбільш прийнятний підхід до свого читача) і почати діалог з великими українцями. Так, кожному маленькому українцеві на історичних прикладах потрібно розповісти, що він — великий! Сергій Кримський неймовірно влучно відмітив: «Історію бачити не можна, у ній можна тільки брати участь». Насправді потрібно писати про історичні події лише в один спосіб: переносячи туди самого себе. А свого читача, ніби допитливу дитину, брати за руку і вести за собою. Звісно, компаньйон в туристичній мандрівці закапелками історії — неабияка відповідальність. Тому ступати потрібно обережно та відповідально: навчитись пояснювати все доступно, незамислувато, просто, так, щоб читач не відчував себе зайвим на цьому параді минувшини, а навпаки — став його частиною. І тоді, повернувшись з прогулянки лабіринтами історії, читач, не мине й кількох днів, захоче повернутись туди — у таку свою історію, де в далекому XI столітті з’являється перлина світової архітектури Софія Київська, Дмитро Байда-Вишневецький засновує Запорізьку Січ, Степан Бандера пліч-о-пліч з іншими українськими героями виборюють незалежність...
Нам вказують з різних боків хто ми і що ми. Наше ж основне завдання — відкрити себе самим собі, а потім поділитись своїми переконаннями з іншими. І в процесі реалізації цієї благої місії потрібно проводити паралелі між минулим та майбутнім. Свого читача слід провокувати на нові запитання та відповіді, простіше кажучи, робити вдумливим.
Виборюючи собі майбутнє, можна знаходити прихисток в історії. Її дух, її цілісність, її величність — нам є чим пишатись, є про кого розповідати, є про що писати, є в чому черпати натхнення. Врешті решт, у нас — міцний історичний фундамент, на якому можна вибудувати по-справжньому незалежну єдину горду сучасну Україну.
