Понад двадцять років голос Галини БАБІЙ лунає на українських радіостанціях. Її професійний досвід — 6 років роботи діджеєм на «Мьюзік-радіо», ведуча в інформаційній службі «Радіо Ностальжі», ранкові музично-інформаційні програми на «Промені», авторський цикл «Мистецтво бути жінкою»... І це далеко не весь перелік творчих досягнень пані Галини, яка зізнається, що потрапила у медіа-сферу випадково: «Мені сказали, що є робота, де потрібна українська мова, вища музична освіта, але там є проблема: треба бути на роботі з 9 години ранку до 18 години вечора. Це було «Українське радіо».
З гостею літньошколярів знайомила Лариса Івшина — головний редактор «Дня», окрім того, вона також взяла участь у бесіді. Зустріч із Галиною Бабій розпочалася незвично, адже перше питання пролунало від неї: «З чим у вас асоціюється радіо?». Виходячи з відповідей літньошколярів, пані Галина з’ясувала, що для більшості радіо — це все-таки інформація. Крім того, гостя зазначила, що її мета — привнести більше добра в радіо- та телеефір.
«ЕПОХУ ХАРАКТЕРИЗУЄ ТЕ, ЩО ЗРОБЛЕНО У СФЕРІ КУЛЬТУРИ»
Галина БАБІЙ: — Для мене і газета «День», і Лариса Олексіївна, і весь колектив — це уособлення людей, які ставлять перед собою високі стандарти у власному житті. Це відображається у виданні, яке продукує високу естетику. На мою думку, епоху характеризує те, що зроблено у плані культури, що ми після себе залишили. Дуже часто мої колеги, та й ми всі, дозволяємо собі працювати в обшарпаних приміщеннях, пити неякісну воду, відповідно — писати неякісні тексти, читати там, де немає ком, де немає двокрапок, де невиписані діалоги, хоча ми всі маємо вищу освіту. Культура життя характеризує людину з погляду того, чи має вона потребу до культури вищої. Тому ця естетика, яка тут у «Дні» панує, яка є рівнем життя, і в якій ви зараз перебуваєте, повинна залишитися у вас. Це високі стандарти життя, високі стандарти журналістики, вони передаються і читачам.
Віта ШНАЙДЕР, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:
— Як у сучасному українському медіа-просторі правильно представляти культуру? Як показати сучасне мистецтво, аби воно знаходилося на рівні з європейськими досягненнями і водночас не сприймалося якось відчужено?
— Мені здається, що це теж «накинута» думка, що наше погано подається і погано сприймається, що ми гірші. Ми не гірші, просто культурного контенту замало в медійному просторі. Ви самі не можете зробити висновок, добре це чи погано, бо його не показують. От я принесла книжку, яка написана до 170-річчя від дня народження М. В. Лисенка. Ми зробили в «Мистецьких історіях» концерт до річниці класика. Жодна концертна компанія чомусь на це не спромоглася. Можливо, рік був такий, що всім було не до того. Вже після живого концерту було зроблено запис для фонду радіо, потім показано телеверсію і, як результат, створено ще й фотоальбом.
Лариса ІВШИНА: — Тут йдеться про націленість медійного інтересу, коли відбувається таке надзвичайне явище, здавалося б, всі центральні канали та медіа повинні на цей момент сфокусувати свою увагу довкола нього. Тоді це стає національним надбанням.
Г. Б.: — Культура не популяризується так, як це мало би бути. Всі знають, що національне мистецтво є, всі це відзначають. Пам’ятаєте, як пройшов рік Шопена у Польщі? Там з кожної лавочки та магазину звучала музика митця. Бо є гордість за те, що це — наше. Ми вкладаємо цеглину в культурний мур світу. І однієї дірки вже в стіні немає, бо тут є поляки. Але ж це можна зробити як і з Лисенком, так і з Малевичем. А тепер подумайте, на який сегмент світової культури могла б претендувати Україна, якщо Малевич належав би Україні, хоча б як символ аеропорту? Наскільки ми одразу вставляємо «цеглинку» в світову культурну «стіну». Тому поодинокі акції, які ми робили, які приваблювали, наприклад, 500 людей, мають місце. Такі акції можуть бути і загальнодержавними, якщо б відчувалася єдність країни через державну політику навколо національних символів. У нас символами можуть бути тільки спортсмени, політики, військові... А не культурні діячі. На жаль, таке ставлення до культури сягає корінням ще до радянських часів.
Л. І.: — Насправді в Україні не вистачає віри в те, що нам може пощастити. Вгорі повинні керувати люди, котрі мають внутрішньо розвинену структуру, які достатньо багаті для того, щоб таку складну країну, як наша, організувати. Також важливо пам’ятати, що не тільки нашим «болотом» обмежується світ, а є й інші — широкі світи. Там виховання зосереджене на інших рисах: скромність, порядність, гідність — це дорогоцінний золотий запас. Думаю, що ключі все-таки лежать в площині культури. Прекрасним прикладом був виступ Джамали на «Євробаченні». Наша політика орієнтується на «низи», на низькі стандарти, а Джамала сміливо кинула виклик, поєднавши свою історичну пам’ять, високу консерваторну освіту із сміливою подачею, дуже оригінальною. Тут співпали всі лінії поведінки, і її особиста велика професійна підготовка. Це моментально пробило будь-який скепсис. Це просто показало всім, навіть у політичних колах, що треба орієнтуватись на симфонічність, а не на «попсу».
«ЗАРАЗ КРАЩИЙ ЧАС ДЛЯ НЕЗВИЧАЙНОГО»
Олена КУРЕНКОВА, абітурієнт Київського національного університету імені Т. Шевченка:
— У мене є питання щодо вашого першого досвіду телеведучої, йдеться про проект «Мистецькі історії». Чому ця програма мала з’явитися саме тут і саме зараз? У чому специфіка сприймання класичної музики з екрана, а не наживо?
Г. Б.: — Ця програма з’явилася як наслідок наших великих телеверсій. Вони були півторагодинні. І в процесі реформування телебачення під стандарти суспільного мовлення, з’ясувалося, що на «Першому каналі» такі великі програми є непотрібними. Але ж коротка програма — це ще складніше. Зрештою, виявилося, що архів НТКУ дуже слабкий: він старий, багато чого знято на плівку «Свема». Наповнення також старе. Знімав, в основному, канал «Культура», який має лише дві камери. Як зробити так, щоб класичну музику слухали? По-перше, має бути гарне відео — над цим зараз працюємо. Ми зробили непогані зйомки бенефісу Василя Василенка — це головний диригент Донбас-опери, який змушений був після тріумфу усе покинути, приїхати сюди і просто викладати в консерваторії деякий час. Ми зняли дуже гарний концерт з великого проекту «Три «С»: Скорик — Сильвестров — Станкович» в національній опері — і з цього ми мали відео. Зробили підбірку стосовно того, як композитори писали музику, пов’язану з тваринами. Навіть знімали в зоопарку. Я дуже рада, що ця програма за півроку існування має непоганий рейтинг. Це свідчення того, що зараз кращий час для незвичайного. Його показують. І є бажання продовжувати програму. Я сподіваюсь, що ми надалі зможемо вести і трансляції з оперних театрів, і трансляції з відкриття сезонів в філармонії, і з концертних залів.
Христина ПЕТРЕНКО, Одеський національний університет ім. І. Мечникова:
— Скільки часу у вас займає підготовка до інтерв’ю? Готуєте якісь практичні, конкретні запитання до кожної зустрічі, факти з біографії?
Г. Б.: — Обов’язково. Зазвичай, коли я готую «Культ особи», то прошу людину надіслати мені свою біографію, яку вона вважає за потрібне. Є речі, які люди не хочуть оприлюднювати, і я вважаю, що їх не треба «додзьобувати». Людина має право про щось не говорити. Дізнаюся обов’язково музичні смаки свого гостя, що б їй хотілося послухати, обов’язково — залучити когось з опонентів або друзів, щоб вони сказали про неї щось таке, чого ми не знаємо. До речі, музичні смаки гостей дуже вдало їх характеризують.
«ДО ТЕМИ КРИМУ, НА ЖАЛЬ, ІНТЕРЕС ЗНИЗИВСЯ»
Оксана ВОЙТКО, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— Хотілося б поговорити про ваш проект «Омріяний край», у якому взяли участь Рефат Чубаров, Фермій Мустафаєв, Ленара Османова та багато інших. Ця програма здобула великий резонанс...
Г. Б.: — Була річниця депортації кримських татар з півострова. І я тоді нетривалий час працювала головним редактором музичних і літературних програм на «Першому каналі». Всі думали, як би подати цю тему в ефірі. І я згадала про книгу «Омріяний край» британської письменниці Лілі Хай. Вона була перекладена видавництвом «Дуліби» українською мовою. Так як тоді було безгрошів’я на радіо, ми не мали змоги оплачувати акторам літературні читання. І моє спілкування з Тамілою Ташевою наштовхнуло на думку, що в Києві зараз багато кримських татар, які непогано розмовляють українською мовою. А ця книга їм дуже дорога. Бо це історія повернення кримських татар в 90-х роках до Криму. І я запитала: «Таміло, а ви почитаєте?». Вона відповіла: «Та не тільки я, багато прийде і почитає». І прийшло багато кримських татар. Одна студентка, навіть, з Сімферополя приїхала інкогніто, і просила не називати її прізвище. Але найбільше я здивувалась, коли десь після 5-6 випуску, мені подзвонив Рефат Чубаров і сказав, що це прекрасна ідея, і він також хоче читати. Щодо мене, я пишаюсь цим проектом. Цей останній проект, який я зробила на Першому каналі. Після того я перейшла на «Промінь». Вважаю, що це дуже хороша річ. До теми Криму зараз, на жаль, інтерес знизився, ви самі розумієте, відповідно до політичної кон’юктури. Приходить травень, річниця депортації — ми говоримо. Зникає політичний інтерес — перестаємо говорити. А кримські татари — величезна жила, яка видавала дуже багато «гемоглобіну» нашій культурі, тому що вони абсолютно інші, але вони дуже хочуть бути разом із нами. Можна було б робити в циклі народної музики раз на тиждень «Музика кримських татар». Вони б із задоволенням самі приходили і виконували, і записи надавали — це було б дуже цікаво, вони б відчували себе українцями за паспортом, за громадянством. Ця різноманітність в монолітності — це було би дуже добре.
Відсутність загальної державної стратегії позначається на відображені культури кримських татар у медіа. А це має бути постійно. Якщо кримські татари — це Україна, то має бути присутня їхня музика, література.
«МИСТЕЦТВО МАЄ ІСНУВАТИ ЗА БУДЬ-ЯКИХ УМОВ»
Христина СОЛТИС, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— Черчілль якось сказав, що якщо не витрачати кошти на культуру, то доведеться витратити їх на війну. Як в умовах війни повинна висвітлюватись культура, і чи повинні умови війни впливати на контент про культуру?
Г. Б.: — Ви розумієте, війна триває, а оперні театри працюють, концертні зали працюють, колективи на гастролі їздять. Культура потрібна в АТО на війні найперше! Це довели всі наші численні бригади артистів, які туди їздили. Один з артистів Національного симфонічного оркестру розповів мені, що якось після концерту в АТО, коли вже настав вечір, він просто вийшов у степ, взяв свою скрипку і почав грати арію Баха із Сюїти. Таке деколи буває у музикантів: «Пограю — мені легше стане». І він отямився, коли вже всі вони були навколо нього: стояли і слухали. Для багатьох класичне мистецтво в таких умовах стає одкровенням, відкриттям, блискавкою, яка тебе пронизує. Ще одна історія. Після виступу, коли вже сідали в автобус, музикант почув як дядько, який в шапці і камуфляжі слухав концерт, дзвонить до дружини і кричав у слухавку: «Ти ж малому скрипку не забудь, кажи, щоб займався, щоб вивчився. Я приїду, я йому покажу, щоб скрипку не кидав!». Ось вам приклад — як мистецтво несподівано може впливати на людей під час війни. Людина не знає, що з нею завтра буде... Це без сліз неможливо ні сприймати, ні слухати. Тому мистецтво має існувати за будь-яких умов. Якщо не на передовій людей підтримувати, то тих, хто їм в’яже шкарпетки чи камуфляжні сітки. Мистецтво — це те, що тримає людей в життєвому тонусі і те, що про людей буде свідчити через покоління.
До речі, на радіо дуже популярна в останні роки програма «Польова пошта». Люди дзвонили і просто просили: «Навіть якщо це мій син не чує, нехай прозвучить ця музика. Для нього це важливо». У всі часи просвітництво в інформаційному просторі посідає вагоме місце і не потрібно про це забувати.
«День» — ЦЕ КУЛЬТУРНИЙ ЗРІЗ НАШОЇ ЕПОХИ»
Марина СНІЖИНСЬКА, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:
— 2016-го «День» відзначає двадцятиріччя свого існування. Ми помітили, що у кожному номері видання є шпальта культури. А на вашу думку, яку роль газета внесла у розвиток культурної журналістики в Україні?
Г. Б.: — Я вважаю — величезну, тому що ця газета має сильну культурну складову. Її читають освічені люди, які дивлячись на масовий несмак та низькі естетичні параметри суспільства, закриваються в «мушлю». Вони, як Ліна Костенко, «шукають внутрішньої еміграції», сидять вдома поміж своїх книжок і тут бачать, що хтось про них згадав. Бо написали про те, чим вони живуть, про те, що важливо для духовного росту суспільства. Тому мені здається, цією своєю культурною складовою газета «День» уже виховала значну частину суспільства. Це стає візиткою самої газети, бо жодне інше видання не приділяє стільки уваги культурі. Ті, хто відчуває постійний сентимент до культури, знає, що відповіді на всі свої бажання, запити, тривоги він отримає в газеті «День». Це дуже важливо. Тому «День» — це ще й культурний зріз нашої епохи.
М. С.: — Як ми знаємо, дротове радіо не лише поширює якісний інтелектуальний продукт, а й є важливим стратегічним засобом зв’язку. Особливо це актуально для нас зараз, коли на частині території України йде війна. Але треба визнати, що дротове радіо вже «здає позиції». Ціна абонплати зростає, кількість слухачів падає. Якими ви бачите перспективи розвитку дротового радіо в майбутньому?
Г. Б.: — Тут є кілька проблем одразу. По-перше, технічні. Не контролювався стан наших передавачів, стан наших станцій, розграбована дротова мережа... Через це аудиторія дротового радіо зменшилася — його не стало чути в багатьох регіонах. Багато людей позбулися радіоточок, в’їхавши в нові квартири. Коли робили ремонти, радіоточки замуровували. Крім того, з’явилися дуже агресивні FM-станції. Коли почалася війна, всі відчули, що радіо було важливою державною системою оповіщення. Уся країна могла увімкнути і почути, що їй кажуть із центру, що робити далі. Я не знаю, чи вдасться відновити інтерес до радіо у цих технічний умовах, які дуже прогресували за останні двадцять п’ять років. Ремонтувати передавачі, відновлювати дротову мережу, проводити в кожну оселю радіоприймач — дуже дорого. Тому зараз кажуть, що наше майбутнє — в Інтернеті. А яка в нас частка суспільства користується Інтернетом? Третина. Але це переважно молодь А голосують на виборах, на жаль, активніше літні люди. Крім того, сучасна людина не має часу стежити за програмою передач і дивитися передачі тоді, коли вони виходять в ефір. Я в цьому переконалася на власній практиці. Тому майбутнє радіо вбачаю на онлайн-платформах із широким використанням «підкастів».
«ІЗ ПОПУЛЯРНОЇ УКРАЇНОМОВНОЇ МУЗИКИ МОЖНА ЗРОБИТИ ПРОФЕСІЙНИЙ КАНАЛ»
Х. П.: — Минулого тижня Президент підписав закон про квоти для українських пісень на радіо. Зважаючи на те, що це питання викликало і досі викликає багато суперечок, як ви особисто ставитесь до такого нововведення?
Г.Б.: — Я пережила часи на радіо, коли у нас в 1992 році було створено «Другий канал» — це те, що зараз «Промінь». Це була прекрасна сучасна молодіжна радіостанція з абсолютно стовідсотковим українським продуктом. І ми були найкращі тоді. Ще не було FM... Але тоді популярна музика ще не йшла за комерційними інтересами так сильно, як сьогодні і творче начало домінувало над якимись масовими речами на угоду масовій аудиторії. Все-таки музичний матеріал тоді був набагато якісніший. Ним займалися музиканти, а не люди, які володіють технологіями. На сьогодні, я не впевнена, що стовідсотковий україномовний канал можна створити і це буде якісно, не тому що я не патріот, а тому що я точно знаю, що в цю шпаринку зараз почнуть проникати пісні на кшталт «Смажений кабанчик», вони також будуть претендувати на цей ефір. І відмовити їм формально нема права, адже це україномовний сучасний продукт. Свого часу на «Промені» поділили ефір, вивчивши слухацький рейтинг у певний час дня. Все треба робити професійно. Зрозуміло, що якщо у нас плейлист складатиметься одночасно з «Океану Ельзи», Іво Бобула, ONUKA, Поплавського — це слухати ніхто не буде. Їхні пісні будуть «отруювати» одна одну. Але якщо підійти до цього з розумом, то з популярної україномовної музики можна зробити професійний канал, розуміючи, хто в який час слухає і як цю музику подати, так щоб це було цікаво. Зараз є купа музичних проектів, які варті того, щоб їх крутили, навіть інструментальна музика.
ГАЛИНУ БАБІЙ НЕ ВІДПУСТИЛИ БЕЗ ПОДАРУНКІВ. ЗА ТРАДИЦІЄЮ ЛІТНЬОШКОЛЯРІ ПОДАРУВАЛИ ЛЕКТОРУ КНИГУ «ПОВЕРНЕННЯ В ЦАРГОРОД», ФІРМОВУ ФУТБОЛКУ «Дня» ТА ЗНАЧОК «ШКОЛИ»
Марина БАРБА, Одеський національний університет імені І. Мечникова:
— У травні наступного року у нас відбудеться одна з найважливіших музичних подій світу — «Євробачення». Чи планує ваше радіо бути дотичним до цього пісенного конкурсу? Можливо, будуть організовані якісь спецпроекти?
Г. Б.: — Українське радіо завжди транслює «Євробачення», оскільки ми і Перший національний — єдині члени Європейської мовної спілки. Ми вже об’єднані в НТКУ, як основа суспільного мовника. Вперше ми транслювали «Євробачення» 2005 року, коли воно в нас проводилося, і тоді на радіо його коментувала я. Це був для мене дуже цікавий досвід. Потім якийсь час не транслювали, а ось знову повернулися до цієї ідеї. Тобто «Українське радіо», «Перший канал», об’єднаний з «Другим», з «Променем» поєднується — і ми транслюємо «Євробачення». У середу я запрошена на Перший національний, там буде велике ток-шоу ввечері, де обговорюватимуть міста-кандидати на проведення конкурсу. Ще у «Євробачення» є такий підрозділ, як Дитяче Євробачення Classic, до 16 років. Оце мені було б дуже цікаво, коли маленькі діти грають академічну музику. Вони шукали приміщення, навіть в одній з церков. Мені здається, що це взагалі було б чудово. Це правильний шлях.
Нагадаємо, що цьогоріч Літня школа журналістики «Дня» триває за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні.
