Минулої суботи «літньошколярі» «Дня» відкрили для себе Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав». Першим нас зустрів сонячною погодою музей під відкритим небом «Переяслав». 25 гектарів садків, музеїв, тисячолітніх пам’яток та українських хат Наддніпрянщини XVII—XIX cт. — це все Музей народної архітектури і побуту Середньої Наддніпрянщини. В Україні цей заклад став найпершим скансеном. Почали його будувати 1964 року, тобто наразі йому 55 років.
ЦАРСТВО ЗАТИШКУ І КВІТІВ
Самі будівлі перевезені переважно із сіл, які були відселені через спорудження Канівського водосховища, але не лише із них. З усіма етнографічними скарбами і деталями нас ознайомила завідувачка сектору «Музей українських обрядів» заповідника «Переяслав» Світлана ЗУБАР. «Якщо порівняти з музеєм у Пирогові, то ми значно компактніше розташовані й показуємо лише Наддніпрянщину», — пояснила Світлана Миколаївна специфіку закладу.
Ми рухалися від минулого до сучасності, немов поступово повертаючись у свій час. На вході нас «познайомили» з бабами — антропоморфними стелами часів скіфів, сарматів та половців, привезеними до музею здебільшого із Запорізької, Херсонської та Миколаївської областей України. Далі екскурсовод повела нас до перших поселень Наддніпрянщини, ми побачили житла і первісних людей зі справжніми кістками мамонтів, знайденими в селі неподалік, і ранніх слов’ян, будиночки яких уже мали піл та курну піч. Під час більш ніж двогодинної мандрівки затишними й дуже запашними і зовні (завдяки чудовим клумбам), і всередині (завдяки висланій травою долівці та букетам сушених трав у вазах і під сволоком) оселями українців, ми змогли зрозуміти й порівняти побут і небагатих селян, і більш заможних, і навіть промисловців, побачили чимало млинів, кілька храмів, ба навіть цілу вулицю ремісників з обійстями чинбаря, шевця, гребінника, гончара та інших. Ми побачили і громадський гамазей, зайшли і до школи: «Ви звернули увагу, що у будівлі два ганки? — звернулася до нас екскурсовод. — Могло бути так, що вчитель був не місцевий, тож йому давали кімнатку, він тут і мешкав, і навчав дітей. Це церковно-парафіяльна школа, де кожен день починається і закінчується законом Божим, але вчили і звичайні предмети: арифметика, чистописання, рукоділля. Була ще така проблема, що з самого малечку діти вже були помічниками і через велику кількість роботи по господарству дітей залишали вдома, тому навчання припадало більшою мірою на зимову пору. Вважалося, що на Наумів день годилося, щоби батько взяв дитину за руку й відвів до школи, щоб тій зійшло «на ум» знання».
Умовним центром подорожі для нас стала ринкова площа з сільською управою, за дві хвилин від якої розмістилася, на жаль, уже не діюча церква святого Георгія. Вона переїхала до музею із села Андруші Переяславського полку. Цю пам’ятку архітектури національного значення, збудовану на кошти сільської громади 1768 року, увічнив на своїй сепії сам Тарас Шевченко, про що нам детально розповіли вже в іншому музеї супермасштабного Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», адже в Переяславі-Хмельницькому загалом — аж 24 музеї! Світлана Миколаївна Зубар дуже компетентно і з великою любов’ю ознайомила нас з історичною цінністю всіх цих пам’яток, провела безмежно гарними українськими подвір’ями, які дали змогу відчути дух шевченківського дитинства, програти подумки всі сцени із «Зачарованої Десни» Довженка...
Закінчили ми екскурсію відпочинком на ринковій площі, з якої головною дорогою повернулися до виходу. Єдина хиба, яку зауважила наша гід, — часткова невідповідність флори автентиці місцевості. Тут можна побачити і кримські катальпи, і карпатські модрини, аж ніяк не характерні для Наддніпрянщини. Річ у тім, що Михайло СІКОРСЬКИЙ, багаторічний директор заповідника, так хотів якнайшвидше зазеленити і «обжити» перевезені до музею хати, що пішов на такий нестандартний крок.
У ГОСТІ ДО МИСЛИТЕЛЯ І ГУМАНІСТА
Наступною зупинкою нашої подорожі став меморіальний музей Григорія Сковороди. Насамперед нас вразив безмір старовинних книг XVIII і XIX століття, які прикрашають спеціально зроблені в заглибленнях стін полички. Учасникам Літньої школи журналістики розповіли біографію письменника й ознайомили з дуже цінними експонатами, зокрема з копією першого Євангелія, перекладеного українською мовою, — Пересопницького. Його подарував свого часу місту сам Іван Мазепа. Заклад розташований у будинку колишнього колегіуму, і саме тут у 1750—1751 рр. читав лекції з поетики філософ Григорій Сковорода.
Цікаво було не лише побачити предмети побуту і культури часів Сковороди, авторські роботи опішнянських гончарів, які ілюструють байки поета, переклади його творів різними мовами, а й дізнатися про надзвичайно жорстокі методи виховання і навчання спудеїв часів Сковороди (зокрема суботні покарання різками, які було чутно навіть містянам крізь понадметрові стіни колегіуму) і те, що Григорій Савич категорично не сприймав такої педагогіки, через що, вочевидь, і не отримав тривалого стажу в цьому закладі духовної освіти.
УНІКАЛЬНИЙ «ЗАПОВІТ»
Останнім ми відвідали Музей «Заповіту» Т. Шевченка, розміщений у будинку лікаря і доброго товариша Тараса Шевченка — Андрія Козачковського. Власне в цьому домі Шевченко написав понад десять віршів і сам «Заповіт». Нам показали й історичні деталі інтер’єру будівлі, й експонати, що представляють епоху, описану Шевченком, та історичних діячів, зокрема Богдана Хмельницького, тут навіть є його прижиттєвий портрет. Нас вразила іронічна та смішна історія про світового значення експонат — особисту шаблю Богдана Хмельницького, про яку нам розповіла Наталія Михайлівна КУХАРЄВА, завідувачка Музею «Заповіту» Т. Шевченка. За версією Михайла Івановича Сікорського, уже згадуваного засновника заповідника, цей іменний експонат потрапив до рук гетьмана Богдана Хмельницького як подарунок «з підтекстом» від польського короля Яна ІІ Казимира. Трапилося це орієнтовно напередодні Переяславської угоди, тобто наприкінці 1653 року, коли українські землі були визволені з-під шляхетської Речі Посполитої і гетьманська держава перебувала в пошуку союзників. На шаблі напис, значення якого — «що ти в Збаражі і Зборові здобув, те ми в Берестечку забрали». Але іронічна історія стосується вже новітніх часів. У червні 1992 року до музею для символічного «анулювання» Переяславської ради мав приїхати нині покійний В’ячеслав Чорновіл. І от за день до його приїзду цю шаблю та ще два предмети з експозиції було... викрадено. А через десять років шабля була повернена! Як подарунок. Від... Людмили Кучми. На запитання співробітників музею, як же вдалося врятувати цей унікальний артефакт, відповіддю було мовчання.
Після таких поїздок, ознайомлення з тонкими деталями, які загалом і є історією, ще краще розумієш, що ти українець, що ти прийняв у спадок державу, яку своєю кров’ю збудували великі люди. Ми маємо не лише прийняти це, а й віддати честь шануванням, захистом і вдосконаленням. Учасники ЛШЖ і редакція вдячні за сприяння в нашій мандрівці співробітникам Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав».
ВРАЖЕННЯ
Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:
— Мені дуже сподобалася поїздка до Переяслава. Це один зі способів краще пізнати свою країну, її історію і буквально доторкнутися до цієї історії. Ми побували в Музеї народної архітектури і побуту Середньої Наддніпрянщини, де представлені українські хати різних віків і показана їхня еволюція. Такого я ще не бачив. Це неймовірно — прослідкувати, як змінювалися умови життя українців. Особливо вразила хата киянина на Подолі ХІХ століття: хто б міг подумати, що зараз усі мешканці Києва житимуть у височенних житлових комплексах! І звісно, музей Сковороди і «Заповіту» Шевченка залишили частинку Переяслава в моєму серці. Загалом це місто дуже визначне, там багато музеїв, я хочу ще туди повернутися, аби ознайомитися з усіма культурними та історичними пам’ятками старовинного міста.
