Щоб дізнатися новітню історію Берліна, достатньо подивитися собі під ноги. По всьому центру, через тротуари й вулиці, прокреслена безперервна лінія. Вона по-німецьки акуратно вимощена подвійним рядом бруківки, в яку через кожні 200 метрів вмонтовані мідні таблички з лаконічним текстом англійською та німецькою — «Берлінська стіна. 1961—1989».
І вже коли перестаєш звертати увагу на цей шрам, раптом біля Александр-плац натикаєшся на кілька бетонних плит — залишок тієї самої стіни.
Таких слідів у місті, серйозно постраждалому від 28-річного примусового розділення, на перший погляд, навіть забагато. Однак Берлін демонструє й найтемніші сторінки свого минулого, плекає ті свідчення, які легко можна обернути проти нього. І це — один з найбільших тутешніх парадоксів.
У цьому сенсі показовим є інформаційно-виставковий центр «Топографія терору», розташований на Нідеркірхенштрасе, у кількох кварталах від Потсдамер-плац. Центр утворився далеко не одразу. У роки нацизму на тому місці знаходилася спочатку штаб-квартира гестапо, а з 1939 року — Головне управління імперської безпеки. Наприкінці війни будівлю вщент зруйнували. Потім побудували автостоянку. Громадська ініціатива берлінців довгі роки боролася за те, щоб відкрити тут бодай якусь експозицію про злодіяння нацизму. Виставка була створена стихійно у 1987 році на стендах просто неба, за благенькою огорожею, і зрештою узаконена муніципалітетом. У 2010 побудували спеціальне приміщення.
Усе це виглядає непоказно. За парканом — велика, засипана щебенем територія без жодної травинки. З одногу боку замість огорожі — фрагмент Муру, збережений за наполяганням персоналу Центру — без звичних графіті, сіра, нерівна поверхня. Уздовж Муру — розкоп, широкий рівчак. У ньому, під скляним перекриттям, — цегляна кладка, старий фундамент із квадратовими нішами, інколи викладеними нудними жовтуватими кахлями, подекуди — з рештками іржавих труб. Ті самі підвали гестапо. Надзвичайно буденні.
Щоб зрозуміти, що коїлось на цих кахлях, треба пройти мощеною доріжкою до обширної скляної будівлі. Виставка влаштована просто, за принципом розгорнутої книги: великі стенди з крупними копіями світлин 1930—1940-х років, з пояснювальними текстами, мапами і схемами; на столах факсиміле документів — накази, звіти, циркуляри, директиви; також кілька моніторів із хронікальним відео. Матеріали об’єднані у п’ять основних розділів: нацистське захоплення влади, установи терору (СС і поліція); терор, переслідування і Голокост, здійснювані Рейхом, СС і Головним управлінням імперської безпеки на окупованих територіях і в повоєнний період.
Попри рясноту інформації, у пам’ять врізаються окремі кадри, як у повному насильства фільмі: «ганебна стрижка» на площах, влаштована як покарання за «неправильне» міжрасове кохання; мер-соціаліст, якого ведуть через все місто під конвоєм зі знущальною табличкою на грудях; гуляння особистого складу СС: усміхнені хлопці й дівчата у формі, хтось з акордеоном, дата — весна 1945 року. Дружний веселий молодий колектив на корпоративному святкуванні після добре зробленої роботи, жодних ознак близького краху, жодної тіні сумнівів. А потім та ж сама уніформована братія вже у полоні — перелякані людці, нікчемні обивателі, в яких нарешті відібрали владу вирішувати: кому жити, кому померти. А ще — фото і біографії очільників нацистських спецслужб, котрі або уникнули покарання, або зробили кар’єру в повоєнній Німеччині.
У Центрі повно людей — і німців, і туристів, дорослих, дітей, студентів (щороку — 50000 відвідувачів): слухають, дивляться. Здавалося б, для будь-якої хоч трохи освіченої людини нічого нового нема — але виставка, побудована як єдиний текст, змушує подивитися на ті жахливі події так, наче вони трапилися вчора.
Найбільш вражаючий меморіал у місті — Єврейський музей. Його спроектовано світовою архітектурною знаменитістю — Даніелем Лібескіндом. Якщо звичайний музей — це передбачувана площина виставок, то проект Лібескінда — багатомірний простір, котрий сам по собі є твором мистецтва. Сам автор називає свою роботу для музею здійсненою за принципом «між лініями»: план музею нагадує зигзаг, перекреслений прямою лінією; плюс коридори — «осі», які підіймаються від входу поступово нагору. Через це простір Музею є відчутно дискомфортним, повним утомливих підйомів, гострих кутів: це не розважальна й комфортна експозиція традиційного архівного атракціону. Сам Лібескінд каже про свою архітектуру: «Що важливо — це досвід, який ви отримуєте з неї. Інтерпретація відкрита».
Найбільше запам’ятовуються три вузлові частини Музею: Сад Депортації, Порожнеча Пам’яті (The Memory Void) та Вежа Голокосту.
Сад — це 49 квадратних кам’яних колон, розташованих рядами та нахилених в один бік. Хиляться не лише вони, а й бруківка під ногами. Почуття дезорієнтації настільки чітке, що за кілька хвилин починає паморочитися голова, а земля — пливти з-під ніг. Саме так, напевно, й має почуватися вигнанець.
Порожнеча Пам’яті символізує невідшкодну втрату в німецькому суспільстві, спричинену винищенням та депортацією євреїв та загалом усіх жертв нацистів. Ущелина з дискомфортними гострими краями, дно якої наче усипане металевим листям іржавого кольору (робота Менаша Кадешмана так і називається — «Опале листя») — насправді ж це маски, металеві обличчя різних розмірів із прорізами очей і рота. Щоб увійти в Порожнечу, треба ступати по цій нерівній поверхні. Порожнеча дзвенить з кожним кроком по обличчях — символах жертв; важко уявити собі кращий символ утрати.
Вежа Голокосту — це скоріше, вежа навпаки — колодязь гострокутної форми. Впускають до нього по одному. Стоячи на його дні, не чуєш нічого, крім глухих шумів десь далеко вгорі. І там же, в нескінченній, темній висоті, сяє вузька смуга яскравого білого світла. Проблиск життя, що так і залишився недосяжним для тих, хто загинув у концтаборах...
Не менш вражаючим є Меморіал пам’яті вбитих євреїв Європи, побудований за проектом архітектора-деконструктивіста Пітера Айзенмана і відкритий у 2005 році. У центрі міста, між Бранденбургськими воротами і рештками бункера колишнього керівництва гітлерівської Німеччини. Уже в першій рік Меморіал відвідало три з половиною мільйони чоловік.
Жодних зайвих деталей, особливих прикрас — величезне поле з 2700 сірих прямокутних брил, що нагадують збільшені надгробки. Меморіал розташовано на дещо нерівній поверхні, до того ж і висота об’єктів різна, тому весь цей краєвид насправді не є монотонним, не має певно визначених координат. Крайні моноліти розташовано так, що вони мовби запрошують ступити на них, перестрибувати з одного на другий, що багато відвідувачів і робить. У цій провокації архітектора нема блюзнірства: зрештою, вся земля, якою ми ходимо — один великий цвинтар. Окрім того, ще й дуже чітке послання: смерть подібна у своїй незворотності, насильство — у своєму жаху, але не подібні померлі, не подібні забрані в них життя. Просто, потужно і вишукано водночас.
Напроти, у парку Великий Тіргартен, розташовано меморіал гомосексуалам — жертвам нацизму. У нацистській Німеччині, згідно з параграфом 175 Карного кодексу, гомосексуалізм вважався злочином. Геїв заарештовували, піддавали примусовій кастрації, відправляли до концтаборів, де вони гинули, або просто вбивали їх без суду й слідства. Загалом репресовано було більш ніж 50000 людей; для арешту достатньо було поцілунку. Сам меморіал споруджено 2008 року за проектом скандинавських художників Міхаеля Ельмгріна та Інгара Драгсета; він перегукується з роботою Айзенмана, але має власну мистецьку якість. Бетонний прямокутний паралелепіпед, дещо скошений, наче кинутий із силою в землю; ближче до кута — віконце, зазирнувши в яке, бачиш темну кімнатку, в якій раптом вмикається екран з чорно-білим відео поцілунку двох юнаків або двох дівчат (автор — відомий данський режисер Томас Вінтерберг). Той самий поцілунок, що являв собою смертний вирок, знятий настільки цнотливо і майстерно, що питання статі навіть не виникають — така любов в ув’язненні, у вічній ізоляції, на краю ешафоту.
Це лише найпомітніші пам’ятки про часи нацизму, насправді їх набагато більше — ту трагедію вкарбовано в тіло міста так само, як і матеріальні символи повоєнної комуністичної диктатури.
У музей Берлінської стіни на вулиці Фрідріхштрасе біля колишнього КПП «Чарлі», або Чекпойнт-Чарлі, завжди стоїть черга. Як виглядає це місце, відомо по туристичних проспектах: будка охорони, обкладена мішками з піском, знамениті попередження «Ви в’їжджаєте в американський сектор«/«Ви покидаєте американський сектор», фотоплакати з простацькими радянським і американським рядовими у парадній формі. Власне, це місце, свого часу призначене для переходу службовців військ союзників, у жовтні 1961 року стало точкою танкового протистояння між СРСР та США — і з тих пір є найвідомішим КПП Берліну. Водночас саме тут здійснювалося чимало спроб втечі на Захід.
Західний берлінець Райнер Гільдербрандт першу виставку, пов’язану зі Стіною, відкрив 19 жовтня 1962 року. Експозиція виявилася настільки популярною, що її зрештою відкрили 14 червня 1963 року в будинку на Фрідріхштрасе поруч із КПП, прямо на кордоні. Сам будинок завдяки своєму розташуванню перетворився на штаб координації втеч зі Сходу; тут було маленьке віконце, крізь яке ті, хто допомагав при втечі, могли спостерігати за останніми перевірками на східному боці кордону. Після падіння Муру вся будівля стала меморіальною. Сам Гільдербрандт помер у 2004 році у майже 90-річному віці.
Музей давно вийшов за межі суто берлінської проблематики — по суті, він присвячений боротьбі людей проти тоталітаризму у повоєнний час по всьому світу. Так, уже на рецепції, перед касою — збір підписів на підтримку Ходорковського і Лєбєдєва, а на останньому поверсі — доволі дотепно скомпонована виставка про скандальний процес. Основна експозиція починається зі стендів про праведників світу — людей, що рятували євреїв у часи нацистського терору, часто ризикуючи своїм життям. Усі тексти чотирма мовами — англійською, німецькою, французькою, російською. Є матеріали про Ганді і Сахарова, про Мартіна Лютера Кінга і «Солідарність» у Польщі. Вражає окрема секція, присвячена Україні, підготовлена якісно і компетентно: багато свідчень (у тому числі фото) про Голодомор, про дисидентів 1960—1970-х років і мордовські табори, є особисті речі й перші видання творів Василя Стуса, навіть зразки вітчизняної пропаганди на кшталт червоних вимпелів. Це, до речі, одна із сильних сторін Музею: зразки пропаганди тут сусідять із творами соцарту, котрі дуже дотепно знущаються з пропаганди; раритети часів соціалізму мають таку саму історичну вагу, як твори інакомислячих художників.
Найдетальніше висвітлена німецька історія: повстання берлінських робітників 17 червня 1953 року, придушене радянськими танками, порушення прав людини в НДР, форми опору брутальності режиму і, звісно, історія боротьби з Муром. Найбільше привертають увагу пристрої та способи, за допомогою яких люди тікали на Захід. Запам’ятовуються крихітний «Опель», у багажнику якого сховалася людина; акустична колонка, в якій вивезли гімнастку — воістину рекорд гнучкості; найбільша в Європі повітряна куля, котру побудували дві родини і успішно перелетіли кордон; мініатюрна саморобна субмарина (!), тримаючись за яку, могли плисти двоє людей — той, хто її спорудив, зробив попутно кілька винаходів, котрі досі застосовуються в підводному плаванні.
Народ долав Мур у найхимерніші способи, часто ризикуючи свободою і життям — а тепер сам Мур, будучи зламаним, перетворився на мистецький об’єкт. Звичайно, є в Берліні і музей побуту НДР, і музей Штазі, на який перетворили колишню будівлю НДР-вської держбезпеки, однак рештки Муру є найпомітнішою пам’яткою. Окремі секції стоять по всьому центру, укриті майстерними графіті, зовсім невеличкі шматки, теж розписані професійними художниками, є тепер елементом зовнішнього оздоблення на Чекпойнт-Чарлі. Найдовший фрагмент (1300 метрів) в районі Варшавської вулиці має назву East Side gallery й на сьогодні є чи не найбільшою у світі галереєю стріт-арту просто неба. Кожна з кількадесяти секцій розписана окремим художником чи групою художників, є там і знаменитий поцілунок Брежнєва й Хоннекера з написом «Господи! Помоги мне выжить среди этой смертной любви» (відомий також як «Братній поцілунок»), намальований російським концептуалістом Дмитром Врубелем.
Усе пов’язане зі Стіною — скоріше, туристичний атракціон, привід для мистецького самовираження, комерція на фетишах минувщини — на підходах до того ж таки «Чарлі» процвітають численні ятки з червонопрапорними сувенірами, і при цьому не відчувається жодного протиріччя. Увічнені і драматичні моменти, є вулиця 17 червня, однак зі своїми «червоними» роками Німеччина розлучається сміючись або принаймні з іронічною посмішкою.
Трагедія — не сум та безвихідь, це — долання страху й болю шляхом їхнього переживання. Берлінським меморіалам пам’яті жертв нацизму притаманний надзвичайно високий трагічний символізм. Це не тільки про репресованих, убитих євреїв чи гомосексуалістів: сила мистецького узагальнення тут така, що відчувається скорбота за всіма невинними жертвами, за всіма неправедно вбитими, приниженими, скаліченими. На заперечення фальшивого пафосу нацистського офіціозу німці вибудували чи не найкращу у світі жалобну архітектуру. Німеччина, взявши провину за Другу світову війну на себе, переживає її з величезною гідністю, і в сміху німців над комунізмом гідності ніяк не менше.
Саме завдяки такому поєднанню берлінська топографія терору ніколи вже не стане дороговказом майбутнього.
