Юрій Андрухович — людина світу. Івано-Франківськ — обласний центр на заході України, затьмарений більшим і позірно ефектнішим Львовом. Поговорити з Андруховичем про Франківськ — не те щоб зробити місто відомішим, а просто дати колишньому Станіславу гарний голос, бо хто ж розповість краще...
— Дотримаюся стандартної форми першого запитання цієї рубрики. Отже, як ви опинилися в місті, в якому живете?
— У моєму випадку це найпростіше — я там народився. Загалом, наскільки пам’ять сягає, моє попереднє покоління теж із Франківська — тобто зі Станіслава — у кожному разі, десь до рівня прадіда про це з точністю можна говорити. А ось звідки тут узявся він — із цим складніше.
— Але ж у вас бували, вочевидь, тривалі розлучення з містом...
— Насправді в юності я страшенно мріяв із нього утекти, податися у великі світи, які мені на той час уявлялися таким собі Львовом. Для мене то було місто життєвої мрії, й тому я був надзвичайно щасливий, що мені вдалося там вступити до інституту. Я собі уявляв ситуацію так, що додому більше не повернуся, а боротимуся за те, щоб лишитися у Львові. З цього нічого не вийшло у зв’язку з рядом обставин, найголовніша з яких, мабуть, — тодішня радянська бюрократія, що контролювала людські переміщення через прописку, працевлаштування, військовий призов та інші такі моменти. У 22 річному віці я зазнав фіаско, пов’язане з тим, що треба було повертатися до міста, з якого, здавалося, я раз і назавжди поїхав.
— Досвід повернення, вочевидь, був емоційно не надто приємним?
— На той момент — ні. Довелося якось внутрішньо перелаштовуватися, любити це своєрідне місто з необхідності. Це виявилося не такою вже безнадійною справою. Поступово я став його для себе відкривати, але варто було спочатку його покинути, а потім ось так приречено до нього повернутися. Воно загалом менш атракційне, якщо брати наш регіон, захід України, — бо лежить якраз посередині шляху між Львовом і Чернівцями, але Львів і Чернівці вже оповиті своєю певною легендою, а Франківськ — наймолодший серед них, бо заснований у другій половині XVII століття, всього лише на якихось 30—40 років старший від Петербурга — таких молодих міст тут більше немає. Воно не розвинулося хоча б в умовну метрополію. Як було засновано з певною провінційною ідеєю, так вона в ньому і домінувала. Це місто, яке, на перший погляд, нічим особливим не притягає. І треба було знаходити, чим же воно може притягати.
— Коли ви відчули зрушення?
— Це було, по-перше, через родинні, домашні переживання — я повернувся з дружиною, ми жили під одним дахом з моїми батьками, очікували дитину, вона мала ось- ось народитися, але спочатку померла бабуся — живий свідок попередніх епох, а я був занадто молодий, щоб це із неї повипитувати, систематично зафіксувати. Восени 1982 року все це відбувалося. Бабуся пішла з цього світу буквально напередодні того, як ми стали батьками. Таке дуже серйозне інтимне зрушення. А паралельно на зовнішньому рівні далося взнаки моє поетичне становлення. Мене після Львова зненацька накрило новими віршами. Почав писати їх під впливом саме франківського ландшафту. Раптом здалося, що це місто, попри його позірну «непритягальність», в той же час наповнене якимись своїми таємницями. Тож мені почалося дуже добре писатися тут, і весь цей період до моменту, коли мене забрали в армію на півтора року, був дуже складним, але водночас хорошим. І сама по собі присутність міста є в тому сенсі надзвичайно важливою. Мабуть, знову ж таки, вперше в житті я тоді зрозумів, що Франківськ — не тільки архітектура, але передусім люди. І от з того моменту мені почало там таланити на людей. Раніше знав родичів, давніх друзів. А тут раптом почали зустрiчатися митці, виявилося таке розгалужене богемне життя, про яке я раніше навіть і не здогадувався... Тобто через півтора року повернувся з армії, й ці місцеві персонажі зійшли в моє життя дуже стрімко — ось це, мабуть, для мене й стало основним чинником того, що місто сподобалося і до сьогодні дуже подобається.
— Цього питання не уникнути, тож поставлю його одразу: яка назва все ж таки краща — Івано- Франківськ чи Станіслав?
— Історичні назви — то історичні назви. Було названо Станіславів, від імені сина засновника міста, адже він народився того самого року, коли засновник міста, Потоцький- старший, розпочав тут зводити свою фортецю. І, безумовно, за історичною справедливістю це повинно б залишатися так. У попередні роки комуністичної влади вирішили, що зовсім негоже називати місто іменем польського магната, ката українського народу, шляхтича Потоцького... Постать Івана Франка дещо за вуха притягнута, місто особливої ролі у його житті не відігравало, він і був тут всього рази чотири, здається. Щоправда, тут був у нього драматичний роман, одна з найбільших любовей його життя, він до неї навідувався. Дуже недовго прожила, померла від сухот. Але того трошки замало, щоб назвати місто. Ну і, крім того, досить незграбна форма, бо лексичний варіант Івано-Франківськ, як свого часу жартували в «Літєратурной газєтє» — це щось на кшталт «Антоно-Чєховська». Анекдот, але він десь відповідає істині — боялися назвати просто Франківськ чи Франко через те, що в Іспанії був Франко, і важливо було, щоб назва однозначно вказувала, про якого Франка йдеться. На сьогодні люди вже звиклися. За моєї пам’яті відбувалася така поступова зміна. Зі свого дитинства я пригадую: майже всі говорили виключно «Станіслав», хоча вже назва була офіційно Івано-Франківськ. А на сьогоднішній день назва Станіслав може виникнути в якомусь швидше пародійному, специфічному контексті. Усі звикли до існуючої назви, при тому, що на практиці рідко вживають повну форму, говорять «Франківськ». Мені сподобалося, коли десь наприкінці 90 х зовсімнова молодь знайшла для себе нову форму — Франик, як на мене, дуже симпатичну. На жаль, не буде ніколи прийнята, але вона свідчить про те, що цей поїзд уже пішов, уже засвоїлося. «Станіслав» у нас популярний в якому сенсі: ось кафе називають — «Старий Станіслав». Як міф воно десь кружляє потрошку. Але не думаю, щоб відбулося повернення до цієї назви офіційно. До речі, пропонували колись проект примирення обох назв у одному організмі. Історична центральна частина мала отримати статус історико-культурного заповідника з назвою Станіслав, при тому, що офіційним топонімом мав би залишатися Івано-Франківськ. Думаю, то був би історично виправданий вихід.
— Ви вже зачепили тему схожості та відмінності Франківська від інших міст. У чому ще він вирізняється з-поміж інших?
— Тут цілком доречно згадати недавній — кілька місяців тому — рейтинг обласних центрів України в журналі «Фокус». Встановлювали, в якому місті вища якість життя за певною сумою критеріїв. І ось Івано-Франківськ переміг, опинився на першому місці як найпридатніший для життя. Я думаю, що рейтинг складається значною мірою з випадкових речей, але можу підтвердити його правоту в тому, що Івано-Франківськ — місто надзвичайно комфортне як для наших обставин. За своєю архітектонікою достатньо компактне, екологічно знов-таки досить благополучне. В цілому існує приязна атмосфера. Я, наприклад, щиро кажучи, й не пригадую, коли тут хтось мені в Івано-Франківську отак взяв і нахамив. Воно зберігає таку виразну провінційність, хоча досить бідне культурно. Є театри, філармонія, та можна сказати, що нічого не відбувається. Щоправда, є цікава молода аудиторія, яка щотижня приходить на літературні вечори. Із суто своєї перспективи можу сказати так: місто мені подобається тому, що я багато їжджу. Тут оптимальний варіант, коли треба повернутися, відчути себе вдома і просто відпочити, провести кілька тижнів або місяців у цілковито домашній атмосфері. І це суттєво відрізняє Франківськ від решти великих українських міст, де є що завгодно, але комфортними їх не назвеш. Тобто, за якимись критеріями культурного — саме культурного — життя ми особливо не маємо переваги. А в цілому є така хороша, приязна атмосфера, яка, мабуть, і виводиться з того, що Франківськ має небагато шансів стати мегаполісом. Є також у хорошому розумінні приязність провінціалів. Вони вам удячні вже за те, що ви взагалі сюди приїхали, тому що — ну що тут насправді цікавого, чому ви сюди навiдуєтесь? Якщо, наприклад, кияни приїдуть — франківці зустрічають їх уранці з потяга на вокзалі, і коли настає час, вони їх і відпроваджують до вагонів. Ось, власне, такі речі...
— У чому особливості міського ландшафту?
— Він рівний — ми знову ж таки маємо Львів і Чернівці, які не особливо на пагорбах, але горбисті достатньо. Отже, рівнина; зате цей ландшафт характеризується суттєвою присутністю потужного залізничного вузла. В Станіславові йому дуже додало ваги, що залізницю провели у XIX столітті, й навколо цього формувалося вже нове місто, яке зараз є вже частиною старого. Досить велика розкіш для таких обласних центрів — дві річки, які створюють з міста півострів. Вони зливаються за його околицею, і окреслюють його межі на сході й на заході. Це є важливим чинником, бо й досі там можна спокiйно пити воду з крана. Що ж до архітектурного компоненту, то в образі міста домінують будівлі зламу ХIХ і ХХ століть, те, що прийнято у нас називати австрійськими будинками, плюс те, що активно будувалося в 1930 ті роки за часів Польщі. Це,знову ж таки, польські будинки — різновид знаменитого німецького Баухауса. Сам я, наприклад, живу в такому, він 1935 року збудований. Ці два компоненти переважають. Своєрідними брендами можуть бути кілька церковних споруд епохи пізнього бароко, які дотягли до сьогодні з другої половини XVIII століття. Ну і особлива в нас Ратуша. Це щось із чимось. Місто постраждало досить серйозно в Першу світову. Серед іншого була зруйнована також стара автентична Ратуша. І в 1920 ті роки була на її місці збудована Ратуша авангардистська. Вона значною мірою апелювала до нової архітектури 1920 хроків. Можна знайти там елементи і кубізму, і модерну. Оце щось таке, що завжди хочеться показувати. Але на сьогоднішній день дуже складна проблема — це руйнування того ландшафту у зв’язку з будівельним бумом. Франківськ за темпами будівництва другий після Києва в Україні. І забудовники ідуть у старе місто. Вони будують і на околицях, але в старій частині їх набагато більше, ніж повинно бути. Оскільки значні частини старого ансамблю ніяким законом не захищені, адже ці будинки кожен сам по собі не являли історичної цінності, то їх просто валили і продовжують валити, і забудовують центр нетиповими для нашого міста будинками з шести, семи, восьми поверхів. Для старого міста характерні будинки не вище трьох поверхів, якщо чотири — то вже унікум, навіть не пригадую таких. А тепер — сім—вісім. I захищатись тут немає як. Формально ж це не є нищення архітектурних пам’яток. Але зникає той ландшафт — значить, виникне якийсь інший. Поки що все досить хаотично виглядає.
— Ваші улюблені місця, сподіваюся, збереглися?
— Вони обмежуються історичною частиною. Там зберігся значний шмат старої фортечної стіни, поряд із нею вуличка, точніше, провулок, він так і називається — Фортечний. Пригадую собі, коли він просто був занедбаний, порослий якимись кущами й травами, такий коридорчик у самому центрі міста, майже завжди безлюдний... Насправді це такий прожилок, тонесенька артерія, яка з’єднує ядро старого міста з районом, який історично називався Бельведер, і де моє дитинство пройшло. В роки окупації, між іншим, це було гетто, бо Бельведер у 1920—1930 рр. майже суцільно був заселений євреями, і, відповідно, з 1941 року туди звозили ще й євреїв з усіх околиць. Останніми роками з’являються проекти зробити Фортечний провулок красивою вуличкою, де була б така туристично-атракційно-мистецька атмосфера. З крамничками, кафешками, а з того фортечного муру можна якийсь майданчик обладнати для музикантів чи поетів. При попередньому мерові проект уже починали втілювати, зараз теж щось розвивається...
— Що за люди франківці?
— Я вже трохи казав: вони традиційно свідомі того, що живуть у місті без претензій, відповідно, це створює особливу приязнь і гостинність. Безумовно, існує щось на кшталт своєї солідарності, місцевого патріотизму. Це особливо підігравалося такими речами, як, скажімо, специфічний гуцульський колорит. Його місту нав’язували (хоч це ніяка не Гуцульщина), але він значною мірою, так само як і назва «Франківськ», уже пустив корені у ментальності. Тож місцева орієнтація в культурі має отакий етнографічно-гуцульський характер. Все-таки це місто, з якого в сонячний день при прозорому повітрі можна побачити Карпати... Також — це люди, які значною мірою тут же навчалися, зокрема, в одному із унікальних «вишів» — Технічному університеті нафти й газу, в досить важливій і великій Медичній академії. Тут була сконцентрована досить свідома себе і свого значення інтелігенція. Також можна говорити і про те, що без важкої промисловості тут фактично не сформувався пролетаріат. На сьогодні це ідеальне місто для того, що називають малий і середній бізнес. Дуже добре та структура відповідає дрібним крамничкам, маленьким кафе...
— Тобто місто крамарів...
— Крамарів і майстрів. Майстри — в тому сенсі, як цехи були ще в середньовіччя. Вже навіть у нас започатковується свято — День майстрів, коли просто на одну з площ у центрі повиходять всі, починаючи від кондитерів і закінчуючи різьбярами. Можна сказати так — дрібний бізнес, ремесла, кулінарія, ресторанно-кафешна справа.
— А така стала буржуазність якось впливає на рівень толерантності? Наскільки Франківськ — пуританське місто?
— Якщо це і є, то значно меншою мірою, ніж у Львові. У Львові жахливе святенництво. У Франківську — значно меншою мірою, тому що люди менш претензійні. Непретензійність визначає і певну поблажливість у ставленні одне до одного. А крім того, тут не пліткують. Фактично немає такого пережовування і перемивання кісточок, притаманних для того-таки Львова. Може, це у зв’язку ще з тим, що прошарок корінних, в яких декілька поколінь звідси, набагато менший. Значною мірою це місто заселене після Другої світової. Окрім того, наприкінці 50 х —на початку 60 х через певні зрушення в економіці тут з’явилося багато нових мешканців. І тут ще не устоялася така бюргерська атмосфера.
— А чим тут найкраще займатися?
— Я б це назвав вечірнім відпочинком. За старим звичаєм, це називалося водити козу — коли люди переходили з одного закладу до іншого. Всі вони досить компактно розташовані, і всюди зустрічаєш знайомих або друзів, — такий калейдоскоп облич, настроїв, розмов... Це для мене цінне. Іноді я сидів де-небудь в Америці або Німеччині — й аж раптом до фізичного болю, до щему хотілося опинитися в якій-небудь «Офіцерській їдальні». Зараз її вже не існує, але ще років сім—вісім тому була. От чомусь раптом хотілося бути там, в колі таких і таких людей, і знати, що вона у нас на шляху третя або четверта, але ще не остання, ми ще далі підемо...
— Повертаючись до таємниць — чи багато їх у вашому місті?
— Я десь про це писав, що містика Івано-Франківська в тому, що ніякої містики немає. Але я, напевно, трошки його недооцінюю. Є кілька загадкових речей, про які я згадую в «Таємниці». Це люди, що зникають. Народжені ще в XIX столітті, вони мені вже привидів нагадували. В пізні шістдесяті вони ще були серед живих, їм було під 80. Вони і в нашому домі теж виникали, до моєї бабусі заходили. Дуже вражали своєю інакшістю. І за кожним з них уявлялися якісь просто жахливі історії. Але це я, мабуть, коло них надумував. Хоча декілька історій, пов’язаних із ними, таки трапилося... Знову ж таки, в даному випадку слово «містика» занадто голосне, але принаймні містичні настрої тут були.
— А чим ще вас Франківськ надихає?
— Важко сказати. Я тут, швидше, розслабляюся. Навіть за обсягом всього мною написаного лише десята частина пов’язана з Франківськом. В мене тут є необхідна можливість для якогось такого релаксу, для переосмислення, передумування чогось. А крім того, не забудьмо, що з 90 х років тут виник якісно новий прошарок творчих людей. Переважно, на жаль, нічого понад цей франківський рівень у них не склалося, але вони були й залишаються цікавими особистостями. Наразі є приємне дотикання, і з ними і надалі хочеться щось робити.
— Який подарунок ви б зробили місту, якби були близьким до всемогутності?
— Мені серед усього іншого спадає на думку більшою мірою щось матеріальне. Я би подарував велетенський клуб, куди б їздили мої улюблені музиканти з усього світу. Тут є дуже чутлива і розумна публіка, яка все це знає і вміє слухати, але обділена в силу того, що немає де все це зорганізувати, немає приміщення, в якому можна виступити. Для прикладу — післязавтра у Львові буде концерт Ніно Катамадзе, і ми збираємося цілою групою їхати туди. А могли ж і тут її приймати.
— Із якою живою істотою ви б порівняли Франик?
— Для мене загалом міста діляться на собачі й котячі. Моє місто якесь невиразне, непретензійне, отже, суто за таким характером я б сказав, що це собака, такий дворняга, але з надзвичайно хорошим інтелектом та добрим, лагідним характером.
