Літак заходить на посадку з боку океану. Лінія електропередач на бетонних подушках — прямо у воді, ланцюжок колосальних ажурних щогл тягнеться далеко за горизонт, паралельно їм берег. Добре видно, де за межею міста починаються драговини з алігаторами і москітами. Так Новий Орлеан і стоїть — на розі між пеклом і високою напругою.
На трасі від аеропорту — увінчані кокетливими бурбонськими ліліями чорні подвійні ліхтарі з червоними маячками між ними; маячки — для літаків або для стилю?
Листопадова флегма вивітрюється з першим дотиком тутешнього повітря. Це не тепла осінь, а справжнє літо, убивчі +26 — із гарячим асфальтом, перехожими в шортах, зеленню і пальмами. Десь у центрі потрапляю під зливу. Вона швидко закінчується, мостові виходитимуть парою, повітря повне п’янкої вологи. Думка про те, що за півмісяця настане зима, миготить на задньому плані, аби безслідно зникнути на найближчі три дні.
Першою людиною, яка заговорила зі мною в Новому Орлеані, була дівчина в шортах і сорочці, білява, із розчервонілим і злегка травмованим алкоголем обличчям, у руці — бляшана банка з якимсь популярним пійлом. Я чекав зеленого світла, аби перейти вулицю. Незнайомка почала щось говорити без приводу, швидко і весело. Я мало що розумів з моєю англійською, але про всяк випадок сказав, що в місті вперше. Вона прийшла у захват і, крикнувши мені: «Come on!», пострибала на червоний. Настільки непідробним був її порив, що, забувши правила пристойності й дорожнього руху, я без роздумів кинувся услід. Здійснюючи цей дещо ризикований пробіг через проїжджу частину, я бачив найближче майбутнє: як попрошу показати мені вечірнє місто, як буду смішно і, чорт забирай, зворушливо перепитувати окремі слова, звеселяючи її своєю вимовою, вчитиму її українським словам і питиму з нею «ручну гранату» на брудершафт.
Та ледве перетнувши дорогу, вона кидається залицятися до якогось бурмила, підступна зрадниця. Серце моє розбите, я вирушаю закушувати гарячий шоколад пончиками із цукровою пудрою до кафе «Світ», тобто Cafе Du Mоnde.
За декілька годин така сама козир-баба — теж у сорочці, в шортах, з розкиданим волоссям та ще й з кинджалом на боці — ні з того ні з сього посеред вулиці налітає на компанію хлопців і починає волати благим матом. Просто так, без приводу. Хлопці ретируються живими і здоровими, а я вже нічому не дивуюся.
Геть нічому не дивуюся: народ тут товариський. Абсолютно незнайомі люди раз у раз запитують на вулиці: «How are you?». На що належить відповісти: «Fine!» — та й справі кінець.
На третій день перебування в місті до мене на перехресті на велосипеді під’їхав білий дядько (саме дядько — в міру пошарпаний, але виглядає осудно) і сказав щось. Я не зрозумів і чемно лупав очима.
— How are you!!! — гаркнув велосипедист.
— А! Fine! — згадав я запобігливо.
Утім, корінний житель уже крутив педалі, кинувши через плече:
— Fucking strangers.
Наступного дня я знімав особняки в колоніальному стилі. На ґанку самого мальовничого з них сиділи два афроамериканці і, нікого не чіпаючи, слухали хіп-хоп. Далі перекладаю по пам’яті.
— Можна сфотографувати ваш будинок? — запитав я, намагаючись укластися в ритм.
Один щось відповів. Я не зрозумів і на всяк випадок вдався до пояснень, що я іноземець, що англійська моя погана, що знімаю лише для себе тощо.
— Я тебе погано чую, братане, — відповів той, що був суворіший з вигляду, і підійшов до мене.
— Можна сфотографувати ваш будинок?
— Тобі подобається будинок? — голосом, що не обіцяє зайвого политеса, уточнив суворий.
— Напевно, це була погана ідея. ОК, даруйте, — сказав я і пішов геть.
— Ні, почекай, ну що за фігня! — крикнули мені услід, але я лише прискорив крок.
Довго ще мчали мені навздогін гучні прокльони домовласника.
Грубість, дурість і погане знання англійської — явища інтернаціональні.
Непристойно наїдаюся гарячим шоколадом із рясно посипаними цукровою пудрою пончиками. Пудри стільки, що доводиться сильно нахилятися вперед — ніби кланятися кухареві. Ніколи не гадав, що солодке із солодким може бути таким смачним. Хтось неподалік грає Армстронга на шарманці. Кафе — 150 років. Поряд із кафе — Французький ринок. Торгувати тут почали ще індіанці до приходу європейців. На ринку — всі скарби світу, тому, як у зразковому Ельдорадо, тут усе виблискує і міниться. Скарби, імовірно, зроблені в Китаї, але хіба не все одно?
Уся слава Нового Орлеана зосереджена у Французькому кварталі — розтягнутому уздовж Міссісіпі нерівному прямокутнику споруд, які побудовані ще наприкінці XVIII — на початку XIX століття.
Удень — прожарене сонцем безлюддя. Дороги в латках. Папороть живе прямо на стінах, чіпляючись за найдрібніші тріщини і утворюючи мініатюрні дикі сади. Здалеку чути побрязкування дзвіночків. Надриваються цикади. Машини на кшталт масивного джипа з міцним хлопцем за кермом здаються недоречними. Це різноповерхова Америка, фрактальна Америка. Ошатні різнокольорові дерев’яні будинки. Крихітні, на 2—3 сходинки, ґаночки, химерні наличники по фасаду, внизу — мереживні металеві серветки — овальні віконця у підвал, забрані візерунчастими ґратами. На тротуарі бездоглядно росте мандаринове дерево. Із паркінгів готелів по краях кварталу віє прохолодною вогкістю. Вулицями тягнеться солодко-гострий аромат, такий густий, що здається, ніби поїдаєш його через ніздрі. Третьою нотою в глибині кварталу вступає газ, тому що газові ліхтарі горять навіть удень, день і ніч зшиті тим пунктиром, що не вимикається.
Новоорлеанський будинок неможливий без великого балкона з декоративними ґратами і безліччю рослин у діжках і горщиках. Новоорлеанський балкон неуявний без дзвіночків, карнавальних масок, намист і цілих ялинкових гірлянд, що звисають зі всіх можливих для цього деталей. Від одного погляду на такий балкон починається напад ліні і млості.
Увечері дівчата кидають з балконів у мерехтливу напівтемряву Бурбон-стрит намиста — золоті, зелені, перламутрові, лілові, червоні. Ми, бродячі сп’янілі самці, розхапуємо видобуток.
Вечір. Дубль один. Піднімаюся по Сан-Петер-стрит. Сфотографував чорта. Чорт це помітив і вивергнув пекельні прокльони.
Вечір. Дубль два. Піднімаюся по Сан-Петер-стрит. Мене обматюкав чорт. Справжній чорт, із рогами, червоною мордою, із черницею-подругою під рукою. У них тут бізнес з туристами. Потойбічну силу не можна фотографувати: усі права збережено.
Після заходу сонця Бурбон-стрит перетворюється на оскаженілу нотну лінійку. У кожному барі або ресторані — а тут нічого іншого й немає — свій ансамбль. Музиканти і співці — екстра-класу. Грають усе: рок, фанк, соул, але понад усе — джаз і блюз, а також унікальну луїзіанську музику, що називається зайдеко — особливий галопуючий ритм-н-блюз, в якому виконує соло гармошка за підтримки скрипки, ритм-секції, інколи духових і обов’язково — пральної дошки (див. нижче, дорогий(-а) читач(-ка)). Вікна і двері навстіж, музика зливається у звуковий потік. Тут дозволено відкрито ходити зі спиртним, багато хто так і робить: беруть якийсь коктейль або пиво у пластиковому стаканчику і йдуть, відсьорбуючи на ходу. Ніч, музика і пари алкоголю змішуються в такий коктейль, що сп’яніти можна, просто увібравши його очима й вухами.
У зайдеко, окрім гармошки, обов’язковий інструмент — пральна дошка зі спеціальними скобами вгорі, надіта на окремого музиканта, який тріскотить по ній в унісон з ударником. Посеред вечора неминуче настає момент, коли ще одну дошку вдягають на пані з публіки, після чого пані бере посильну участь у музикуванні, а її кавалер, обмираючи від захвату, снує довкола з фотоапаратом.
Спосіб пересування по Бурбон-стрит: заглянув у заклад, постояв на порозі, поглянув-послухав яку-небудь блюзову красу, декілька метрів — і вже тебе збиває з ніг першокласний фанк у виконанні групи з невисоким, але дуже голосистим вокалістом, ще крок — якісь рокери рубаються, немов перед розстрілом, наступний крок — і натикаєшся на ледве одягнену довгоногу чорношкіру принцесу або запаморочливу креолку, або убивчу білявку (а буває й так, що просто на її округлу задню частину, якою вона трясе з приголомшливою майстерністю) на порозі стрип-бару. І та принцеса, вловивши твій захоплений погляд, робить тобі прицільно-вимогливо пальчиком: а нумо йди сюди, красень! Якщо підійдеш — обійме, притиснеться гаряче. Після того в заклад уже не можна не увійти, незалежно від твого стану і гаманця.
Але я не пішов, зануда.
Одягнені дівчата підробляють закликальницями перед барами. Розговорився з однією: студентка, працює вже п’ять місяців, уночі — бар, удень — заняття. Але вона не скаржиться, каже, що цікаво.
Між перехожими роблять свій міні-бізнес вуличні артисти. Поруч із живими статуями виникають якісь обірвані неформали, що також застигають в ідіотських позах, розраховучи на подаяння. Малолітні чечіточники б’ють на тротуарі степ і «б’ють на жалість» перехожих; але тільки-но з’являється поліція — блискавично тікають, цокаючи на всю вулицю. Ходять співачки, пропонують заспівати за винагороду. Одна дуже красивим голосом заспівала щось ліричне і отримала належне. Інша зімпровізувала з артистичними кривляннями хуліганський реп і теж без грошей не лишилася.
Із виглядом знедоленого поета крізь хмільний натовп човгає молода людина: за плечима рюкзак, на грудях — табличка: «Брудні жарти 1 долар».
То тут, то там з’являється високий пузатий мачо на підборах, у чорних панчохах, чорній балетній пачці, чорних окулярах, золотому бюстгальтері, з ковбойським капелюхом на голові. Перехожі або шарахаються, або приходять у захват і фотографуються за гонорар — переважно пані.
До речі, звати його Попелюшка.
Іще один статист, з яким охоче фотографуються, — нічим не примітний громадянин з рекламним транспарантом, на якому написано «Huge Ass Beer» (Пиво Величезної Дупи). Це коли клієнтові дають одразу трилітрову сулію, і він заливає її в себе до упору. Утім, нічого нового: за радянських часів пиво лише такими порціями і мірялося — трилітровими скляними банками з пластмасовою кришкою. Інше пиво, правда. А «дупа» була навколо.
Кожної секунди на кожному розі щось відбувається. Гуркотить музика, палає реклама, закликальники заманюють у шинки, дівчата крутять попами, проїжджають кінні поліцейські, піші копи в’яжуть лютого напівголого мужика, який немов утік із фільму про неорганізовану злочинність, серед безальтернативно п’яних перехожих щоразу виникають персонажі якогось міжпланетного цирку, — від усього цього втрачаєш відчуття міри і часу. Найкраще колективне божевілля з усіх бачених мною.
Я — єдиний в усьому кварталі щось черкаю на папері прямо під дверима чергового шалмана. Дівчина регоче (яка вже за рахунком?) і говорить до мене: «Про що пишеш?» Відповідаю: «Про все це», — але написати про це неможливо.
А ще вуличні оркестри. Від скромних, але гучних тріо до банд на дюжину людей з тубами, барабанами, саксофонами, тромбонами і безногим сурмачем. Грають завзято, по-хуліганському — так, що старий і молодий, чорний і білий, турист і абориген пускаються в танок. Після декількох годин синкоп і танців бандити відвертаються до стіни і починають розмовляти, не випускаючи з рук інструментів. Це звучить не какофонією, не настройкою, а саме балачками різних звукових створінь.
Безліч магазинів торгує дивовижним барахлом з ухилом у джаз і вудуїстську містику. Черепи, бутафорські мумії, дерев’яні Луїси Армстронги, сушені алігатори юрмляться в магазинах і на вітринах, скаляться звідусіль. То Новий Орлеан вищирюється цією усмішкою в тисячі зубів, веселі дні течуть крізь його глотку, весела смерть сміється над тобою.
Кладовища Нового Орлеана ірреальні, як пейзажі у фільмах Бунюеля. Кладовище Сент-Луїс № 1 — справжнє місто мертвих із сірими, цегельно-червоними і білими надгробками-будинками; від цієї білизни тиша здається всеосяжною. Мелвілл писав про жах, прихований у білому кольорі, а тут білий віднімає тебе з людства і жодного занепокоєння при цьому, ти цілком знеболений, як і має бути уві сні.
Найзнаменитіший надгробок Сент-Луїса № 1 — над могилою Марі Лаву, яку ще за життя, у XIX столітті, називали королевою вуду. Вважалося, що вона може убити своїм прокльоном. Її портрет висить у «Міжнародному храмі вуду» неподалік. Хазяйка храму, більше схожого на сувенірну лавку, літня афроамериканка з м’яким голосом і гіпнотичним поглядом сказала, що вона, напевно, є втіленням Марі Лаву в цьому житті — who knows?
Коли я залишав кладовище, за могилою Королеви збоку сиділа молода креолка, молилася із заплющеними очима, схиливши голову і піднявши руки. Потім кинула різнокольорові камінчики, почала розкладати карти. Просила про гроші? Вдале заміжжя? Наводила псування? Пригадую напис на білому занедбаному особняку: «Очистіть цей будинок!». На іншій стіні виведено нерівно: «Проклін». Тут це діє.
Увесь надгробок Марії Лаву поцяткований хрестиками — видряпаними, написаними крейдою або олівцями. Це звичай загадування бажань: треба попросити Королеву про що-небудь і поставити три хрести. Має збутися. Я не став ризикувати, усього лише сфотографувався. Та й, зрештою, чого бажати в місті, в якому навіть трамвай називається «Бажання»?
О, як мені оспівати твої червоні боки, твою симетрію Тягни-Штовхая, твоїх уранішніх і вечірніх пасажирів, бочки з піском на твоїх зупинках, дерево твоїх недовгих лавок, широту твоїх вікон, прямоту твоєї живильної штанги, сяйво твоїх фар — по одній ззаду і спереду, зосередженість твоїх водіїв, спалахи сигнальних маячків між твоїх коліс та й самі колеса, що несуть мене цим божевільним містом?
Вечір на початку травня, тільки-но починають збиратися перші сутінки. Із-за білого, вже набряклого млою будинку небо проглядає такою невимовною, майже бірюзовою блакиттю, від якої на сцену ніби входить поезія, яка лагідно вгамовує все те пропаще, зіпсоване, що відчувається в усій атмосфері тутешнього життя. Здається, так і чуєш, як тепло дихає бура річка за береговими пакгаузами нудотно запашною кавою і бананами. І всьому тут під настрій гра чорних музикантів у барі за рогом. Та й куди не кинь, у цій частині Нью-Орлеана — вічно десь поруч, рукою подати, за першим же поворотом чи в сусідньому будинку — якесь розбите піаніно відчайдушно заходиться від запаморочливих пасажів швидких коричневих пальців.
У відчайдушності цієї гри — цього «синього піаніно» — бродить самий хміль тутешнього життя.
У статті використано уривок із п’єси Теннессі Вільямса «Трамвай «Бажання»
