Поїхати у Сквиру Київської області нас загітував давній добрий друг і автор газети Володимир Панченко. Його, літературознавця, віце-президента Києво-Могилянської академії, містечко привабило передусім тим, що там жив і вчителював Максим Рильський. А я до цих відвідин знала лише про молодого двадцятитрирічного мера Євгена Суслова, чи не наймолодшого міського голову в Україні, який був гостем «Дня»; про відомий тамтешній дитячий будинок для сиріт, про заслужених вчителів — авторів підручників (маловідомих, на жаль), за якими вчаться діти в українських загальноосвітніх школах.
ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ
Від Києва до Сквири всьго 150 кілометрів. Вранці вихідного дня у місті нам нікого було запитати, як проїхати у центр — на вулицях ні душі. Трохи поблукавши, нарешті зустріли перехожого, який і розповів, куди далі. Як з'ясувалося, більшість мешканців у суботу зранку йдуть на базар. У райцентр з'їжджаються з усіх довколишніх сіл. Везуть на продаж городину, яйця, м'ясо, мед... А назад у села — промтовари: пральні порошки, пасти, шампуні, одним словом те, чого не купиш у сільських магазинах. Дорогою до ринку по обидва боки одна біля одної запарковані машини і між ними буквально треба протиснутися. Отак поволі, оминаючи людей, які вільно ходять що тротуарами, що дорогою, заїхали під міську раду. Там нас зустріла завідувачка кафедрою соціальної роботи Білоцерківської філії університету «Україна» Катерина Плівачук. Усі ми сіли в авто і поїхали по місту.
За розповідями Катерини Володимирівни, перша згадка про виникнення Сквири наприкінці XI століття зустрічається у литовсько-польських джерелах. У них йдеться про те, що нібито у ті часи на Сквирській землі володарював половецький хан Тугоркан. Він неодноразово рятував Візантію від набігів печенігів, а от з руськими князями був у неприязних стосунках. Святополк Ізяславович довго не міг витіснити хана з тієї південно-західної до Києва території, аж поки не одружився з його донькою, яка отримала Сквирський уділ у посаг. Відтоді цей край входив до складу Давньоруської держави. А з XIV століття став одним із адміністративних центрів Литовського князівства. Після Люблінської унії 1569 року, коли Польща об'єдналася з Литвою, Сквирщина увійшла до складу Речі Посполитої. З тієї епохи місцеві історики згадують здебільшого про кілька особливо пам'ятних подій. Передусім це селянсько-козацькі повстання під проводом Северина Наливайка, Тараса Трясила, Якова Остряниці проти економічного та релігійного гноблення українців польською шляхтою. Спалахнувши на Правобережжі, повстання охопили й Сквиру. Згодом стихійна боротьба переросла у національно-визвольну війну 1648— 1654 років під керівництвом Богдана Хмельницького. А на початку ХVIII століття в Україні розгорнулися Коліївщина і Гайдамацький рух, в якому брали участь і сквирські козаки. За словами Катерини Плівачук, тутешні старі люди досі розповідають своїм правнукам і сусідським дітям байки та легенди про Івана Гонту і Максима Залізняка.
У першій половині XIX століття у Сквирі, яка тоді разом з іншими українськими містами перейшла до Росії, діяли три тютюнові фабрики, три заводи з виробництва цегли, а також були крамниці, млин, повітова лікарня, церковно-приходська школа, училище для купецьких і міщанських дітей. Вона стала своєрідним торговим центром, куди з'їзджалися з ближніх і дальніх околиць. Чумаки, проїжджаючи, на ярмарку скуповували хліб, а повертаючись з Причорномор'я, торгували тут сіллю і рибою. Адже через Сквиру проходив відомий Чумацький шлях. Ярмаркували не тільки подорожні. У містечку жило чимало людей, які чумакували з діда-прадіда. З того часу збереглося багато чумацьких пісень, притаманних саме цьому краю. Зрештою, збереглася і сама традиція чумакувати — там скупитися, там продати. Тільки шляхи тепер декого ведуть до Києва чи Полтави, а інших — значно далі — до Туреччини, Греції, Польщі...Тому це звична справа у суботу піти, а кому — поїхати у Сквиру на базар: чогось прикупити, з кимось поторгуватися, зустріти сусідку чи односельчанина і почути всі останнні новини...
«У 1846 році у Сквирі зупинявся Тарас Шевченко, коли у складі археографічної експедиції їхав у Кам'янець- Подільський, — говорить Катерина Володимирівна. — І навіть записав тут кілька чумацьких пісень». На Сквирщині побували Пантелеймон Куліш, Віталій Лисенко — батько композитора, Тадей Рильський — батько поета. Вони записували пісні і народні звичаї. Потім свої записи видали окремими книжками: «Об историческом применении во вкусах и людях одежд в Сквирском и Таращанском уездах» Віталія Лисенка і «К изучению украинского народного мировоззрения» Тадея Рильського.
ЗБИРАЧІ ІСТОРІЇ
Особливість кожного міста формується з плетива історичних подій впродовж багатьох років. Але ще більше значення мають люди — яскраві особистості, з якими часто й асоціюється це містечко. У Сквирі таким є викладач місцевого ліцею Василь Цимбалюк. Чоловік — надзвичайно скромний. Про те, що він — автор підручників з української літератури 5, 7, 8 класів, за якими навчаються школярі загальноосвітніх шкіл по всій Україні (!), говорив неохоче. Лише зазначив, що у співавторстві з Катериною Плівачук, яку теж знають далеко за межами Сквири, написали кілька книжок з методичної роботи у школі і, звичайно ж, про Сквиру. Як тільки Василь Іванович відчув наше зацікавлення його малою батьківщиною, відразу почав розповідати неординарні факти з її минулого. Розповідав образно, не оминаючи деталей.
У місті збереглося лише кілька історичних пам'яток, куди обов'язково ведуть гостей. Одна з них — пошта, збудована на початку XIX століття. Це, власне, тут, побував Тарас Шевченко. Біля неї традиційно зупинялися мандрівники, залишаючи волів чи коней перепочити. Нині ж при вході стоять модерні автомобілі. А у іншій частині поселилося ательє.
Сквирський ліцей знаходиться у приміщенні колишньої чоловічої гімназії, спорудженої у 1909 році на кошт Петра Совчинського. Дворянин володів нерухомістю на Невському проспекті у Петербурзі, побудував кілька заводів і у Сквирі. Навчальний заклад мав свій відведений водопровід, налагоджене колориферне опалення, каналізацію, газове освітлення. І це на початку ХХ століття! А нині деякі сільські школи в Україні не мають відведеного водопроводу і каналізації!.. Меценат розпорядився обладнати всім необхідним кабінети фізики, хімії, природознавства. За його наказом всередині гімназії збудували церкву. З того часу залишилися хіба що розкішні люстри в актовому залі. Як розповів Василь Цимбалюк, з приходом радянської влади з гімназії зробили трудову школу, створивши в ній кузню, майстерню з слюсарським та токарським відділеннями.
У суботу в ліцеї було тільки декілька учнів. Діти займалися в комп'ютерному класі. Показавши нам усе велике приміщення — класи з високими стелями, просторі коридори, Василь Іванович повів у музей, який сам створив. Тут — історія навчального закладу у фотографіях, підручниках-стародруках, афішах театральних гуртків, шкільних газетах, книжках... Інколи нам, жителям великих міст, здається, що мешканці малих містечок або ж сіл живуть якось буденно, одноманітно... У цьому музеї я думала про те, що життя може бути наповнене змістом будь-де, якщо людина цього хоче.
Цей ліцей є своєрідним центром притягання. Дивимося музейну «Книгу відгуків» і бачимо, що тут побували Дмитро Павличко, Катерина Мотрич, Ганна Чубач, Микола Кагарлицький, Дмитро Білоус... Ми також на згадку подарували тритомник із серії «Бібліотека газети «День» — «Україна Incognita», «Дві Русі», «Війни і мир» і залишили автограф: «Про історичні дні: щасливі, драматичні, трагічні і знаменні від «Дня».
Збирач історії Василь Цимбалюк відразу зацікавився нашою найновішою книжкою «Війни і мир». Оглянув зміст, зачитав вголос кілька заголовків статей. Коли гортав, натрапив на фотографію родини Рильських, підписану 1900 роком, і раптом емоційно зазначив, що вона могла бути зроблена у фамільному маєтку Рильських у селі Романівка, що неподалік від Сквири! А у самій Сквирі вчителював Максим Рильський. Тут у Земській управі працював і його брат Іван. «Складається враження, що всі важливі події проходили не деінде, а у вашому містечку», — пожартував Володимир Панченко. І ми поїхали дивитися будівлю Земської управи.
У ПАРИЖІ ДУМАЮТЬ ПРО СКВИРУ
Туди всього лиш кілька хвилин їзди. По місту здебільшого всі ходять пішки або їздять на велосипедах. І хоч нині у цьому історичному будинку знаходиться спільне українсько-німецьке підприємство з пошиття одягу, сквиряни називають його по-старому — Земською управою. «Тут ще до 1917-го і в перші роки революції працював Іван Рильський. А Максим брав активну участь у проведенні курсів з підготовки вчителів української мови, а також курсів з вивчення рідної мови службовцями Земської управи», — розповіла Катерина Пліванчук, яка разом з Василем Цимбалюком написала книжку про родину Рильських і Сквирщину, що незабаром вийде друком. У 1919 році Максим Тадейович поїхав вчителювати у село Вчорайше колись Сквирського повіту, а тепер Ружинського району Житомирської області, а згодом у рідну Романівку.
«Коли, читачу, будете у Сквирі...
То знайте, може місяців чотири
І я там жив, коли то зветься — жив,
Я рвався в даль, як журавель у вирій...
Катерина Володимирівна продекламувала куплет з поеми «Чумаки» Максима Рильського. За той короткий час нашого перебування у Сквирі, я зауважила, що тут часто читають напам'ять Рильського, особливо окремі віршовані рядки, в яких поет згадує Сквиру.
Воно, звичайно, гостеві не гоже
В Парижі думать про свої міста,
Про Лохвицю, про Миргород, про Сквиру,
— це з того, що мені запам'яталось.
Зі Сквири поїхали у Романівку, де знаходиться літературно-меморіальний музей поета. Особливо усіх спонукав до поїздки Володимир Панченко, який саме працює над передмовою до двотомника Максима Рильського.
Романівка колись належала до Сквирського повіту, нині ж це село — Попільнянського району Житомирської області. Тадей Рильський хоч і мав будинок у Києві, але постійно жив у своєму тутешній маєтку: два будинки, великий сад з городом. До наших днів збереглася тільки одна будівля. Катерина Володимирівна розповіла, що Тадей Рильський, заможний польський шляхтич, який служив українській культурі, тут заснував школу для селянських дітей, де сам був вчителем майже двадцять років! «Романівка була важливим культурним осередком в Україні, — говорить Василь Цимбалюк. — Сюди часто приїздили друзі Тадея: Володимир Антонович, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Павло Житецький, Михайло Максимович... Листувався він і з Пантелеймоном Кулішем. Спілкувався і з першим біографом Тараса Шевченка Василем Масловим. І навіть у себе переховував від поліції Володимира Винниченка». Нині музей — скромна ошатна садиба. Зібрані експонати засвідчують, з яким смаком дворянин добирав речі у свій дім: німецьке фортеп'яно з підсвічниками, дерев'яний сервант з порцеляною... Окремо представлений одяг Меланії Федосіївни, дружини Тадея Розеславовича. Поряд з її блузками, сукнями, шитими згідно з тодішньою європейською модою, представлене народне вбрання. Із зафіксованих свідчень односельчан, вона, хоч і була селянкою з Романівки, мала внутрішнє відчуття стилю і завжди гармонійно поєднувала панське вбрання з народним.
В інших залах представлені особисті речі братів Рильських: Івана, Богдана, Максима. Зберігся рукопис першого вірша Максима Тадейовича «Прошак», написаного у семирічному віці, а також фотокопії поеми «Пан Тадеуш», яку він переклав українською мовою саме в Романівці. Згодом за цю поетично-перекладацьку працю його нагородили Шевченківською премією.
Окрема кімната стилізована під клас: у своєму будинку Максим Рильський організував семирічну школу, завідувачем якої він був у 1921— 1923 роках.
Садиба живе своїм життям. Ворота завжди відкриті, тому діти приходять сюди гратися. Судячи з чистоти на подвір'ї, вони — не бешкетують. Очевидно, знають, що це музей українського поета. Школярів, напевно ж, сюди приводять з різних урочистих нагод.
ЦЕНТР РОЗВИТКУ ДИТИНИ
З Романівки ми заїхали у село Буки — це була моя з Володимиром Панченком спільна ініціатива. У ньому бізнесмен Іван Суслов, батько мера Сквири Євгена Суслова, збудував притулок для сиріт. Але ні притулком, ні сиротинцем будівлю не називають, натомість — Центром розвитку дитини. Та й зовні вона більше схожа на будинок підприємця середньої руки — з ошатним двориком, з басейном та спортзалом, допоміжними приміщеннями. Тут живе двадцять один хлопчик та дівчинка різного віку зі всієї України. У кожного з них своя історія. Чотирнадцятирічний Роман Коновалов (він — найстарший) сюди потрапив з Івано-Франківська після того, як батьки трагічно загинули. У Центр розвитку дитини про осиротілого юнака листовно повідомили рідні. Каже, що зрідка навідується до хрещеної і тітки у Карпати, бо їздити особливо ніколи: треба уроки вивчити, пограти у комп'ютерні ігри, подивитися телевізор, потренуватися у спортзалі... А ще Роман розповів, що він гарно вишиває. Вишиванню навчився у тутешніх виховательок і зовсім не соромиться того, що це заняття жіноче. Поруч з ним завжди двоюрідна сестра Марійка Коновалова, майже його ровесниця. «Зараз мені тринадцять років, — говорить Марічка. — А було лише два, коли померли мама з татом. Я їх навіть не пам'ятаю. Нам усім (у мене ще дві сестри і два брати) жилося дуже важко. Якось сама написала сюди листа і ось тепер тут»... Поки ми розмовляли, дівчинку за руку тягнула бавитися трирічна Аня. Аня ще маленька, щоб зрозуміти — де її рідні і чому вона опинилася у Центрі, де є Марічка, два Богдани, Катя... Вона знає, що її тато — Іван Суслов, а мама — його дружина Наталя. Мамою і татом Суслових кличуть усі діти. Так було запроваджено з самого початку. Іван Суслов народився у багатодітній сім'ї. Він завжди хотів мати багато дітей, дружина ж погодилася тільки на двох. Решта у них з'явилися за останні чотири роки. Поки що Іван Миколайович є їхнім опікуном. А як діти досягнуть повноліття, кожен може взяти його прізвище.
«Я — Катя Кравчучка», — говорить дівчинка, розглядаючи нас з неприхованою цікавістю. На вигляд їй років п'ять. «Катя Кравченко», — поправляє її Марія Коновалова. «Кравченко, — повторює та. — А вас як звуть?» Взагалі, тутешні діти дуже відрізняються від тих, які доводилося бачити у дитячих будинках. Вони — контактні та безпосередні. А ще — доглянуті. Живуть: хлопчики в одній частині великого будинку, дівчатка — в іншій. У кімнаті — по двоє-троє осіб. Окремо актовий зал, навчальний клас, комп'ютерний кабінет, вітальня, велика ігрова кімната з іграшками, медпункт, їдальня з кухнею. До речі, діти самі замовляють собі сніданки, обіди і вечері. До вечері ще залишався час і найстарші вихованці Центру запропонували оглянути їхнє подвір'я. У великих скатах від вантажних автомобілів вони садять полуницю. «Виростає ось така», — Катя показує свою долоню. Зустрівшись з недовірливим поглядом одинадцятирічного Богдана, уточнює: «Ну, трохи менша». Далі дівчинка веде до кролів, які діти доглядають разом з вихователями, дорогою розповідаючи, що ще у господарстві є кіт з собакою і папуга з канарейкою. Богдан запросив нас оглянути спортзал, де він разом з усіма грає у баскетбол, волейбол, футбол, настільний та великий теніс, бокс. «Тренери по боксу до нас приїжджають із самого Києва! — говорить він. — І щодня у школу їздимо аж у Сквиру!». За той контакт, що з перших хвилин встановився між нами і дітьми, хотілося їм чимось віддячити. Солодощів з собою не мали, оскільки не знали, що заїдемо сюди. Та й цукерки та печиво у дітей є. Ми подарували їм тритомник із серії «Бібліотека газети «День», який їм знадобиться у старших класах і на перших курсах університетів. Діти, розсівшись на дивані, розглядали «Україну Incognita», «Дві Русі», «Війни і мир». Менші заплющували очі: «Страх, які розумні книжки». Найстарші нагадали малечі, що вже час вечеряти, забрали у них книжки і понесли до своєї бібліотеки, перед тим чемно з нами попрощавшись.
Пригадалося, як бувала у подібному сучасному комфортному дитячому будинку у селі Петрики на Тернопільщині, яким опікуються сестри- монахині з УГКЦ. Дай Боже, щоб така тенденція, коли Церква або доброчинці опікуються сиротами, стала характерною ознакою нових часів.
СКВИРА — КИЇВ
Назад у Київ ми поверталися через Сквиру. Дорогою розмірковувала над тим, що, очевидно, сквирян можна вирізнити за кількома ознаками. Серед них зустрічається багато природних блондинів і блондинок. Чимало місцевих жителів мають польські прізвища на зразок Шевровський, Гнєздіцький, Клибанівська, Левківська... Такі враження склалися після того, як Катерина Плівачук і Василь Цимбалюк говорили нам: «А то пішов пан такий-то, директор видавництва чи заслужений вчитель...» Воно й не дивно, у ХIX столітті у місті жила велика польська громада. А ще Сквира, у якій проживає 18 тисяч мешканців, — переважно одноповерхове місто. У кожного мешканця безпосередній зв'язок із землею: свій квітник, сад, город... Тут навіть державні установи мають здебільшого один поверх. Можливо, тому сквиряни нам видалися такими непідробними, природними.
