Споруджена на високому березі Дніпра 1635 року французьким інженером Бопланом на замовлення польського уряду, вона не раз була атакована козаками, які демонстрували, хто є насправді господар на цій землі, а остаточно знищена за Прутським договором 1711 року. В радянський час фортечні мури було на дві третини з’їдено гранітним кар’єром. Ну не винен Кодак, що саме тут проходить Український кристалічний щит...
Так, доля не була прихильна до Кодака. Сусідство з індустріальним Дніпропетровськом лише негативно позначилося на пам’ятці («Граніт давай!» — і жодних сентиментів). А балачки про створення історичного заповідника так і лишалися балачками, попри кволі протести тутешньої інтелігенції, до якої прислухалися аж у часи перебудови, більш ніж двадцять років тому, і нарешті закрили монстр-кар’єр.
Але на зміну лиху давньому прийшло сьогочасне: невтомно обступають фортецю новітні особняки, псуючи історичний краєвид дивовижної краси. Тут же починалися Дніпрові пороги, тут «ревів Ревучий». Побіля порогів мріяв бути похованим Тарас... А індустріальний центр з його нескінченними торговими центрами і пальцем не вдарив, аби створити привабливий для відвідувачів історичний об’єкт з хоча б якоюсь інфраструктурою...
«Світе тихий, краю милий...».
Чотирнадцять років тому знайшлася людина, котра без зайвих слів зробила те, що могла, що велів їй голос власного сумління. Директор місцевого клубу Ніна Протопопенко 1996 року відкрила у своєму не вельми просторому кабінеті музей Старих Кодаків. Коли потрапляєш до нього, в пам’яті зринають рядки Ліни Костенко:
І в цьому днів круговороті,
де все минати поспіша,
як та пташиночка на дроті,
спочине стомлена душа...
Так, попри всю скромність сільського музею, спочиває тут душа. Й водночас це — те місце, куди не соромно привезти гостей. Багатьох привозив сюди і я, знаючи, що безвідмовна Ніна Олексіївна чи її син завше відкриють музейну господу. Завше раді гостям. Приїздили ми сюди і з «Молодою січчю», і з Литовським культурним центром, і бозна з ким іще... Влітку минулого року, скажімо, завітав сюди з далекого Едмонтона доктор Зенон Когут, професор історії Канадського інституту українських студій. Привіз його на Кодак фундатор міжнародної громадської організації «Інститут україніки» Олексій Лазько, котрий проводить на Кодаку мальовничі свята. І не могли приховати професор та його дружина захоплення побаченим і відчутим.
Тут, при порогах, струмує дивовижна енергія. Навіть у сухих геологічних дефініціях бува прорветься трохи лірики: «Кристалічні породи у межах українського кристалічного масиву виступають вище базису ерозії, часом як мальовничі скелі та пороги (так званий гранітовий краєвид)...». Якось ми привезли сюди ще одну землячку з Канади. Неподалік монумента, встановленого сто років тому з ініціативи невтомного Дмитра Яворницького на честь звитяжців Богдана Хмельницького, стояв молодий чоловік. Розговорилися. Він назвався бізнесменом середньої руки. На фортецю приїздить, за його висловом, після виснажливої роботи для нервового відновлення, «підживлення». Отже, направду саме тут може спочити натомлена душа...
Ця дивовижна суміш енергії порогів та історії не могла не надихати й письменників. Мати Лесі Українки Олена Пчілка привозила сюди своїх дітей. Слово Олені Пчілці:
«Мені доводилось колись раніш, як я була в Катеринославі з дітьми, бачити перший поріг Дніпровський, Кодак, що лежить верстов за вісім чи десять від Катеринослава. Година була теж неспокійна, але зовсім інша і надзвичайно гарна. То було літом, гарного соняшного дня. Ми приїхали з Катеринослава до Кам’янки (мова про Лоцманську Кам’янку. — М. Ч.), а звідти до Кодака кіньми. Але ж якраз коли підійшли ближче, стояли й дивились на місце давньої козацької твердині та на Кодацький поріг, що крутив і шумував хвилі впоперек усієї річки, встала грізна година: гриміла громота, замиготіли блискавки, заходили клубки синіх та сивих хмар. Вся картина була така велична й гарна, що здавалась якоюсь дивною декорацією, утвореною рукою невидимого чарівника!
Більше я не бачила порогів; але та Кодацька картина загодила (прихилила до себе. — М. Ч.) мене повік».
Отака вона, незбагненна магія Кодака. А скільки майстрів слова зверталося до його славної козацької минувшини! Назву лиш кілька імен. Теодор Микитин написав історичну повість «Над Кодаком» (вийшла у Львові 1970 року), Валентин Чемерис — роман «Фортеця на бори сфені» (Дніпропетровськ, 1993). А перед тим ще була видрукувана в Торонто історична повість з козацьких часів Володара Буженка «Іван Сулима» (1961). Володар Буженко — псевдонім отця-василіянина Василя Зінька... Його захопив образ козацького ватажка Івана Сулими, котрий перший знищив польську твердиню. А 360 років тому вийшла книга будівничого фортеці Кодак Гійома Левассера де Боплана «Опис України» (1650). Книгу цю читали члени Французької академії, була вона в бібліотеках Декарта і Вольтера, Людовика ХIV і Наполеона... Для нас вона цінна тим, що 360 років тому світ довідався про Україну. Не про «креси», не про Малоросію — про Україну.
Отакий він, багатовимірний Кодак. Та повернімося до старокодацького музею і його засновниці. Створювати музей допомагали Ніні Протопопенко усією громадою. Покійний художник-аматор Володимир Панченко опинився в селі випадково: купив хату для матері, яка стала працювати бібліотекарем при клубі. Запропонував музеєві картини власного виготовлення. Ось на одній із них височить над Дніпром красуня-фортеця. Витворена уявою художника, вона могла бути й така, й інакша. Але мистецька реконструкція цікава й унаочнює для неспеціаліста диво-пам’ятку над Кодацьким порогом. На ще одній картині — чарівна старокодацька козацька дерев’яна церква, від якої й сліду не лишив безбожний час. А вона ж пам’ятала і Дмитра Яворницького, і Василя Тарновського, якого історик привозив у село. Ще одна картина Володимира Панченка показує дніпровських лоцманів у роботі. Пекельна робота: плоти порогами треба було сплавити униз по Дніпру. В сусідній Лоцманській Кам’янці музей лоцманства створив покійний учитель-пенсіонер Григорій Омельченко. Він же благословив і старокодацький музей.
Згадую тут подвижників, чиї стомлені душі вже відлетіли зі світу. Склали вони хрест-навхрест свої неспочивкі рученьки, та енергія сотвореного ними лишилася з нами. І це цінніше за ефемерне срібло-злото, що вони могли б лишити своїм нащадкам. І спогадують їх вдячні відвідувачі, й спогадуватимуть. Спасибі вам за естафету неспокою.
Цими днями перечитав у музеї текст лоцманської присяги з далекого 1910 року. Багато в ній про вірність цареві-батюшці, проте є там і вічні моральні категорії. Тож нехай і нащадки лоцманські читають. А ось — козарлюга, вирізьблений з дерева й подарований музеєві щедрим місцевим умільцем Юрієм Шковирею. Чверть століття тому вони з дружиною оселилися в Старих Кодаках. Геолог, кандидат геолого-мінералогічних наук і в минулому викладач університету Юрій Демидович Шковира, шанувальник Котляревського, створив у Кодаку власну поетичну «Нову Енеїду» й інші свої книжки, за які був прийнятий до Національної спілки письменників України. А будинок свій прикрасив кумедними персонажами-барельєфами з «Енеїди» Котляревського. Пролітають повз будинок автівки й мимоволі уповільнюють швидкість.
Не обділив Бог талантами й саму Ніну Протопопенко. Вона — і директор клубу, й засновниця музею, й берегиня місцевої пам’яті. Але це не все. Кільканадцять років тому стояла біля витоків фольклорного колективу «Кодачаночка». Нині гурт з чотирнадцяти співачок успішно виступає і на Дні незалежності в Дніпропетровську, запрошують його й до меморіального музею-садиби Дмитра Яворницького... У репертуарі з півсотні пісень. У квітні цього року колективу мають присвоїти звання народного. Залюбки співає в ньому й Нінина сестра — Тамара. В Старих Кодаках сестри живуть від 1964 року, коли їхнього батька Олексія перевели сюди працювати завідуючим відділком. Відтоді й стало рідним мальовниче надпорізьке село з такою соковитою історією. Що їм бундючний Дніпропетровськ? На місці мегаполіса ще колихалася степова ковил-трава, а вже Кодак існував.
Ніна Протопопенко — майстриня на всі руки: виготовляє костюми, шиє плахти й шаровари... Все горить в її руках. У великій залі перед музеєм-кабінетом можна побачити ще й її власні картини! Це ж треба, щоб отак хлюпала творчість через край. Сама малює під впливом народних пісень і поезії. І, звісно, піснею душа живе. Останнього разу нам з Лесею Степовичкою заспівали з сестрою «Пісню про матір» на слова Бориса Олійника («Посіяла людям літа свої літечка житом, Прибрала планету, послала стежкам споришу, Навчила дітей, як на світі по совісті жити, Зітхнула полегко — і тихо пішла за межу»). Розповідають сестрички, як наплакалися, поки розучили пісню... Самі ж бо рано втратили маму. Тож пісня лягла на душу, як своя.
Кілька місяців не був я в музеї і бачу нове поповнення — старі наївні картини на півстіни.
— Звідки це у вас?
— Люди несуть...
Справді, односельці передають музею свої раритети з відкритою душею. (Приміське село специфічне: через свою мальовничість значною мірою заселене вже дачниками.) Запасників у сільському музеї немає, і все подароване одразу виставляється на загальний огляд, не ховається від людських очей. Як контрастує ця одвічна відкритість нашого народу з брутальністю сучасного світу, де пограбувати безборонний сільський музей стало звичайним спортом... Тільки не читайте цього, майстри грабунку.
Народному музеєві давно затісно в директорському кабінетику. А який же шикарний музей могло б зробити тут багате місто, яке вистрілює марнотратними петардами тисячі і тисячі у небо... Спорожнілі душі посилаються на порожні бюджети. І квилить наша історія придорожнім жебраком, чаєчкою, що вивела чаєнята при битій дорозі... Й розпочалося все чи не в 1934-му, коли розібрали «на винбарь» (по-тутешньому кажучи) дерев’яну козацьку церкву —перевесницю Запорозького собору в Самарі-Новомосковську. Й стала «різьбить печаль свої дереворити»...
Та все ж полохливою пташиночкою влітає в музей натомлена душа і відігрівається тут.
