У минулому випуску «Міст і місць» ми представляли Прагу «Очима бродяги». Але столиця Чехії — місто настільки багатошарове і значуще, що одним інтерв’ю тут, мабуть, не обійдешся.
Письменник і журналіст Ігор Померанцев народився 1948 р. у Саратові, виріс у Чернівцях, закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. З 1978 р. — в еміграції. У радіожурналістиці — з 1980 року (Російська служба Бі-Бі-Сі). З 1987 р. — співробітник «Радіо «Свобода». Редактор і ведучий радіожурналу «Понад бар’єрами» і недільної передачі «Червоне сухе». Автор кількох книжок прози, поезії та есе. Перший лауреат встановленої альманахом «Urbi» премії імені В’яземського. Також свого часу вів колонку в газеті «День». Iз 1995 р. — у Празі.
Ми поставили панові Померанцеву переважно ті ж самі запитання, що й нашому попередньому співрозмовниковi. Й отримали разюче іншу картину.
— Коли ви вперше опинилися у Празі?
— Відразу після оксамитової революції, у 1990 році. Мені дуже хотілося туди приїхати. Я відразу закохався в місто. Хоча побутових підстав для того не було. Спочатку нас із дружиною через наші британські паспорти зняли з нічного поїзда на кордоні, тому що у Британії не було угоди з Чехією. Нас відвезли на іншу прикордонну дільницю, там ми переночували й оформили візи. Потім поїхали до Праги, але знову вийшла плутанина, ми вийшли у Брно й побачили картину немов першого дня після війни: місто, яке хтось довго катував, корчив, калічив. Сумне видовище... Тому не можу сказати, що першого разу було, як то кажуть, «ласкаво просимо». До Праги таки дісталися, і почалася любов, але не сказати, що взаємна. Я в перші дні зустрівся там із другом, моїм колишнім колегою по Бі-Бі-Сі, згодом віце-прем’єр-міністром Чехії. На початку вісімдесятих він працював у словацькій службі, а я — в російській. Ми як дисиденти насамперед вирушили до кав’ярні «Славія» —відоме місце, там дисиденти і збиралися в застійні часи. Сіли за столик. Мій друг — поліглот, ми теревенили російською, і тому офіціанти нас ігнорували. Він покликав офіціанта і сказав (я інтуїтивно зрозумів значення): «Ви не хочете нас обслуговувати, тому що ми говоримо російською? Але цей джентльмен, — показав він на мене, — політемігрант, дисидент, і ви могли б бути поблажливими до нас». Ну тоді нам нарешті принесли пиво. Ось під час того візиту, закохавшись у місто, я «захворів» мрією — повернутися до Праги, пожити, попрацювати в ній. На жаль, ця мрія здійснилася.
— Чому на жаль?
— Тому, що вперше я побачив місто очима туриста і книголюба. Колись алхіміки, астрологи, окультисти, які жили у Празі наприкінці XXVI — на початку XVII сторіч, за часів такого геніального імператора Рудольфа II, сприймали мiсто як таємничий текст, у якому можна знайти розгадку життя. Цей текст потрібно було читати очима й ногами. Для них вулиці, будинки, майдани були словами, розділами книги, паролями, завдяки яким можна знайти філософський камінь, еліксир безсмертя. Я в той перший приїзд також читав Прагу, захлинаючись. Ніколи раніше я не зустрічав такої концентрації урбаністичної краси. Я би навіть віддав перевагу українському слову, воно мені дуже подобається — «накопичення». Не концентрація, а «накопичення». Звісно, це була магія та зачарування. А потім... Знаєте, я як маркітантка — працюю на радіо «Свобода» і їду туди, куди їде моє радіо. Ось нас кидають у Прагу — і матінка Кураж вирушає туди ж. І коли я зрозумів, що Прага для мене — це місце проживання, а не просто дивовижне туристичне місто, то стало ясно, що життя тут дуже жорстке. Вийшло, що я повернувся до людей, чиї долі понівечені десятиріччями злигоднів — Другою світовою війною, окупаціями, комунізмом. Я зрозумів, що жити з цими людьми, з одного боку співчуваючи їм, а з іншого — побоюючись їх, не так просто. До того часу я прожив майже 20 років у Англії та Німеччині й трошки втратив інстинкти виживання. Та виявилося, що всі мої радянські навички, які виробилися в умовах, коли тебе обманюють, тебе ошукують, тобі грубіянять, тобі погрожують, тебе принижують, — у мені збереглися. Проте я вже 13 із лишком років живу в Празі, й це роки життя. Мій роман із містом триває. А ось роману з людьми не вийшло.
— А яким було все ж найперше враження?
— Все збiглося... Я дитинство і юність провів у Чернівцях. Пам’ятаю, коли вступив до Чернівецького університету, то в розкішному саду університету, колишній резиденції, побачив бюст архітектора Йозефа Глафки, котрий збудував цей комплекс. Спочатку я взагалі був приголомшений, не повірив своїм очам, вирішивши, що це Кафка... Глафка був одним із найбільших архітекторів Австро-Угорської імперії другої половини ХIХ сторіччя, він багато і продуктивно працював у Празі. А вулиця, на якій я оселився, називалася Шопенова, у Віноградах. І з моїм будинком було по сусідству кілька корпусів Празького університету, якраз збудованих Глафкою. Вийшло, що в мене — чого не було в Мюнхені — з’явилася якась інша мотивація, крім роботи: я повернувся на батьківщину. А з батьківщиною в нормальної людини складні стосунки відштовхування і притягання. І чим довше я жив у Празі, тим більше розумів: саме я, приїжджий із чернівецьким корінням, і є пражанин. А велика частина населення Праги, здається, не має відношення до свого міста. І ось це притягання-відштовхування у мені досі лишилося.
— Що вас здивувало тоді?
— Те, що з кожним будинком ти можеш розмовляти. Йдеться не тільки про центр, але і про величезні райони — Старо Мнесто, Мала Страна, Віногради. Це такі карнизи, це такі балкони, такі вікна, арки!.. Такі курватури! Спинися і поговори. Я спинявся, завмирав і починав говорити. Ця нескінченна розмова з містом, його будівлями триває досі. Мені є з ким поговорити. І це гідні співрозмовники.
— В такому разі — які ваші улюблені місця?
— А це вже інша історія. Мушу зізнатися в тому, що стараюся жити тут колоніальним, буржуазним життям. Це означає, що ходжу туди, де приємно, гарно, дорого, — інакше не вижив би після Мюнхена і Лондона. Мої улюблені місця — не дуже празькі, скоріш саме колоніальні. Я пам’ятаю вбогість і мізерність радянського життя, коли осередками цивілізації були готелі «Інтуриста». Там можна було побачити віскі, коктейлі, якесь відсвічування цивілізації. А все своє було таким бідним, жалюгідним. І ось у перші роки у Празі я раптом виявився втягнутим у цю непоказну історію. Ти йдеш до готелю «Хілтон», тому що місто непоказне, темне, брудне. Частково повернення до Праги й було поверненням на батьківщину, за Пастернаком — «ты рядом, даль социализма».
— Невже так усе погано?
— Чому ж погано? Це всього лише мої домисли, мій досвід. В інших людей — свій образ. Я ось що помітив: коли до Праги переїжджають жити люди з України, Росії, навіть із Польщі — їм усе подобається, вони приголомшені. Коли приїжджаєш із Заходу з іншим досвідом життя... Я не скаржуся, я щиро з вами говорю. Прага пережила колосальний соціальний катаклізм. Еміграція десятків тисяч людей — найбільш ініціативних, найбільш творчих — просто знекровила місто. Люди, які поїхали 1968-го, чудово працюють у французькій, німецькій, американській культурах. І я кажу саме про драму, про трагедію Праги... Що до улюблених місць, то я живу в чудовому місці, на вулиці Катержинській, у мереживі провулків, де не буває туристів, це район лікарень, психіатричних лікарень, я почуваюся там дуже затишно. Я сказав, що на Катержинській не буває туристів, але я уточню. Зазвичай туристи дратують, заважають. А якраз у Празі туристи мене радують. Вони добре вдягнені, вони ситі, вони якось збiгаються із містом. Бо місто було задумане людьми фантастично багатими, людьми з витонченою уявою, з сильними еротичними інстинктами. Це місто не чеське — треба прямо сказати. Колись воно було столицею Священної Римської імперії. Ось тоді воно й було задумане. Ця проекція імперії кінця XVI — початку XVII сторіч відчувається дотепер.
— Імперія — просторе утворення. На яке місто в такому випадку Прага схожа?
— Я говорив уже, що є спільні архітектори — наприклад, із Чернівцями; а краще, якщо говоримо про Прагу — Czernowitz. Це її східноєвропейське відлуння. Є й інші міста, у яких ти вчуваєш відблиск або відлуння Праги. Грац у Австрії, наприклад. Але не забувайте — Прага була імперською столицею. Тому давайте думати історично. Звісно, правильно порівнювати Прагу з найгарнішими італійськими містами.
— А в тому, що стосується відмінностей, — що додає Празі «лица не общее выраженье»?
— Одна жінка, пражанка. Її звуть Влтава... Влтава — це і є головний сюжет міста, і до цього сюжету долучаються, гніздяться навколо нього різні історії, драми, казки. Чарівна жінка. В іншому... Людина спостережлива повинна якраз бачити швидше відмінності, а не схожості. А відрізняється Прага саме цим зазором між архітектурною урбаністичною розкішшю, глибиною, таємницею, чарами та животінням життя, бідністю.
— Хочеться все ж говорити не про животіння, а про чари; адже Прага і містика — це майже синоніми. Скажіть прямо — ви стикалися з проявами цієї містики?
— Коли ми сюди приїхали, моєму синові було років 17. Він познайомився з чеськими хлопчаками, і вони його водили своїми містичними місцями, розказували, що 1968 року, коли приїхали танки, то окупанти нічого не знали про закутки, ходи, якісь під’їзди, цілі квартали, що нібито було своє таємне життя у Праги, недоступне окупаційній адміністрації. Ось це жива нова містика міста, яка передається з вуст у вуста, мені здалася забавною.
— Добре, тоді на іншому рівні. Образ Праги багато в чому сформовано творами її сутінкових геніїв — Франца Кафки, Густава Майрінка. Наскільки він відповідає дійсності?
— Говорячи про культуру, я думаю про кристалографію. Я вже згадував про Священну Римську імперію часів Рудольфа II. Це був веселий шабаш містиків, астрологів, алхіміків. Прага тоді являла собою космополітський центр. Тут наприкінці XVI сторіччя зібралася тогочасна еліта Європи — окультисти, шарлатани, дуелянти, відьмаки, знахарі. Тоді ж і було закладено цей підмурок, і з’явилися перші кристали культури, яку ми тепер ототожнюємо з Кафкою чи Майрінком. Тоді Прагою тинялися віщуни в супроводі карликів і поширювали чутки про те, що єврейські жінки народжують ведмежат... Так що Кафка і Майрінк народилися у Празі 400 років тому. Те, що на початку ХХ сторіччя у Празі знову з’явилися генії, — це робота космосу: вдих і видих. Це як в Англії Єлізаветинська епоха — час Шекспіра і Джона Донна — потім відгукнулася в Езрі Паунді, в Еліоті. Глибокий вдих — а потім могутній видих... Про Кафку та Майрінка часто говорять як про сновидців, їхню прозу порівнюють зі снами. Так, справді. Це сучасні сновидіння з епохи Рудольфа II.
— Та чи залишили ці видіння сліди в міському ландшафті?
— Я зустрічаюся у Празі не з людьми, а з хмарами, з цитатами, що пливуть небом... Майрінк, його роман «Голем» — це дійсно район Юзефов — колишнє єврейське гетто. Якщо ним ідеш уночі — вгадуєш цей роман, бачиш привидів і персонажів, зустрічаєшся, говориш із ними. А ось Кафка для мене — зовсім інші місця. Є такий район Жижков. Одного разу я опинився там у серпні. Була спека, градусів 30, ні душі на вулиці, тротуари — у плювках, блювотинні, газетах, які шелестять і буквально димлять на сонці. І ось ти йдеш цим Жіжковом і розумієш, якими вулицями йшов герой «Процесу» на свою страту. Неромантична історія.
— Чи траплялися з вами інші ситуації літературного штибу?
— Сучасному письменнику важко жити у Празі. Бо тобі нічого не залишили. Вже все описано, облизано. Прага — ретельно темперований клавір у письменницькому сенсі. Але я для себе вигадав вихід. Я бачу себе серед персонажів, а не письменників. Я сиджу з героями Гашека в пітних майках, що п’ють пиво, прокидаюся в компанії Грегора Замзи — героя оповідання Кафки «Перетворення». Я себе нещодавно впіймав знаєте на якому вiдчутті? Я вам уже сказав, що маю пристрасть до жінки на ім’я Влтава. І одного разу, коли я обіймав її, стоячи на мосту, раптом зрозумів, що, на відміну від Замзи, я не жук, а восьминіг — тому що хочу обіймати її цілковито, тотально. І тоді я відчув, що ніякий я не письменник, а персонаж. Персонаж книги про Прагу. І, знаєте, так легко стало. Так що я просто щасливий восьминіг...
— Але тоді виходить, що не ви пишете, а вас хтось пише у своєму тексті. Невже немає дискомфорту?
— Що ж, я автор, який вигадав силу персонажів. Я був зарозумілим по відношенню до них, за що тепер розплачуюся — сам став персонажем у Празі.
— Однак навіть персонаж має невідчужувану територію, свій образ середовища життя...
— Три видатні німці — Шеллінг, Гете й Шопенгауер — стверджували, що архітектура — це застигла музика. Ось я слухаю Прагу постійно, причому різні оркестри. Це і класика, і католицькі співи, і протестантські гімни, і православний наспів — але не тільки, інакше вийде дуже помпезний образ. Є ще й арт-нуво — це вже чарльстон, фокстрот, і ти можеш іти Прагою, слухаючи їх. А радянські новобудови — взагалі «попсня», краще б вона не «застигала». Через те, що я працюю на радіо, в мене загострений слух. Ходжу Прагою наче повз різні, часто взаємовиключні оркестри.
— У чому все ж таємниця Праги?
— Таємниця Праги в її майбутньому — як вона випростається, набуде постави, стане не те щоб щасливою — а рівною собі, коли врешті з’являться пражани, рівні своєму місту.
— А якщо уявити собі, що та жінка все-таки не Влтава, а вся Прага, що б ви їй сказали?
— Добре, а якою мовою звернутися до Праги? Поки що, мабуть, німецькою. Тому що Прага за духом місто німецької й австрійської культури. Тож скажу німецькою: «Ich liebe dich!».
