Малі — Великі міста України — назва нової рубрики «Дня». Як тільки в головного редактора Лариси Івшиної з’явилася ця ідея, ми задумалися над тим, як її втілюватимемо. Інтерв’ю з фотографом-мандрівником Дмитром Клочком «Щоб збагнути українців, треба побачити Україну...» (Див. №39 за 4.03.) пришвидшило події. І найперше, куди поїхали, був Переяслав-Хмельницький Київської області. А приводом стало присудження директору Національного історико- етнографічного заповідника «Переяслав» Михайлові Сікорському звання Героя України. Це друга така відзнака за президентства Віктора Ющенка. За інформацією Служби державних нагород та геральдики Секретаріату Президента, першим став радник при дирекції Інституту біохімії ім. О.В.Палладіна НАН України Максим Гулий.
ЛЮДИНА-ЛЕГЕНДА
Із Києва до Переяслава-Хмельницького їхати понад годину. Ми приїхали, коли містечко тільки-но прокинулося. Десь по сусідству перегукувалися півні. Біля воріт вмивалися коти. Переяславці метушилися на своїх подвір’ях: годували птицю й худобу, носили воду з криниці, відкидали залишки снігу. Майже в кожного — власний будинок. Кілька багатоповерхівок скупчені в центрі Переяслава. Ближче до 9 години на вулицях з’явилися перехожі: одні відводили дітей до дитячого садка чи спроваджували їх до школи, інші на велосипедах поспішали на роботу. Ось і перші працівники заповідника. Запрошують нас подивитися Музей Трипільської культури, поки Михайло Сікорський підійде.
«Ми читаємо «День». Найчастіше матеріали «України Incognita», «Історія та «Я». Про нашого директора теж писатимете? — цікавляться. — Напишіть, що це тільки завдяки йому тут створено 26 тематичних музеїв! Такого не те, що в жодному українському місті немає, а й у всій Європі!» Відтак розповідають про його долю. Михайло Сікорський — людина-легенда. Народився у славному Чигирині на Черкащині. Після смерті батька помирає й мати під час голодомору 1933-го. Він разом із сестрою та братом потрапив до дитячого будинку, де всі й виросли. У повоєнні роки Михайло Іванович вступив до Київського університету імені Тараса Шевченка на історичний факультет за спеціальністю — музейна справа. Відразу після закінчення навчання поїхав до Переяслава, де на той час діяв єдиний музей. А вже за кілька років за його ініціативи з’явився ще один, потім — два, а там ще і ще: Історичний музей, Музей кобзарського мистецтва, музеї Григорія Сковороди й Тараса Шевченка, Етнографічний музей під відкритим небом... Він запрошував на археологічні розкопки відомих науковців із Києва та Москви, сам їздив Україною в пошуках предметів старовини: здебільшого купував їх за власні гроші, вимінював... Директор півжиття прожив у одному з музеїв. Свою нову квартиру віддав одинокій жінці з дитиною — їй ніде було подітися. Все жартував, мовляв, не треба гаяти часу на дорогу до роботи. Його буквально змусили переселитися в помешкання, надане вже вдруге. Нині там живе з котом Тимофієм, який повсюди ходить за господарем. «Генеральний кіт Тимофій Іванович», — шанобливо називають працівники свого улюбленця.
«Тільки-но Михайла Івановича відзначать званням або ж премією, він ці гроші переказує до дитячих будинків, — говорить завідувачка відділом екскурсійно-масової роботи Галина Глушко. — Мовляв, без материнської любові дитина однаково обділена чи то в голод, повоєнні часи, чи то в наші дні».
Хтось із сусідньої кімнати гукнув, що вже прийшов директор. Ураз увійшов і сам Михайло Сікорський. Велетень. На зріст також. Це відчувалося з першої хвилини знайомства, як тільки своїми великими проникливими очима він поглянув десь углиб тебе, ніби пізнаючи твою людську сутність. Говорить жваво. І годі повірити, що йому 81 рік! Очевидно, справа у спадковості — у Чигирині, колишній резиденції Богдана Хмельницького, усі — нащадки козаків. Запитує, чи ми оглянули експонати. «Насправді, вони досі зберігають дух епохи. З ними пов’язані людські долі, долі поколінь, цілого народу», — говорить Михайло Іванович і веде в Музей Трипільської культури, створений кілька років тому. Ця культура відкрита в XIX столітті й отримала назву від містечка Трипілля (Київської області), де вперше були досліджені знахідки тієї епохи. Вона була поширена від західних кордонів України й до Дніпра в VI—III тисячоліттях до нашої ери, а також на території сучасних Молдови та Румунії. Десь на початку III тисячоліття до н. е. трипільці переправлялися через Дніпро на Лівий берег. За словами директора, сталося це саме в районі Переяслава. За останні десятиліття у місті та його околицях віднайдено кілька поселень. Трипільці вважаються одним із найрозвинутіших тодішніх землеробських суспільств. До наших днів збереглися їхні знаряддя праці: рогові (виготовлені з рогу оленя) мотики, кам’яні серпи, так звані зерновики — великі посудини, в яких зберігалося зерно, жіночі та чоловічі керамічні фігурки — символи родючості... На одній такій зображено дерево життя: від стовбура зверху донизу відходить гілля. Хоча науковці не можуть стверджувати напевно, що ми є прямими спадкоємцями трипільців, адже на одній Переяславщині за всю історію змінилося сім археологічних культур, але певні тогочасні елементи й символи дійшли до наших днів. Сказати б, нині дерево життя зустрічається в етнокультурі багатьох регіонів України, наприклад, на тих же решетилівських рушниках і гобеленах.
Михайло Іванович розповідає, що недавно сюди цілеспрямовано приїжджали туристи із Бельгії поглянути на експонати Трипільської культури, які древніші за єгипетські піраміди Хеопса та Хефрена! Іноземці до них навідуються доволі часто. Переяслав входить у перелік місць, які заохочують відвідати київські туристичні агенції. У заповідник їде чимало співвітчизників. Але Михайлові Сікорському хочеться, щоб «своїх» тут бувало ще більше. Зрештою, не тільки тут, а й у Чигирині, Суботові, Моринцях, Батурині, Хортиці, Кам’янець-Подільському... Каже, що там вони пізнають себе самих. «Будь-який музей, малий чи великий, — це історія народу, — говорить він. — А їй, історії, я присвятив життя! Коли ти залишаєшся сиротою, та ще й у малому віці, потреба віднайти своє коріння стає ще сильнішою». На запитання — як сприйняв повідомлення про присвоєння звання Героя України, скромно відповів, що йому приємно. З цього відзначення сподівається мати практичний зиск — гроші на добудову Історичного музею, будівництво якого розпочато ще у 1978 році! До речі, про це вже йшлося на засіданні Верховної Ради...
Директор запропонував оглянути кілька, на його думку, найцікавіших музеїв. У екскурсоводи дав завідувачку відділом екскурсійно-масової роботи заповідника Галину Глушко.
ПІДВАЛИНИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
У археологічному музеї експонуються унікальні знахідки — руїни Воскресенської церкви XI століття. До 1937 року на цьому місці стояла дерев’яна каплиця, яка потім була зруйнована. Відтоді ніхто нічого не будував на тому пагорбі. Аж чоловік, який жив по сусідству, вирішив там викопати підвал. Копаючи, натрапив на великі каміння. Як з’ясувалося, то була пам’ятка часів Київської Русі, вкрита слідами згарища. Її спалили монголо-татари. До наших днів зберігся фундамент, стіни, заввишки з метр, півтораметрові стовпи, що підтримували купол, саркофаги. Невдовзі після розкопок над руїнами збудували павільйон для їх збереження й розмістити в ньому археологічні експонати. Найбільше їх тут із Х—ХIII віків: уламки бронзового підсвічника, бронзова хорос-люстра, прикраси з вівтаря — усі знайдені у Воскресенській церкві; нижня частина велетенського дзвону ХI—ХII століть, голосники у вигляді глеків, які вмуровували у храмові споруди для кращої акустики...
У добу Київської Русі Переяславське князівство було одним із найбільших, до складу якого входили Курські та Ростовсько-Суздальські землі. Воно вважалося форпостом південних і східних кордонів держави. Тут князювали здебільшого претенденти на київський престол: син Ярослава Мудрого Всеволод та онук Володимир Мономах. Деякий час правив і Юрій Долгорукий. Коли його прогнали, він узяв із собою чимало переяславців і поїхав углиб на північ. Там заснував Москву й містечко Переяславль-Заліський, а річку назвав, як у руському Переяславі, — Трубіж, ще й урочища...
Історики зазначають, що у Переяславі-Хмельницькому діяла перша християнська митрополія на Русі в 860 році. Константинопольський місіонер Фокій начебто саме тут зустрів перших християн-русичів і вибрав із-поміж них митрополита Михаїла. Із розквітом торгівлі іноземні купці почали сюди завозити й атрибутику нової віри, поширюючи таким чином християнство.
Впродовж 50-х років минулого сторіччя археологи відкрили кілька храмових споруд ХI—ХII віків. Серед них Єпископські ворота і Єпископський палац. У цих розкопках активну участь брав Михайло Сікорський. Він фактично віднайшов залишки церкви Володимира Мономаха після того, як інші науковці зробили висновок, що в Переяславі вже нічого шукати. Усі ці унікальні знахідки знову засипали землею — не було (і немає?..) коштів на спорудження накриттів над ними. Гроші знайшлися лишень на павільйони над вже згаданої Воскресенською церквою та над Михайлівським собором ХI століття, котрий вважається старішим за Софію Київську. За свідченням істориків, ці дві церкви були схожими за побудовою, оздобленням: стіни розмальовані подібними фресками, підлога викладена однаковою мозаїкою. Відомо, що скляну смальту для оздоби виготовляли в Переяславі. Коли ми спустилися в холодне підземелля, де зберігаються руїни Михайлівського храму, побачили фундамент і невисокі стіни. Під час набігів монголо- татар його було знищено майже повністю.
ДВАДЦЯТЬ ВИШИВАНОК У ПОСАГУ
За кілька кроків звідси знаходиться ще одна Михайлівська церква, збудована в 1649—1666 роках козацьким полковником Федором Лободою. Вона більше нагадує палацову споруду. В 1720 році тут було поховано переяславського суддю Іоана Берло. Він наказав себе поховати при вході: коли люди заходитимуть всередину чи виходитимуть звідси, то, ступаючи на могилу, забиратимуть його гріхи. Суддя вибрав вельми своєрідну форму покути. Бо з давніх-давен в Україні ставати на поховання вважалося святотатством.
Аби в радянські часи врятувати споруду від знищення, директор заповідника організував у ній Музей українського одягу Середнього Подніпров’я кінця XIX — початку XX віків. Експонати приносили місцеві жителі. Часто працівники заповідника самі їздили в експедиції Чернігівською, Черкаською, Житомирською, Київською областями. У постійнодіючій виставці демонструються щоденне й святкове вбрання селян і міщан. Найперше впадає в око різнобарв’я вишитих сорочок. Галина Глушко розповідає, що дівчина з заможної селянської родини у своєму посагу мала понад двадцять(!) вишиванок. Іще з дитинства хрещені батьки їй дарували срібні дукати, з яких потім робили дукачі. Чим більше низок було в коралях, тим багатшою вважалася наречена. Прикраси з коралу символізували благополуччя. Якщо жінка продовжувала їх носити у свої 40—50 років, вважалося, що в неї вдало склалося життя.
Для бідніших селянок доступними були «костирички» — намисто, зроблене з дрібнорізаного коралу. Вони хоча й одягалися скромніше, однак їхні сорочки, жупани й плахти були не менш вигадливими. Самі пряли полотно, відтворюючи на ньому візерунки з давнього прабабусиного шитва. Влітку ходили у плетених із липової кори личаках, а взимку — в чоботах із свинячої шкіри. У юхтові чоботи (з телячої шкіри) одягалися лише багачки.
У той час одяг міщанок набув більш західно-європейського стилю: кофтини, спідниці, капелюшки, прикрашені бантами, пір’ям. Заможні чоловіки носили жилетки, фраки, крислаті капелюхи.
У селянському середовищі парубки одягали натільні сорочки, жупани, які вийшли з активного вжитку щойно на початку 1900-х років, шаровари, підперезуючись півтора- двометровим поясом. Пояс символізував силу та міць. Коли його дарувала дівчина, це означало, що вона присягає на вірність чоловікові. Екскурсоводи радили подивитися одяг ХVIII століття — його невелика експозиція міститься в музеї Григорія Сковороди.
ОДИН МУЗЕЙ НА КОЖНУ ТИСЯЧУ НАСЕЛЕННЯ
У тридцятитисячному Переяславі-Хмельницькому музеї знаходяться один біля одного. Тутешні жителі зауважують, що майже на кожну тисячу населення їх припадає по одному. Вони пишаються рідним містом. Адже тут археологи віднайшли експонати давніх Скіфської, Зарубинецької, Черняхівської культур, часів Княжої Доби, Гетьманщини... У Переяславі Богдан Хмельницький уклав Переяславський договір, за яким Україна возз’єдналася з Росією. Оскільки «День» завжди має свій політично неупереджений погляд на історію, в нашій книжці «Дві Русі» надрукована стаття про міфи та реалії Переяславської ради 1654 року.
Сюди приїжджав Іван Котляревський. А Тарас Шевченко написав на цій землі «Заповіт», «Кавказ»...
«Може, комусь Переяслав і здасться провінційним, — говорить випадковий перехожий дід Василь, — а я повсюди тут відчуваю вічність і мудрість наших предків». «Всякому городу нрав і права, кожен имеет свій ум, голова...», — цитує він Сковороду.
Музей Григорія Сковороди знаходиться у приміщенні колишнього колегіуму, де у 1750—1771 роках філософ викладав. У одній залі відтворено клас поетики, в якому Григорій Савич читав лекції. Дерев’яні лавки, парти, а на них — фоліанти. За вчительським столом сам Сковорода з пером у руках, яке, мабуть, щойно вмокнув у чорнило. Сидить мов живий. Скульптура зроблена з пап’є-маше. Інша експозиція відтворює інтер’єр його кімнати: ліжко, різьблена скриня, велика бібліотека: «Слова и речи» Феофана Прокоповича, «Сочинения» Михайла Ломоносова, «Псалтир» XVII віку, «Книга законів Литовсько-польського князівства»... Одні історики твердять, що Сковорода знав вісім мов, інші — одинадцять. Однак відомо достеменно, що з кожною книжкою він працював на мові оригіналу.
Окремо розташовані меблі з поміщицького маєтку полковника Степана Томари, до якого філософ був запрошений домашнім вчителем для його сина. Їх віднайшов Михайло Сікорський у селі Коврай під Переяславом, де проживав пан. Купив у чоловіка, що був колись конюхом у Томар. Після 1917 року вони роздавали свої статки. Як дарували колишньому наймиту диван, наголосили, що на ньому відпочивав сам Сковорода, вчителюючи у їхніх пращурів!
У музеї містяться фотокопії рукописів мислителя. Серед них відома пісня-кант «Всякому городу нрав і права», про яку згадував уже дід Василь. По центру виставлена його скульптура роботи Івана Кавалерідзе. А на стіні висить найдавніший портрет Григорія Савича, написаний невідомим художником наприкінці ХVIII століття. Із нього філософ якось усезнаюче дивиться на світ, який його ловив, та так і не спіймав.
Неподалік цієї архітектурної пам’ятки — Вознесенський собор 1700 року, споруджений на гроші Івана Мазепи. За його кошт також були збудовані дві школи та монастир. Відомо, що монастирю гетьман подарував Пересопницьке Євангеліє, на якому тепер присягають президенти України! За переказами, Мазепа хотів відновити дерев’яну церкву Богдана Хмельницького, та не встиг — Полтавська битва стала на заваді. На жаль, Богданова церква не збереглася до наших днів. Щоб врятувати Вознесенський собор, у ньому Михайло Іванович зробив діораму «Битва за Дніпро», присвячену Великій Вітчизняній війні. Зараз він думає експонати перенести в Історичний музей, будівництво якого, сподівається, скоро завершиться. А у храм приходитимуть молитися люди. Священики УПЦ КП на великі свята вже служать Святу Літургію на його подвір’ї. «У нашого директора є задум назвати площу перед церквою Митрополичою, — розповідає Галина Глушко. — А трохи далі, біля приміщення колишнього колегіуму, розмістити сувенірні крамнички. Михайло Іванович поспішає жити. «Багато справ ще у моєї долі...», — говорить словами Ліни Костенко. Деякі вважають Михайла Сікорського диваком. А, може, тільки диваки й спроможні творити дива? І щоб збагнути, як їм це вдається, треба дотягнутися до їхнього рівня?..
Одним із таких чудес є створений ним Етнографічний музей просто неба. Повсюди топиться сніг, а тут лежить незаймано. Старі люди розповідають, що колись були люті зими й відлига наставала аж у квітні. Скрипнула хвіртка. Це вітер. Німо стоїть козацька дерев’яна церква XVIII століття. Колись побудували її біля дороги, щоб запорожці могли зайти помолитися та рушити далі. Збоку — козацькі могильні хрести. А біля них — дзвіниця. Здається, зараз вдарить дзвін! По кому?
Дорогою вглиб імпровізованого села зустрічаємо вітряки, млини, сільську управу, хати. У такій жив пасічник — іще вулики зостались із того часу. В іншій — шинкар — по сусідству його шинок. За корчмою мешкав чоботар — у вікно видно, як він вичиняє шкіри. А це школа, де викладав дяк. Прямуємо до центрального майдану, на якому колись збиралось віче. Дивимося на ці пам’ятки й перед очима оживають сюжети з «Грицевої шкільної науки» Івана Франка, «Запечатаного двірника» Юрія Федьковича, «Наталки Полтавки» Івана Котляревського, «Назара Стодолі» Тараса Шевченка...
А «Сорочинську ярмарку» Миколи Гоголя відтворюють, самі того не відаючи, місцеві жителі та приїжджі з околиць на базарі в Переяславі. Колись він був одним із найбільших у Центральній Україні, а тепер — на Київщині. Гармидер і галас. Торг. Серед продуктів та промислових товарів можна знайти раритети! Тільки-но ми набачили оригінально ткане старе рядно, як до нас підійшов циган. «Ваші ноги достойні ступати не по якомусь рядну, а по добротному килимові!» — швидко говорив він і запропонував... звичайний турецький килим... Осілі цигани живуть в одному з районів міста. Більшість із них займаються торгівлею. «Зупиніться, я вам поворожу!» — кричала навздогін циганка. Але ми вже були далеко. Минали вулиці одна за одною. Вглядалися в обличчя перехожих. Годували голубів. Насолоджувалися спокоєм і не хотіли повертатися у столичну суєту. Дорогою до Києва думали про те, що варто було б залишитися в містечку ще на день, бо хіба за раз можна все оглянути! І зупинилися б у симпатичному приватному готелі, щоправда, в місті він тільки один. Зате чимало затишних кав’ярень. А головне — люди приємні, які тепер усі чомусь будуть асоціюватися зі скромним і незвичайним Михайлом Сікорським... Треба обов’язково приїхати вдруге до Переяслава, де Україна возз’єдналася з Україною різних часів, регіонів, культур.
P.S. Ми продовжуватимемо мандри українськими містами. Про наші враження читайте в «Дні» й приєднуйтеся!
