Двотомник «Наше місто — Львів» чи не найчитабельніша книга про місто Лева, її можна знайти мало не в кожній родині, де ростуть діти, сьогодні за тим двотомником школярі вивчають такий курс, як львознавство. Автором книг є Олександр Шишка — директор наукової бібліотеки Національного університету «Львівська політехніка». Цікаво, що перед тим він 25 років пропрацював на кафедрі конструювання радіоапаратури, тобто коло його iнтересiв дуже широке — і гуманітарні науки, і технічні. Напевно саме це сприяло тому, що книга про Львів вийшла цікавою, легкою для читання, кожному слову тут віриш, бо писав її науковець, що спирався на документи і не був заангажований жодною політичною силою. Провідником для себе він узяв лише любов до Львова…
— Олександре Володимировичу, ви мешкаєте в самому центрі Львова, ваші вікна виходять на «Арсенал»…
— І те, що доводилося кожного дня проходити площею Ринок, мало, звичайно, свій вплив. Уявіть: праворуч — Високий Замок, лiворуч — проспект Свободи, до якого йдеш старими вуличками, крокуєш історією.
— Оскар Уайльд якось сказав, що « єдиний наш борг перед історією — це постійно її переписувати». Сьогодні чимало істориків говорять, що Львову зовсім не 750, а набагато більше…
— Ми дійсно святкуємо так зване 750-ліття Львова, хоча правильніше було б сказати, — 750-ліття першої писемної згадки про Львів. В Галицько-Волинському літописі мова йде про те, що горів Холм (місто на території Польщі) і цю пожежу було видно аж понад так званими Белзькими полями. (Сьогодні це мікрорайон у Львові, що носить назву Знесіння.) Якщо пожежу було видно зі Львова, виходить, Львів уже існував як місто. Однак, на жаль, жодних уточнюючих відомостей більше не маємо. А саме в цей час князь, або, як кажуть, король Данило Галицький, будував ряд укріплених міст по західному пограниччю колишньої Київської Русі, на той момент Галицько-Волинського князівства. До речі, і Холм був збудований ним, і деякі інші міста; історики вважають, що і Львів він перетворив на місто. Хоча є чимало свідчень того, що тут люди жили дуже давно. В 90- х роках минулого століття, коли будували готель «Золотий лев», на його місці знайшли поселення V століття. Якщо керуватися результатами тих розкопок, то можна було святкувати 1500-ліття Львова.
У Галицько-Волинському літописі немає датування. Цю дату, 1256 рік, вивели шляхом співставлення, тобто враховуючи події, точно датовані в інших літописах. До такого висновку в 1956 році прийшов відомий український історик, академік Крип'якевич та його учень Білецький. Однак деякі історики твердять про інше, наприклад, нещодавно видали новий переклад «Галицько-Волинського літопису» Леоніда Махновця, він цю дату визначає як 1257 рік. Поляки називають 1259 рік, а старі хроністи взагалі називали 1270 рік. Поясню, чому саме 1270-й. У районі площі Старий Ринок і аж до станції Підзамче було місто Данила, там збереглося найбільше православних храмів, які донині існують. Щоправда, добрий десяток був знищений — від старості та політикою австрійського уряду, який тоді проводив церковну реформу і намагався Львів за максимумом германізувати. Друге місто, як встановлено істориками і розкопками, заселено було 1270 року, це було вже місто князя Лева. Він переніс границі більше на південь і саме тоді була закладена середньовічна, як ми звикли говорити, частина Львова — навколо площі Ринок. А оскільки пізніше, в ХVI- ХVII століттях це був центр міста, то звичайно вважали, що 1270 року князь Лев, як писали польські хроністи, був той, хто заклав його підвалини. Ще пізніше польські дослідники стверджували, що нова територія була закладена Каземіром Великим у 1340 му, хоча вона існувала вжеприблизно 70 років…
А поляки прийшли сюди тому, що останній галицький князь Юрій-Болеслав II був отруєний боярами і держава залишилася без правителя. Казимир тим скористався у 1340 році й здійснив набіг на Львів. Однак, незважаючи на це, ще 9 років існувала так звана боярська республіка з Дмитром Дядьком на чолі. Потім були різні перипетії, і 1386 року польська королева Ядвіга остаточно включила Львів у склад Польського королівства, як місто так званої львівської землі, як столичне місто цього регіону.
— Якщо зараз розвиткові Львова сприяє туризм, то що у часи середньовіччя — торгівля?
— Часів інтенсивного розвитку було кілька. Перший, починаючи з 1386 року до захоплення турками Константинополя. В той час місто на перетині торгових шляхів мало великі торговельні зв'язки, було дуже заможним. Потім вигідні торгові зв'язки із близьким сходом обірвалися і Львів занепав. А особливо — у 1527 році, коли величезна пожежа знищила практично все, крім кількох будинків та укріплень. Потім, у ХVII столітті, починається другий розквіт Львова. Приїздить багато іноземців, зокрема чимало італійських родин. (Бо первісний Львів був германізований). Iз їхнім приходом знову починається торгівля із Західною Європою, знову налагоджуються зв'язки зi Сходом.
Війни Богдана Хмельницького підірвали розквіт Львова, хоч він місто не взяв, зрештою, він і не ставив собі такого завдання, та все-таки край був зруйнований. Після розпаду Польщі Львів знову почав германізуватися. Фактично, новий розквіт почався тоді, коли австрійський уряд прийняв закон про так звану дуалістичну імперію, тобто об'єднання Угорщини та Австрії. При тому Галичина отримала певні преференції, зокрема сейм, і Львів став повнокровним містом, із можливістю ухвалювати свої самоврядні постанови. Фактично, з 1860 року починається новий розквіт міста, і він співпадає з промисловою революцією. Торгово-промисловий ярмарок у Львові стає знаним на всю Європу.
— У вінок слави міста внесок робили представники різних національностей… Кого б ви назвали?
— Першою особою, звичайно, був Данило Галицький та його син Лев, як засновники міста. Якщо говорити про польських королів у пізніший час, то найбільше для Львова зробив король Ян III Собеський. Iз цікавих особистостей польської культури, приміром, бургомістр Кампіан, за чиї гроші була побудована ратушева вежа. Він використав міські гроші, і свій внесок зробив чималий. Не можна не згадати про львівського писара, а потім і бургомістра Бартоломея Зіморовича, який залишив нам документально складену хроніку Львова. Якщо українці, то брати Рогатинці, які були засновниками Ставропігійського братства, в яке входив Костянтин Корнякт з його вежею, яку теж своїм коштом побудував для комплексу Успенської церкви. В австрійський період є цікаві особистості інтелектуального плану. Такий вчений Компаневич, василіанський чернець, який займався історичними науками. Денис Зубрицький, історик, який склав найкращу книжку по історії Львова, видану в 1844 році і досі неперевершену. Це — хроніки, строго документовані матеріали. Він по міських судових, магістрацьких книгах вишукував різні факти, заносив їх, і ми маємо з 1340 по 1772 рік описаним кожен рік.
Особистостей політичного плану дуже багато було в другій половині ХIХ століття. Iз письменників назвати треба представників «Руської трійці», яка фактично започаткувала українську літературну мову в Галичині. Іван Франко і вся плеяда тих діячів політичних і громадських, які діяли у Львові в той час. У більш пізній період визначилася група українських політиків на чолі з Костем Левицьким, Євгеном Петрушевичем. Військові, які закладали основи українських січових стрільців. Трильовський, що організовував спортивні товариства «Січ», які потім дали можливість створити перший легіон Українських січових стрільців. Фактично це перші зародки української регулярної військової частини.
— А ось про технічні винаходи, зроблені львів'янами, відомо мало…
— Якщо говорити про винаходи всесвітнього значення, то потрібно сказати про пресловуту нафтову лампу, яка в аптеці Миколяша була винайдена Іваном Зегом та Ігнатієм Лукашевичем. Дуже інтенсивно велися дослідження в галузі мікробіології, в інституті професора Вейгля була розроблена сироватка проти тифу. Під час німецької окупації інститут функціонував і цілий ряд всесвітньо відомих вчених, таких, наприклад, як Банах, що залишилась без засобів до існування, годували тут вошей. Сиворотку робили з крові, якої насмокталися воші. Стефан Банах приходив, йому садили певну кількість вошей в коробочці і вони пили з нього кров. Таким чином, всесвітньо відомий вчений- математик, автор так званої теорії банахових просторів, діставав талони на харчування. Декого це врятувало навіть від вивозу в Німеччину.
У Львові з серйозних вчених польського походження був ще Євген Ромер, який створив картографічний інститут, за його участі створювалась і книжково- видавнича фірма «Атлас».
— Львів пережив чимало трагедій. Дехто називає чи не найбільшою — розстріл львівської інтелігенції гітлерівцями?
— Важко сказати, що це трагедія цілого міста, це — трагедія окремих родин, втрат інтелектуального плану. Розстріляними було порядку 40 чоловік, це були лікарі та представники гуманітарного напрямку, люди, безсумнівно, відомі, які в змозі були об'єднати навкруги себе молодь. Найбільшою трагедією Львова я вважаю Голокост. Адже протягом двох років знищили третину населення довоєнного Львова! Євреїв загнали у львівське гетто, знищували то там, то в інших таборах. Потім спалили і саме гетто. Практично вбито було 100 тисяч євреїв — усі, що проживали у Львові, за поодиноким винятком. До речі, поляків перед війною тут приблизно мешкало до 60 відсотків, євреїв близько 30, українців не більше 15 процентів. У різні роки це мінялося.
— В Україні говорять про особливий галицький менталітет, чим його можна пояснити?
— Різними явищами. І зокрема таким. У Львові на початку ХVII ст. були заборонені гучні забави та весілля. Це, по суті, був указ про скромність. Різні суспільні верстви мали жити в злагоді. Можна ж було за вечір пропити-проїсти цілий маєток! Тому певні обмеження були. А якщо серйозно, то феномен Львова дійсно існує. Його коріння складні. Львів, починаючи з 1340 року, знаходився під чужоземним впливом. Польща, Австрія, інші уряди насаджували свою політику, однак український елемент зберігався. Тобто ота асиміляція хоч би мовна, яка відбулася на сході порівняно легко, незрозуміло чому не відбулася тут. Усе ж таки польський королівський уряд не був прихильним до України, демократії великої тут не було, українці фактично були загнані разом з євреями в маленьке гетто. Подивіться на колишню вулицю Єврейську, нинішню Івана Федорова, і Староєврейську. А українці мешкали від Ринку і до Волоської церкви, вулиці Руської. Тобто і по площі, і по кількості будинків ці дві нації були в однаковому стані. А все решта — іншим. Поляки, німці, італійці, шотландці. Така собі інтернаціональна група, однак українська спільнота зуміла зберегти традиції, свою релігію. Навіть коли вже під таким страшним економічним тиском польського уряду українці змушені були прийняти унію з Римом, все одно вони берегли календар, обряд, мову богослужіння, і тим самим повністю розмежувалися, скажімо з римо-католиками. Якась така твердість духу забезпечила існування хоч малесенького, однак українського Львова.
На Сході України в період революції переважали соціалістичні елементи, тут соціалістичних елементів не було так багато. Комуністична партія Галичини, а потім Західної України не була такою потужною і не користувалася якоюсь широкою підтримкою. А от національно-визвольний рух, ЗУНР, УГА — це було плоть від плоті, кров від крові місцевого народу. Потім, у міжвоєнний період, оскільки задушена була Західноукраїнська народна республіка, ті, хто вижив з українських січових стрільців, створили організацію українських націоналістів. Звичайно, поляки переслідували, і були судові процеси, і сиділи практично всі керівники в тюрмі, однак такого страшного знищення, як було на сході, не відбулося. Тут усе ж таки, незважаючи на жорстокий режим панської Польщі, як говорили в радянські часи, атмосфера не була такою задушливою. І тому патріотичні кадри зберігалися, і потім вони могли піти в нову боротьбу, в УПА і так далі. В часи радянські теж було переслідування, але не було такого страшного в масі народу відходу від традицій. Усі святкували Різдво, Великодень. Тут було за що зачепитися дисидентству. Університет iм. I. Франка був завжди україномовний. Дух українства завжди жив і зберігався, тому дуже багато людей дихали на повні груди.
— А вам не болить, що про Львів сьогодні говорять як про провінційне місто?
— Оскільки є столиця, то має бути і провінція. Менi більше болить, що Львів страшенно занедбаний. Мені болять львівські кам'яниці, що руйнуються, причому не від того, що нову бруківку поклали, а від того, що їх ніхто не ремонтує. Там десь заiржавіло, там десь відлетіло… Під'їхала «сміттярка», все позабирала… Не бачу, щоб протягом підготовки до ювілею багато чого відремонтували. Хіба площу Ринок. Однак і тут непросто. Ось дехто кричить: «Зацементували наше історичне минуле!». Вибачте мені, яке на площі Ринок аж таке наше історичне минуле!? Це була торгова площа. Так, розкопали, знайшли старі бруківки… І що з того? Не можна старе місто виключити з життя, перетворити на цілковитий музей. Такого ніде немає. Сучасність та минувшина мають йти в ньому рука об руку. Тут більше політиканства, ніж здорового глузду. А то, як при цьому гроші робляться, як розподіляються, які суми і за що платяться, — це інша справа, це вже справа не реконструкторів, а негідних механізмів і влада має від них відмовитися.
