«Вдаль по земле, таинственной и строгой,
Лучатся тысячи тропинок и дорог.
О, если б нам пройти чрез мир одной дорогой!»
Наступного року мине 80 років із дня смерті Максиміліана Волошина. Зростає інтерес до всього, що пов’язано з життям і творчістю цієї яскравої та геніальної особистості, яка створила в Коктебелі осередок культурної спадщини — Будинок Поета.
Невизнаний за часів радянської влади Максиміліан Волошин іде до нас через усі ці роки, й побачення з ним завжди зворушливе:
«Дверь отперта. Переступи порог.
Мой дом открыт навстречу всех дорог».
1
Максиміліан Волошин народився в Києві 1877 року. В автобіографії (1925 рік) зазначав, що коренями роду він пов’язаний з Україною, а його родове ім’я Кириєнко-Волошин походить із Запоріжжя. Духовне минуле, припускає Максиміліан Волошин, визначило його прихильність до духовно-релігійного сприйняття світу й любов до цвітіння плоті та матерії у всіх її видах і формах.
Якими тільки «ликами творчества» не вибухнула ця любов! Блискучий поет, перекладач, художник, філософ, художній та літературний критик, нарешті — невтомний мандрівник!
Він завзято подорожував Європою та Середньою Азією (у молоді роки), стежками Східного Криму. Пам’ятник Максиміліанові Волошину — пілігриму поставили навпроти Будинку-музею Поета.
Зі спогадів Марії Степанівни Волошиної, він не подорожував просто задля мандрів, відшукуючи нові враження. Його мандрівки не були звичайними — Максиміліан Волошин ходив на кладовища, де лежали Байрон, Гейне, Шекспір тощо, відтак відвідував місця, де жили інші письменники, цікаві йому люди, та було все, що пов’язано з ними. В Іспанії він подорожував міжгір’ями та дорогами Ламанчі, де мандрував Дон Кіхот.
Ходив Максиміліан Волошин за фразою «вийшов з дому і прийшов» — отак впевнено, спокійно поводився, навіть коли блукав. Його хода була розміреною та неквапливою.
2
Максиміліан Волошин разом із художником Костянтином Богаєвським відродили Кіммерію для сучасників та увійшли до «кіммерійської школи пейзажу», позначеної іменами І. Айвазовського, К. Арцеулова, Л. Лагоріо, М. Латрі, інших майстрів. Пройшовши світом, побачивши багато красивих місць, Максиміліан Волошин закохується в «первісну красу» Східного Криму, свою Кіммерію — прадавню землю кіммерійців, скіфів, таврів, багатьох інших племен та народів.
Поетичну Кіммерію відкрив Максиміліан Волошин у циклах «Кіммерійські сутінки», «Кіммерійська весна», інших поезіях. Численні акварельні коктебельські пейзажі Максиміліана Волошина з поетичним супроводом — безцінний дарунок поета й художника сучасникам.
Як виразно й романтично у статті «Культура. Искусство. Памятники Крыма» (1925 рік) Максиміліан Волошин окреслює лише узбережжя Кіммерії:
«Курганы и сопки унылых берегов Босфора Киммерийского (Керченська протока. — Авт.), оранжевые отмели широких дуг Феодосийского залива; Феодосия с черным кремлем генуэзских укреплений, Коктебель с венецианским городищем и готическим нагромождением Кара-Дага; Меганом с благородно сухими, чисто греческими очертаниями; Судак с его романтической крепостью; Новый Свет со своими разлитыми можжевельниками — извилистый и глубокий, как внутренность раковины...».*
Він знав і ходив багатьма навколишніми стежками. Відомі його піші маршрути: Феодосія — Коктебель, Коктебель — Старий Крим, Коктебель — Судак. Автор вирішив свої фотосесії присвятити найдовшому маршрутові, який долав Максиміліан Волошин, щоб дістатись Судака, де на нього чекали друзі.
Так, Євгенія Герцик (перекладач, критик, мемуарист) згадувала, що в кінці травня 1907 року поет гостював у них у Судаку: «...пешком через горы, сокращенными тропами (от нас до Коктебеля 40 верст), в длинной до колен кустарного холста рубахе, подпоясанный таким же поясом. Сандалии на босу ногу».**
3
Вже в Парижі, через півтора року, поет напише проникливі рядки:
«Мне, Париж, желанна и знакома
Власть забвенья, хмель твоей отравы!
Ах! В душе — пустыня Меганома.
Зной, и камни, и сухие травы...»
Паризьким спокусам він протиставить те просвітління душі, яке охопило його дорогою повз Меганом. Мабуть, ніде й ніколи він не був таким щасливим !
Ось те духовне єднання з матерією у всіх її видах та формах.
Ці — Волошинські — місця стали для автора також утіхою й натхненням.
Відновлюючи Волошинський маршрут, автор ходив із Судака до Меганому Капсельською, Токлукською, Козькою долинами до Прибережного, далі — берегом морських заток та бухт до Курортного й, нарешті, екологічною стежкою через Карадаг до Коктебеля.
Стежка підкорилась не відразу: ні в перший приїзд до Судака, ні в другий. Коли її вже пройдено, збагнути, що вона закінчилась, було і радісно, й важко. Це як за буденністю не відчуваєш перебігу життя, з ранку до ночі, з року в рік ідучи багатьма стежками, і раптом життя постає однією дорогою, якою мріяв пройти світом Максиміліан Волошин, і ти йдеш нею вже поза часом поруч із Поетом: «...пустыня Меганома. Зной, и камни, и сухие травы...»
Волошинська стежка пройдена. В доробку автора багато фотофайлів, вражень і роздумів.
І хай дарує знавець пейзажного мистецтва та її романтичної «кіммерійської школи» — автор «малював» свої кіммерійські пейзажі часом неакадемічно, довірившись відчуттю краси цих гір, моря, скель, ярів, пагорбів, рівнин, каміння й трав, які ще не понівечені цивілізацією, але вже волають про захист.
4
Максиміліан Волошин ходив місцями Дон Кіхота. Підемо й ми «у гості до Поета», шляхетного та безстрашного ідальго сучасності.
Пропоную побачити світ Кіммерії очима автора, його душею, закохатись ще в доволі непізнану для багатьох Україну — Східний Крим, берегти його природні та культурні пам’ятки. Високий приклад охоронця нашої культури надав нам Максиміліан Волошин.
Рушаймо Волошинськими стежками до «Країни синіх вершин», химерної казки Карадагу, готики мисів Товстий та Бугаз, величі Меганому, простору Капсельської бухти, романтики Судакських гір та пейзажів Нового Світу, перегортаючи ще одну сторінку історії нашої землі в її «людському вимірі».
Про автора
Микола Георгійович Бєлотєлов, фотограф. 2010 року видавничим домом «АДЕФ-Україна» видано фотоальбом автора «Кіммерійські пейзажі», куди увійшло 270 фотографій. Альбом складається з шести розділів: «Країна синіх вершин», «Жовті пагорби Кіммерії», «Кіммерійська весна», «Ах! В душе пустыня Меганома», «Капсель та Бугаз взимку» та «Все формы, все цвета вобрать в себя глазами». Видання стало лауреатом Національного конкурсу «Краща книга України» 2011 року в номінації «Моя країна». belotelov.nik@ukr.net, 8(067)932-67-74
* Волошин М.А. Коктебельские берега. — Симферополь: Таврия, 1990. — С. 218
** Воспоминания о Максимилиане Волошине. — М.: Советский писатель, 1990. — С. 153.
