Я з дитинства любила Африку — з кожною її намистинкою, з кожною кіскою, з шаленим розмаїттям кольорових цяцьок...
У дитинстві Африка здавалася яскравою й повною пригод...
Але я росла, й дитячі уявлення про світ поступово розчинялися в реальності.
Ще підлітком я звикла до фрази про голодних дітей в Африці, фрази, яка доречно й недоречно використовувалася дорослими в розмовах і повчаннях, геть втрачаючи свою страшну суть через багаторазове вживання.
Всі до неї звикли, і так само всі звикли триматися осторонь її страшного змісту.
Ніби, не думаючи про погане, виключаєш саму можливість біди, саме її існування...
Так хто ж більше дитина — я зі своєю Африкою, повною пригод і барв, чи ті дорослі, які «ховають голову в пісок»?
Давно вже час зрозуміти — не можна бути байдужими.
Хтось скаже: «Ну, добре, що ти пропонуєш? Як ми можемо зарадити?»
Як на мене, найголовніше —усвідомити, що за фразою «в Африці діти голодують» — дійсно ДІТИ.
Людські істоти, носії багатобарвної, цікавої культури. Культури, яка загине разом із ними...
Якщо по-справжньому перейнятися цією проблемою, якщо об’єднати зусилля — разом ми обов’язково знайдемо вихід, хоча б маленьку шпаринку, через яку простягнемо руку допомоги...
Не будьте байдужими — це наш спільний світ. І ми можемо його змінити!
