Років десять тому, коли мої літературні смаки лише формувалися, я активно перечитувала геть усе, що було популярним у колі моїх друзів. Усе мені подобалося. Не було такої книжки, від якої я не була б у захваті. Але захват цей моментально розчинявся у повітрі, варто було лише закрити книжку. Чогось не вистачало... Усе змінилося, коли до рук мені потрапили книжки, які я обрала сама. Це були дві збірки оповідань Селінджера та Апдайка. Читалися вони напрочуд легко, оповідання були на перший погляд прості й ніби «ні про що»... Але лише я закривала книжку — у моїй голові западала тиша, а серце калатало. Я відчувала, що зрозуміла щось таке, про що зовсім не йшлося у тексті. Той душевний щем став моїм другим відкриттям книжок! Я зрозуміла, як це — насправді любити книжки! Й досі не можу дати визначення цим відчуттям, але вони стали для мене знаком якості твору...
