«ПРОБЛЕМИ КОЛЕГ НАЙЧАСТІШЕ СПРИЙМАЮТЬСЯ ЯК НЕПРИЄМНОСТІ
КОНКУРЕНТІВ»
— Алло! У «Дні» зараз триває дискусія про професіоналізм
нашої журналістики. Було б гріхом, по-моєму, не поцікавитися з цього приводу
вашою думкою — думкою людини, в адекватності якої обраній професії ні в
кого немає сумнівів. Які основні етапи проникнення непрофесіоналізму в
політичну журналістику незалежної України ви можете назвати? В чому ви,
насамперед, бачите цей непрофесіоналізм?
— Спочатку — я б розмежувала поняття «журналістика політична»
і «журналістика інформаційна». Вони первісно не тотожні, хоч у нас ще з
часів Союзу їх успішно змішують. Про журналістику політичну судити не буду,
бо я все-таки намагаюся займатись насамперед інформацією. Хоч і програми
новинні, і ті, що називаються аналітичними, як і друковані видання — в
Україні вже перетворились на інструменти політичні. Важко говорити про
професіоналізм, якщо елементарна подача двох різних точок зору вже сприймається
як журналістська перемога, а кваліфікація самих журналістів визначається
за тим, наскільки успішно вони освоїли «езопову мову». Стає немодним сумніватися,
перевіряти джерела і перевіряти факти. Копати глибше, аніж подають офіційні
агентства, буває просто іноді небезпечно.
І якщо говорити про етапи — то непрофесіоналізм, по-моєму,
нікуди й не проникав: він просто залишився ще з радянських часів, коли
журналіст мав бути «агітатором і пропагандистом». Короткий період перебудовної
ейфорії, коли ЗМІ після пропагандистських лещат вчилися просто подавати
інформацію, в Україні закінчився досить швидко. З тих, хто в другій половині
90-х намагався професійно — тобто глибоко і неупереджено — аналізувати
політичні й економічні процеси, сьогодні й на телебаченні, і в газетах
залишилися одиниці. На ТБ це вихолощування почалося раніше: слово, почуте
мільйонами, завжди мало велику вагу і становило велику небезпеку. Газети
протрималися до останніх президентських виборів — і потім, після стрілянини
з різних окопів також не змогли зберегти багатьох своїх «неугодних». Ті,
хто залишився, розуміють: для того, щоб бути почутим або прочитаним, потрібно
дуже ретельно добирати слова. Але приходять і інші: не надто зацікавлені
глибиною значення, аналізом і точністю фактів, зорієнтовані на яскраву
«обгортку» та помітне слівце — і тому легко керовані. Є ще й третій різновид:
готові написати і озвучити все що завгодно — аби за це тільки платили.
Але такі — хороше українське слово «заробітчани» — існували завжди. І залежність
дуже проста: чим складніші відношення преси і влади — тим легше пояснити
професійну слабкість тим, що «нам не дають працювати інакше».
— Як, по-вашому, повинне реально демократизуватися вітчизняне
телебачення: через подальший розвиток приватних телекомпаній за умови демонополізації
(зокрема політичного впливу) або через створення громадського телебачення?
Що реальніше для України — якщо для неї взагалі реальний процес демократизації
ТБ?
— Хочеться думати, що цей процес усе-таки реальний — бо
в іншому випадку втрачає сенс будь-яке «тріпотiння». Але я не дуже вірю
в можливість швидкого створення в Україні громадського телебачення: для
цього потрібне існування громадянського суспільства. Громадському телебаченню
потрібні глядачі, що можуть платити за ТБ, і влада, що поважає інтереси
й потреби громадян. А це, будьмо відверті, відбудеться не скоро. Приватні
телекомпанії, по-моєму, мають більше шансів для розвитку — але за умови
наявності великих грошей. Настільки великих, щоб не боятися «окриків» з
політичних верхів. Хоч для появи реально багатих людей — без «гачків» у
вигляді незаконних операцій та компромату, за допомогою якого їх завжди
можна «поставити на місце», — знову ж таки потрібні зміни, економічні й
політичні. І ось тут, по-моєму, є небезпека, як би держава сама не захотіла
стати найбільшим і єдиним «олігархом». І взагалі припинити будь-які суперечки
з приводу демократизації ТБ.
— Нинішній рік був відзначений бурхливими акціями, спрямованими
на захист свободи слова. Чи відчуваєте ви у своїй повсякденній роботі,
що під їх впливом щось змінилося в суспільстві? Може, двері деяких установ
стали легше відчинятися для журналістів? Якщо іти еволюційним шляхом, то
які, по-вашому, «малі справи» могли б уже зараз робитися як владою (скажімо,
законодавчою), так і самими журналістами для того, щоб становище ЗМІ хоча
б якоюсь мірою змінилося?
— Ніякого зв’язку між акціями журналістів і прочиненням
дверей деяких відомств я не бачу. Акції, за моїми спостереженнями, були
не стільки бурхливими, скільки театральними — і тому викликали нерозуміння
серед самих же журналістів. До того ж, претензії щодо спотвореного розуміння
свободи слова до деяких організаторів таких акцій були цілком виправдані
— що також дискредитувало саму ідею. Та ці походи корисні тим, що відбулося
хоч якесь зворушення у стомлених журналістських рядах, і це можна віднести
до розряду «малих справ».
А те, що представники насамперед силових відомств стали
частіше спілкуватися з пресою, цілком може бути пов’язане з їхнім природним
бажанням не відставати від життя і виглядати більш цивілізовано: як- не-як,
хочемо в Європу. Інша справа — якість цього спілкування. Від кількості
прес- конференцій, які даються силовиками у справі Гонгадзе, скажімо, його
доля не прояснилася.
До речі, події навколо зникнення Георгія — яскраве свідчення
того, чого дійсно не вистачає українським журналістам, щоб реально вплинути
на становище своє і своїх видань у суспільстві. Не заважало б нам бути
солідарними — хоча б у найкритичніші моменти. Але навіть загрозу ЖИТТЯ
нашого колеги — і шанс його врятувати, до речі! — в журналістських колах
сприйняли по-різному. Були і залишаються думки, що це просто PR-акція заповзятливого
журналіста. Що вже казати про реакцію на закриття газет або програм? Щонайбільше
— це лише інформаційний мотив для зведення новин. Ми, як і раніше, роз’єднані,
і барикади з часів виборів так і не розібрано. Тому проблеми колег найчастіше
сприймаються як прикрощі конкурентів — а іншим це ніби тільки на руку.
І не заважало б нам бути послідовнішими у відстоюванні
своїх прав. Після тих же гучних «Хвиль свободи» — коли парламенту давався
термін до Дня журналіста, щоб внести зміни до законодавства про ЗМІ — напередодні
цієї дати ТСН намагалася дізнатися результат: і в тих, хто протестував,
і в тих, кому протести адресувалися. Дізнатися не вдалося: і ті, й інші,
забувши про проблеми, разом відзначали журналістське свято.
— Багато хто вже усвідомив, що свобода преси тісно пов’язана
з економічною свободою, розвитком цивілізованого ринку. За останній рік
які зміни ви відчули в економічному становищі ЗМІ в Україні? Яким чином
зараз змінюються ті умови, що роблять ЗМІ гранично залежними як від олігархів,
так і від влади? Змінюються в який бік?
— Відчуття одне: грошей в Україні стало менше. Ринок реклами,
хоч і злегка оговтався після кризи 98 року, до кінця так і не відновився.
Найбільші західні фірми- рекламодавці свою роботу в Києві згорнули, і тепер
ми для них — як і раніше, філія Москви. Приватні компанії, що борються
за урізаний рекламний ринок, розраховувати на економічну самостійність,
як і раніше, не в змозі — і на цьому фоні посилюється залежність від інших
чинників. Успішний досвід придушення державою небажаних медіа-холдингів
у північних сусідів взагалі викликає сумні роздуми. Адже саме зараз офіційний
Київ дедалі тісніше зближується з Москвою — а дублювати чужий досвід у
нас стало вже незламною звичкою.
«МИ НАМАГАЄМОСЯ ЖИТИ З ШИРОКО ВІДКРИТИМИ ОЧИМА»
— Якщо спортсмен, згідно з девізом Олімпійської гри,
повинен бути «швидше, вище, сильніше», то який лозунг ви б запропонували
для журналіста?
— Глибше, точніше, доступніше.
— Чи ставите ви перед собою мету створювати в новинах
певний образ України? Будити в глядачах гордість за країну, націю, бажання
долати труднощі тощо?
— Не ставлю. По-перше, якщо є чим гордитися — глядач зрозуміє
і визначить для себе сам, без спеціальної підказки. А якщо переконувати
в цьому штучно — уникаючи неприємних фактів і створюючи спотворену картину
життя, — довіри такі спроби звичайно не викликають. І по-друге, нам би
самим дізнатися і зрозуміти, що реально відбувається в країні, в якій ми
живемо, і що насправді турбує наших співгромадян. Адже залежно від життєвого
досвіду кожного з нас, як з’ясувалося, ми маємо вельми різне уявлення про
це. Тому і в ТСН нам доводиться нерідко сперечатися: наскільки та чи інша
тема важлива й цікава.
У той же час ми намагаємося жити з широко відкритими очима
і розуміємо, що дійсність не замикається на проблемах з опалюванням, неоплаченими
зарплатами та війнами політиків — чим переважно заповнені випуски українських
новин. Так, базис, як і раніше, визначає надбудову — але якість життя залежить
не тільки від цього. Мені самій цікавіше жити в країні, наповненій розумними
та енергійними людьми, які не втрачають завзяття й надій і все ще роблять
відкриття в медицині, перемагають на міжнародних конкурсах, пишуть і видають
книжки, знімають фільми, будують літаки (і в домашніх умовах також) і навіть
навчають канарок співати — причому вельми успішно. Всі вони — герої наших
сюжетів. У цьому сенсі на погляди ТСН, звичайно, впливає загальний настрій
на каналі, створеному талановитими кінодокументалістами. Це рідкісна можливість
повчитися в людей, які внаслідок своєї професії вміють бачити й цінувати
всі фарби життя. І не випадково, до речі, саме канал «1+1» на своє п’ятиріччя
зібрав у Києві разом одні з кращих у світі оперні голоси, якими по праву
пишається країна — хоч і не може зараз запропонувати їм гідні й належні
умови для роботи. Це також українська реальність. Тому і в новинах ми хочемо
не створювати якийсь надуманий образ України — а просто запропонувати глядачам
повніший погляд на те, що відбувається.
— Чи чекають ТСН найближчим часом якісь концептуальні
зміни? Які метаморфози сталися в ТСН за рік після виборів Президента? І
в чому стало легше, а в чому важче — працювати?
— Кажучи офіційною мовою, концептуальні зміни в ТСН перебувають
не зовсім у моїй компетенції. Я можу пропонувати ідеї, а приймати їх чи
ні — вирішує керівник. Заяв з приводу найближчого майбутнього ТСН уже зроблено
чимало, і досить цікавих. Довести б до кінця те, що вже почато — практику
прямих включень, наприклад. На жаль, техніка далеко не завжди дозволяє
нам працювати в режимі відеовключення. Хоч потенціал команди, зібраної
в ТСН, значно більший, аніж поки реалізовується.
А за рік після виборів Президента — ми, як і всі в Україні,
добре відчули, що він дійсно змінився: став сильніший і жорсткіший. Але
це не означає суттєвої зміни умов для журналістів: враховуючи, що поруч
із Президентом, як і раніше, залишається чимало людей з різними позиціями,
але однаково бажаючими одержати владу через вплив на нього. І мас-медіа,
в їхньому розумінні, як і раніше, залишаються благодатним полем для вирішення
їхніх проблем і задач. Тому бажаючих вплинути на новини стало більше.
Це мінус. Але «табу» на особистостей — набагато менше порівняно
з періодом виборів. Це плюс. Хоча — вже чути гуркіт майбутніх парламентських
битв.
— Що з нових технологій, які прийшли зараз у ТБ, пресу,
здається вам найважливішим? Здатним кардинально змінити якість вітчизняної
журналістики?
— В ТБ — безумовно, прямий ефір і можливість прямої участі
глядачів: те, що називають модним словом «інтерактив». Крім того, що це
просто виховує культуру усного мовлення та вміння чітко формулювати свої
думки — що нам так подобається в тих же американцях, — це ще й чудова можливість
видати в ефір щось, м’яко кажучи, неузгоджене. Тобто просто ШАНС: для журналістів
— протистояти спробам тотального контролю, а для політиків — продемонструвати
таким чином свободу висловлювання в країні.
Квінтесенцію цієї дивної ідеї нагадав у розмові з вами,
Наташо, Микола Княжицький. Пам’ятаєте? «Відповідальність за те, що сказано
в прямому ефірі, ми не несемо». Але цю норму закону, на жаль, пам’ятають
не тільки журналісти. Тому пряме спілкування зі співрозмовником на всіх
каналах з прайм-тайму поступово зміщається до меж діб: рано-вранці чи пізнім
вечором — туди, де глядачів менше.
— Колеги знають, що Алла Мазур усі тексти до сюжетів
пише тільки сама, що часто ви жорстко сперечаєтеся з редакторами, відстоюючи
свою точку зору. Проте новини у нас сприймаються як безособова, колективна
творчість — з одного боку, а з іншого — навіть серед журналістів нерідко
можна почути думки, буцімто чи не кожний рядок і фраза створюються буквально
чи не під диктування господарів видання — «олігархів» тощо. Чи не відчуваєте
ви дискомфорту від того, що ваше авторство не таке помітне в новинах? А
з іншого боку, як часто ви радієте тому, що воно непомітне?
— Авторство ведучого в щоденних новинах — це не обов’язково
довгі монологи чи широко розгорнуті міркування, властиві аналітичним програмам.
Необхідність насамперед повідомити факт суттєво звужує можливість самовираження.
Але є ще відбір інформації, визначення тем, верстка випуску. Та й стиль
викладу, зрештою. Я, навпаки, нерідко чую від глядачів, що вони чекають
інформації саме від мене. Як сказала одна жінка: «Коли ви розповідаєте,
ми всі розуміємо».
Я чудово знаю, що щоденні новини — це командна робота.
Одна людина — навіть справжній інтелектуал і професіонал — поодинці випуск
не зробить. І давно пересвідчилася, що успішність інформаційних випусків
не може залежати від якоїсь однієї складової: занудливий і некомпетентний
ведучий так само позбавляє бажання дивитися новині, як і слабкі сюжети
в присутності якісного ведучого. Тому принцип висвітлення подій і думки,
закладені в сюжет, для мене не менш важливі, ніж текст, який я пишу для
студії. І нерідко більше часу йде на обговорення верстки випуску та побудови
сюжетів, аніж на роботу над власними текстами. Так, ми сперечаємося часто.
Але в ТСН це особливо цікаво і повчально, оскільки спочатку сюди запрошували
кращих — і колектив зараз дуже сильний. І те, що нам вдається знаходити
спільну мову, і колеги прислухаються до моєї думки, і (як вони самі кажуть)
вже вивчили мій стиль подачі інформації, і рахуються з ним, — також вважаю
своїм професійним досягненням.
Радіти ж тому, що авторство буває непомітним, практично
не доводиться. Все одно — в очі глядачам дивлюся я і так чи інакше відповідаю
за все, що ми подаємо в ефір. «Диктування олігархів» — це зі сфери дитячих
казок. Вони дуже зайняті люди, щоб щось диктувати. Якщо реагують — то,
як правило, вже постфактум. Тому можу себе тішити думкою, що все-таки жодного
разу не було сказано в ефірі того, з чим я категорично не згодна. І не
раз вдавалося знаходити прийнятні формулювання, щоб все ж повідомити інформацію,
яку хтось десь чомусь вважає потрібним притримати.
— Чи немає у вас планів робити власну передачу?
— В ситуації, яку ми обговорюємо, для мене це було б втечею.
І тут прокидається впертість і спортивна злість. Так, повноцінно працювати
в новинах на загальнонаціональних каналах зараз практично неможливо. Але
люди з досвідом і головою на плечах можуть навіть за цих умов все-таки
зробити більше, ніж новаки, що періодично освоюють ефір. Мені здається,
що українці цілком мають право бачити на екранах своїх телевізорів — особливо
в новинах — не тільки гарненьких дівчат із правильною дикцією, але й людей,
які знають ціну слову і можуть за нього поборотися. Щоб не виникали ситуації,
про які часом чую: «Я не хотіла це казати, мене примусили». Дещо дивно
звучить, чи не так? І мені дуже сумно, коли досвідчені журналісти йдуть
із новин, від можливості спілкуватися з великою аудиторією і замикаються
в абстрактних авторських програмах чи малотиражних виданнях — мотивуючи
це тим, що в такий спосіб вони зберігають своє обличчя. Якщо ми всі мріємо
про телебачення дорослих недурних людей — а на практиці залишаємо його
юним дівчатам і хлопцям, які знову й знову ступають ногою на пройдені вже
нами граблі, — то чого варті всі наші нарікання на недосконалість світу
і українського телебачення в тому числі? І наші інформаційні програми так
і залишаться нескінченними «Піонерськими зірками», якщо ми одного разу
не зрозуміємо, що створення новин — це і сьогодні цілком гідне заняття
і адекватний виклик для тих, кому «вже 30».
