11 березня вийшов перший номер української версії всесвітньо відомого журналу Forbes, який є одним з найбільш авторитетних фінансово-економічних видань світу. Зокрема, Forbes відомий своїми рейтингами найбагатших людей планети, на які посилаються чимало світових ЗМІ, а також публікаціями про історії успішних бізнес-проектів. До речі, представляти «Forbes-Украина» до Києва приїхав Мігель Форбс, президент корпорації «Forbes» з питань телебачення та ліцензування. Щоправда українська версія цього авторитетного видання, на думку читача «Дня», заслуговує на критику.
Поява в Україні одного з найавторитетніших ділових видань світу є подією нетривіальною, тому й викликала жвавий інтерес не лише в медіа колах, а й у суспільстві загалом. Бо це саме завдяки Forbes пересічні українці знають, кому «на Русі жити добре», для кого криза вже скінчилась, а для кого й не починалася. Висвітлюючи презентацію першого випуску української версії журналу, вітчизняні телеканали компліментів та епітетів на адресу винуватців події не шкодували. У репортажі одного з каналів впала у вічі картинка другого плану — під час фотографування з Мігелем Форбсом, президентом із телебачення та ліцензування, що вшанував захід своєю особистою присутністю, обличчя відомої депутатки просто-таки сяяло від щастя. Знаючи політичне кредо цієї особи, яку багато хто схильний вважати рафінованою українофобкою, було складно зрозуміти причину її неприхованого душевного піднесення на презентації «піндосівського» журналу. Втім, шукати, де собака зарита, довго не довелося. Благосному виразу обличчя регіоналки пояснення знайшлося дуже швидко. Варто було лише операторові вихопити з інтер’єру логотип новоспеченого видання, як виявилося, що місцевий Forbes зовсім ніякий і не «Forbes-Україна», як очікувалось, а ... правильно, «Forbes-Украина».
Варто віддати належне українським журналістам — від їхнього пильного ока ця обставина не приховалася. Вони не згаяли можливості жбурнути ложку дьогтю в діжку ідилії, пафосу і гламуру.
Запитання, чому в усіх країнах світу місцеві версії журналу виходять рідною мовою, а в Україні — мовою сусідньої держави, на спільному брифінгу американського гостя і власника УМХ — компанії, яка отримала ліцензію на видання «Forbes-Украина», розпалило справжні пристрасті. Пан Ложкін нічого нового вигадувати не став і відповів, що «на русском разговаривает весь бизнес в Украине».
На емоційне заперечення іншого журналіста, що російською мовою розмовляє не весь бізнес, а лише вони, олігархи, медіа-магнат парирував прогнозовано: «Не нравится — издавайте свой журнал на украинском».
Припустимо, коли російською мовою друкується українська версія російського видання, цьому знайти пояснення легко. Але коли журнал з однієї країни видається в іншій мовою третьої країни, це вже навіть не екзотика. Це — аномалія. Бо мало в кого вистачить фантазії уявити, що польський Forbes виходить німецькою мовою або німецький — французькою.
На мовний конфуз, мабуть, ніхто не звернув би й уваги, якби йшлося про видання просто «одне з». Але прихід в Україну одного з найвідоміших ділових видань світу в контексті глобалізаційних процесів є подією такою ж знаковою, як свого часу поява у нас кока-коли чи Макдональдза.
Утім, на відміну від згаданих, випадок із Forbes через поєднання в собі очевидних несумісностей віддає, даруйте, шизофренією. Бо присутність світового бренду нібито свідчить про інтеграцію України саме у світові процеси. Натомість мова країни, всі політичні, економічні й навіть ідеологічні концепції якої мають суто регіональний характер, виказує всього лише культурну експансію тієї самої країни на сусідські землі. То, виходить, яка країна, така й глобалізація?
Зрозуміло, для американського видання його українська версія — це лише бізнес, такими умовностями, як мораль, етика, гуманітарні проблеми аборигенів, він не переймається. УМХ ж має свої пріоритети і переконання («все разговаривают...»). Українських законів ані ліцензіар, ані ліцензіат не порушують. Усе в шоколаді. Як не крути, не підкопаєшся.
От тільки напрошується запитання, а наскільки ті самі закони захищають інтереси титульної нації, яка становить до 80 відсотків населення країни? І чи можуть українці мати інші закони, коли їх пишуть під патронатом фігурантів того самого списку Форбса, який, до речі, вказує на їхнє істинне місце у власній країні ще красномовніше, ніж персональний склад влади? Бо ці самі закони сьогодні вкотре дозволили загнати державну мову під лавку, цинічно і зухвало принизити її статус, накласти на неї тавро неповноцінності, обмеженості, вторинності. А доки ми тут утираємося, безпорадно розводимо руками і шукаємо відповіді на риторичні запитання, Форбсу та його малоросійському дітищу, не шкодуючи долонь, аплодують архітектори і будівничі «Русского мира» разом із доморощеними підсобниками.
Бо все йде за їхнім сценарієм: мова, яка для двох третин громадян України є рідною, але декому стоїть кісткою в горлі, опиняється щодалі ближче до фундаменту химери, під яким її й прагнуть поховати. А далі — як і водиться на будівництві. Цегли для стін вистачає. Ось і з-за океану партію завезли. Spasibo, dyadya Sam?
