Серед головних телевізійних подій вересня — повернення
в ефір «Студії «1+1» одного з найінтелектуальніших авторів каналу Анатолія
Борсюка з новою програмою «Монологи». Це вже його третій — після «Кіноностальгії»
і «Нічної розмови з жінкою» — телевізійний проект. І тому перше запитання
до Анатолія Борсюка: як і чому пішла з ефіру «Кіноностальгія», що багатьом
подобалася?
— Це природна доля всіх таких циклових програм на телебаченні.
Вона йшла щодня впродовж року. І, зрозумiло, трохи приїлася: вже не було
відчуття свіжості ні у глядача, ні у нас, тих, хто цю програму робив. Казали,
що глядачі з більшою охотою дивляться сам фільм, ніж зустрічаються з улюбленими
акторами. Тому виникла ідея щось змінити, трансформувати програму в якусь
нову якість. Але нічого не спадало на думку, і «Кіноностальгія» зникла
тоді, коли я зробив пілотну програму «Нічної розмови з жінкою». Вважали,
що, коли я братиму активнішу, порівняно з «Кіноностальгією», участь у розмові,
то стану цікавішим, і програма заграє якимись новими фарбами. «Нічна розмова
з жінкою» виявилася для мене занадто складною: не технічно, а просто морально.
Це був той рідкісний, а можливо, і єдиний — випадок у моєму житті, коли
я не був самим собою. Весь час доводилося штучно себе підбадьорювати і
зображати на екрані такого собі плейбоя, ловеласа, виблискувати очима,
усміхатися тощо. І ця фальш, яка на телебаченні вмить виявляється, була
якраз причиною, через яку програму довелося закрити: я зробив лише вісім
чи десять випусків.
— А наскільки комфортний для вас формат «Монологів»?
— Програма для мене дуже зручна. Мені її внутрішньо набагато
легше робити, ніж два попередніх проекти на «1+1». Я почуваюся добре, органічно
в ролі людини, яка запитує те, що їй цікаво й у тих людей, які їй цікаві.
— Розкажіть трохи про своїх гостей.
— Поки що вийшло лише дві програми. Перша — з Олександром
Яковлєвим. Я з самого початку задумав, що цей цикл має початися саме з
Олександра Миколайовича Яковлєва. У другій був Віктор Розов. Наступною
буде передача з Геннадієм Бурбулісом, у недалекому минулому державним секретарем
Російської Федерації, найближчим сподвижником Бориса Миколайовича Єльцина,
ідеологом і натхненником Біловезької угоди. Потім — Володимир Познер, особистість
усім добре відома. Готові програми з Андрієм Вознесенським, Семеном Глузманом,
відомим нашим дисидентом-психіатром, з професором Мирославом Поповичем,
Михайлом Ромадіним — це художник кіно, свого часу працював з Тарковським
і Кончаловським. Незмонтовані, але вже відзняті програми з Віталієм Вульфом,
із Сергієм Петровичем Капіцею, з Богданом Ступкою, із Сергієм Володимировичем
Михалковим.
Ми з Олександром Роднянським одразу домовилися про те,
що предмет наших інтересів — це одна шоста частина суші, колишній СРСР,
на зламі віків, у часи змін, пов’язаних з подіями останніх двадцяти-тридцяти
років. І природно, що ми вирішили говорити з людьми, які мають часто протилежні
погляди на процеси, які відбувалися в нашій країні. Можливо, якраз з такої
безлічі сторін, позицій і поглядів на ті самі події вималюється загальна
об’ємна картина того, що відбувалося в реальності, оцінка не суб’єктивна,
а об’єктивна.
— Сьогодні з’явилося дуже багато ТВ-проектів, які намагаються
якимсь чином підбити підсумки століття, що минає. Що, на вашу думку, відрізняє
«Монологи» від подібних програм?
— Має відрізняти те — і я не прагну до цього штучно, —
що цю програму роблю я. Я запитую те, що мені цікаво, я веду розмову так,
як я можу її вести. Я не кажу, що роблю це добре. Але це абсолютно авторська
програма, зі своїм поглядом. Якщо двоє ведучих тет-а-тет розмовляють з
тією самою людиною, ви матимете дві абсолютно різні програми: кожного цікавить
своє, кожний по-своєму веде розмову. Я і тоді, коли знімав кіно, ніколи
не думав, чи буде мій фільм схожий на чийсь іще. Взагалі, про це думати
не треба: роби, як ти вважаєш за потрібне. Мені дуже імпонує Володимир
Познер, його манера проводити інтерв’ю і взагалі розмовляти з людьми. Я
дуже люблю делікатні розмови, мені дуже подобається, коли люди між собою
розмовляють інтелігентно, коли вони не намагаються «вкусити», підколоти
співрозмовника, витягнути з людини речі — таке можна зробити, — які потім
йому буде ніяково чути з екрана. Мені не хочеться ставити людину в незручне
становище.
— Але чому саме «Монологи»? На мій погляд, програма — судячи
з того, що ми вже бачили — побудована все-таки на діалозі.
— Що стосується назви, то тут суто, так би мовити, технічна
причина. Спершу планувалося поставити програму в одній рубриці з «Монологами»,
які робили Вадим Леонтійович Скуратівський і Сергій Маслобойщиков. Однак
їхня програма зараз не виходить — я вже не знаю у зв’язку з чим, сподіваюся,
що тимчасово. А назва так і залишилася. Це по-перше. По-друге, я й збирався
робити монологи, але, на жаль, під час інтерв’ю це не завжди виходить.
Адже я теж жива людина і не формально ставлю запитання: мене справді цікавить
те, що люди кажуть. Я іноді, через молодість свою телевізійну і творчу,
можу вступати в дискусію, що абсолютно в мої плани не входило. Як, наприклад,
у програмі з Розовим. Потім я перестав такі речі робити, оскільки не мав
на меті переконати співрозмовника чи висловити свій погляд. Єдине, чим
я свою позицію окреслив, це розбиттям на розділи й їхніми назвами, де я
тією чи іншою мірою намагався висловити своє ставлення до сказаного. І
хронікою, якою я або підтверджував слова того, хто говорив, або, навпаки,
ці фрагменти перебували в конфлікті з позицією гостя. Хоча, можливо, програма
зазнає в процесі роботи змін, і я братиму активнішу участь у розмові.
№188 02.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
