Публікуємо фрагменти інтерв’ю ведучого програми «Документ» Анатолія Єреми, що було опубліковане в журналі «Телекритика». Нагадаємо, що «Документ», одна з дуже небагатьох «серйозних» програм на нашому телебаченні, в ефірі «1+1» виходить уже протягом шести років. Останнім часом «Документ» можна побачити на екрані близько третьої ночі, що, на нашу думку, красномовно свідчить про те, якими ж насправді є відносини між українським телебаченням та культурою.
«Телебачення в 90-х мало іншу функцію — воно було перш за все співрозмовником, і глядачі прагнули спілкування з якимись непересічними особистостями. Теперішнє телебачення передусім повинно розважати. Звичайно, мені би хотілося залишатися співрозмовником для глядача, але я розумію, що це вже вчорашній день. Сьогодні такого співрозмовника глядач потребує все менше й менше. Я спілкуюся з багатьма людьми, і досить часто в останні роки мені доводиться чути фразу: «В мене вдома немає телевізора». Це означає, що у багатьох уже немає потреби в цьому джерелі інформації й спілкування...
Раніше на телебаченні більше було зацікавлення і потреби говорити про культуру, ніж сьогодні. Чи не на кожному каналі були якісь телепроекти, які цікавилися культурою. Час змінився. Я не вважаю, що це добре, але це є результатом розвитку нашого телебачення...
Я вважаю, що культурна тематика має виживати на ТБ за рахунок технологій. Плюс інвестиції та правильні формати. Канал Discovery, німецько-французький канал Arte — це великі гроші, технології, гарні зйомки. Як на мене, Україна сьогодні не може собі дозволити каналу рівня Arte. Хоча би тому, що немає грошей. Франція одна не потягнула цей канал. Французи не захотіли робити погано і тому об’єдналися з німцями...
Ми трохи захопилися розважальною функцією телебачення. Нам подобається розважати, але цим ми самі собі створюємо замкнене коло. Кажемо, що глядач не йде на культуру, що ця тематика не дає рейтингу. А як же глядач піде на культуру, якщо ми не даємо йому шанс? Але я проти того, щоби робити щось подібне погано. На цей момент я не бачу можливостей робити в Україні щось грандіозне, як канал культури.
У 90-х телеменеджери були більшими романтиками, от і все. Керівництво телевиробництвом раніше більшою мірою сприймалось як місіонерство й передбачало й певні просвітницькі цілі. Але поступово на перший план вийшла бізнесова складова телебачення. Романтиками я вважаю Олександра Роднянського, Володимира Оселедчика, які, попри те що вони від самого початку займалися телебаченням як бізнесом, все ж таки залишали місце на каналі тій романтиці, яку мали у своїй душі. Протягом десятиліття вони еволюціонували, вже буквально через кілька років від старту «1+1» ці самі люди вже змінили стратегію розвитку каналу. Змінилося середовище, умови конкуренції, вони змушені були в тому середовищі виживати, і ці умови зробили їх більш прагматичними, більш жорсткими менеджерами...
Цілісної розмови про культурні процеси в українському суспільстві, як на мене, немає, є якісь фрагменти цього дискурсу. Для мене особисто це зокрема дискусії, що час від часу відбуваються на презентаціях чогось нового — книги, виставки, кінофільму. Телебачення за винятком якихось спорадичних спроб сьогодні навряд чи може сформувати подібний дискурс.
Істина, як завжди, десь посередині: телебачення не може ігнорувати інтересів загалу, але й не повинно завжди і в усьому просто віддатися цій течії й нестися за інтересами більшості. Все-таки треба тримати якийсь свій курс, робити продукт, який може зацікавити багатьох, але при цьому знаходити можливість наповнити цей продукт змістом, цікавою та корисною інформацією. І це можливо!
Проект, присвячений культурі, має бути в першу чергу динамічним. Авторам такого проекту треба вчитися висловлюватися лаконічніше, бути менш одноманітними. Будь-яка програма, зокрема й «про культуру», повинна мати свою драматургію».
