У новому телесезоні авторська програма Анни Безулик «Я так думаю» трансформувала свій формат і перетворилася на дискусійний ринг. Проект не став ареною для скандалів і провокацій різних політичних партій і напрямків, як передбачали одні, і не вичерпав у перший же місяць вітчизняних запасів політичних діячів для заявленого «формату для найсильніших», як обіцяли інші. Сама ж ведуча впевнена, що років через сто звичка до публічних дискусій стане невід’ємною частиною суспільної культури та «буде дивно не обговорювати якісь проблеми публічно, в ЗМІ, зі своїми принциповими опонентами».
— Анно, чи вважаєте ви, що оновлений формат програми вже набрав обертів? Структурувався?
— Ні, звичайно. Внаслідок об’єктивних причин стандартний мінімальний період для повноцінного становлення формату — хоча б два місяці. Крім того, є ще маса задумів, які передбачав конкретно цей формат, але їх наразі не реалізовано. Я сподіваюся, що згодом ми зробимо все, що планували. Глядачі це побачать.
— У чому плюси оновленого проекту в порівнянні зі старим форматом і які є мінуси?
— Якщо ми говоримо про те враження, яке справляє проект, то — нехай вирішують глядачі, збоку видніше. З мого, авторського погляду, мінус — це те, що програма позбулася неформального, поза рангами, статусами та кількістю «зірочок на погонах», спілкуванням, яке передбачав попередній формат. Із іншого боку — у нас зараз більш чітко структурований ефірний час, розподілено ролі, розведено позиції всіх учасників розмови і, відповідно, ефективніші дискусії. Ясніше позначено структуру діалогів. Цей формат набагато складніший, ніж колишній, із погляду його організації, але вести його набагато легше.
— Чи існує драматургія програми «Я так думаю»?
— Драматургія є завжди. Там, де є конфлікт, там уже є драматургія. Новий формат програми з самого початку передбачає наявність певного розходження в поглядах. Що й є основою конфлікту та драматургії програми.
— Яке завдання ведучої в кадрі саме вашого проекту?
— Якщо в попередньому варіанті «Я так думаю» ведучому, власне, доводилося працювати певною форматоутворюючою ланкою, то тут ролі, позиції учасників дискусії розведено зразу, програму створює сам формат і гості нашої студії. Головне завдання на сьогодні для мене — це дотримати паритету можливостей опонентів і витримати рівновіддалене ставлення до кожного з них, створити для кожного з учасників програми однакові умови для самовираження.
— Зрівноважити шанси більш сильних противників і менш?
— Ні. Сила і слабкість — це вже питання особистих рис учасників дискусії. Для мене головне — вибудовувати діалог таким чином, щоб ніяка дія ведучого не вплинула на реальне співвідношення сил між опонентами. Важливо своєю поведінкою не підігравати нікому з учасників діалогу.
— Тобто ви — не провокатор?
— Звичайно — так, але якраз у тій мірі, в якій цього вимагає професія. Власне, з цього діалог і починається. Інша річ, що коли ти провокуєш, то повинен провокувати всіх однаково. Якщо ти нейтральний, то ти нейтральний щодо всіх. Моє завдання у веденні цієї програми — зіграти виключно в інтересах глядача. І ніяким чином не підігравати нікому з учасників дискусії. Це, якщо говорити про ведення, перше й головне. Плюс — ще маса різних нюансів, пов’язаних зі змістовою частиною діалогу, максимально повним розкриттям теми, необхідністю представити повний спектр поглядів на предмет дискусії тощо... Якщо говорити про саму програму, то зараз найскладніше — це її організація, підготовка.
— Назва «Я так думаю» декларує персоніфікацію. А ваші герої, як правило, репрезентують чи політичні партії, чи політичні сили.
— Ми це називаємо трохи інакше. Ми говоримо про лідерів громадської думки і спочатку позиціонуємося як програма, яка дискутує про громадські проблеми. Ми обговорювали Євробачення, розвиток українського кінематографа, Голодомор, оновлення архітектурного вигляду наших міст і багато які інші теми… Тобто, предметом уваги програми є всі топ-теми громадського життя України. І, в принципі, ми маємо намір так існувати і надалі. Повторюся, ми не створені і не позиціонуємо себе виключно як політичне ток-шоу.
— Йдете на хвилі актуальності…
— Так, звичайно. Ток-шоу тому й виходить у живому ефірі. Ми стараємося обговорити певну нову актуальну проблему, яка виникла в інформаційному просторі країни протягом, припустімо, перших чотирьох днів тижня.
— Прямий ефір — це принципово?
— У цьому випадку — так. Дуже складно обговорювати актуальну проблематику із затримкою навіть на годину. Особливо коли проблема перебуває в активному розвитку. Іноді ситуація змінюється прямо в процесі живого ефіру. Звичайно, добре й правильно, коли люди, які є учасниками дискусії, безпосередньо реагують на всі зміни актуальних контентів. Це дуже цікаво, ефектно і яскраво. Це, безперечно, збільшує причетність глядача до всього, що відбувається в студії. Окрім того, оскільки для багатьох учасників нашої програми приводом для дискусії є принципово важливі для них позиції, для них, відповідно, живий ефір також є принциповим. Він виключає будь-яке спотворення твоєї думки. Все залежить лише від тебе. Ти не передовіряєш комусь своє висловлювання, а маєш можливість самостійно й прямо донести його до всієї країни. Такий своєрідний момент істини. І, зрештою, третій чинник. Живий ефір має принципове значення для психологічного тонусу учасників розмови, а значить — і для драматургії програми. Ніякий інший формат не дає такого драйву, такого внутрішнього хвилювання, емоційного напруження, які може дати живий ефір. Це завше відчувається за середовищем існування і атмосферою в студії, де йде прямий ефір. Мені здається, це робить програму більш динамічною, драйвовою, захоплюючою.
— Чи не відчуває творча група проблем із гостями, які згодні виступати один на один у такому радикальному протиборстві?
— Поки що — ні! Інша річ, що, як мені здається, багато хто з вітчизняних громадських діячів наразі недостатньо впевнений у своїх силах. Дуже багато тих, кого ми запрошували, і хто спочатку боявся ризикувати, в результаті виступили блискуче. На мій погляд, це, по-перше, перемога над собою, по-друге, досить переконлива ефірна перемога. Крім усього іншого, не забувайте, що в нашої країни сумарно все ще дуже невеликий досвід дискусійного спілкування. Особливо з урахуванням усіх супутніх обставин, які існували в нашому суспільно- політичному просторі. Далеко не всі громадські діячі нашої країни — я навмисне уникаю слова «політик», це стосується абсолютно всіх — діячі культури та мистецтва в тому числі, вкрай неохоче публічно дискутують саме зі своїми принциповими опонентами. Як і раніше, в нас велика пристрасть до кулуарного розв’язання питань. Наявні й цілком зрозумілі абсолютно природні людські рефлексії: небажання виносити сміття з хати та бажання виглядати краще, ніж ти є насправді. Так що публічні, відкриті дискусії — поки що не для всіх і не завжди. Як швидко ми це подолаємо — побачимо.
