Навряд чи багато видань в Україні можуть пишатися своєю аудиторією так, як «День». Адже ми не лише щодня отримуємо по кілька нових листів з відгуками і дописами читачів, а й маємо власного «біографа». Саме так можна назвати тендітну жінку з Маріуполя, котра самовідданно протягом багатьох років формує самвидавні книжки з матеріалів наших читачів — своєрідного «зворотного зв’язку» з аудиторією. Ось і цьогоріч з нагоди дня народження «Дня» головний редактор отримала від пані Галини АЛЕКСАНДРОВОЇ новий «том»: «Читач про «День»: 20.10.2011 — 22.09.2012».
Про історію своєї ініціативності пані Галина розповіла так: «Я навчалася у Харкові в тодішньому інституті культури. До громадського життя мене спонукала перебудова, тому що в той період відбулося потужне піднесення громадянської свідомості в суспільстві. У нас була боротьба за повернення Маріуполю його назви, паралельно ми займалися екологією, хоч тоді проблема не мала таких катастрофічних масштабів. А потім — Народний рух, «Просвіта»... А коли з’явився «День», я стала «членом цієї організації». Тому що читачі «Дня» — це своєрідна громадська організація».
Пані Галина стала одним із бажаних гостей нашої Фотовиставки, при цьому зробила цікаве спостереження: «Фотовиставка «День-2012» проходила за новою адресою — в Музеї сучасного мистецтва на вулиці Глибочицькій. Вулиця з’явилася в ХІХ столітті, але її назва бере початок ще із часів Київській Русі. Вона походить від назви струмка Глибочиця, що протікав у Глибочицькому яру. Заслуговує на увагу й те, що цей струмок глибокої народної пам’яті не був закаламучений перейменуваннями. Адреса Фотовиставки «Дня», укорінена в Київську Русь, — це дуже символічно. Адже минулого року «День» присвятив Київській Русі — як історичній спадщині України — книжку «Сила м’якого знака» й відзначив Призом призів «Золотий День» фотографію Костянтина Гришина «Повернення Руської правди...»
А на світлині Костянтина Гришина — теж на історичну тематику — «Відгомін історії», що представлена на цьогорічній виставці, сивочолий шанувальник живопису застиг перед широким батальним полотном, схопившись руками за голову. Таке сильне емоційне враження справила на нього картина Миколи Самокиша «Битва Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким». Відвідувач музею ніби чує, як здригається земля під натиском галопу гарячої, спітнілої кінноти, як у повітрі оглушливо бринить шалений тупіт копит, іржання коней, а ще — бойовий поклик вершників, дзвін козацьких шабель, стогін поранених... І цей відгомін історії докочується й до тих, хто дивиться на це історичне фото. Воно вміщує подвійну силу — чарівну наснагу мистецтва художника Миколи Самокиша і фотомистецтва Костянтина Гришина».
Не дивно, що Галина Александрова правильно спрогнозувала: приз глядацьких симпатій мають здобути «Крила» Олени Зень. «Ця фантастична світлина ніби в одній естафетній команді з фотосимволом «Дня» — роботою Віктора Марущенка «В новий день!» Герої обох світлин окрилені радістю життя, яка перетворює буденність на захопливе відкриття навколишнього світу, — зауважила пані Галина і продовжила: — А у свій бюлетень для голосування я вписала роботу Владислава Мусієнка «Адвокат Тимошенко йде на засідання Апеляційного суду». Автор зумів у максимальній динаміці зупинити мить цієї напруженої, непересічної події. Ну, де ще адвокати «ходять» на судові засідання через височенну огорожу?!»
Ми зателефонували Галині Александровій, щоб подякувати за цінний подарунок, і, принагідно, поставили кілька запитань.
— Яким ви бачите читача «Дня» відповідно до відгуків, які ви упорядковуєте в «книжки»?
— По-перше, це дуже інтелектуальна людина, фахівець у своїй галузі. Я б сказала, навіть людина енциклопедичних знань. Але не тільки. Є читач і професій «від землі» — прості, щирі люди.
— Наскільки за час вашого збирання матеріалів змінився «День» і читач «Дня»?
— Гадаю, читач «Дня» став більш «науково підготовленим», бо в «Дні» матеріали щороку стають більш інтелектуально насиченими й різноманітними. Читач сам росте разом із «Днем». Саме «Дню» властиве те, що він сприяє зростанню читача, а не йде за його смаками, як це практикує багато видань.
— А як живеться читачеві «Дня» на Донеччині?
— У Маріуполі живеться дуже погано в екологічному сенсі. У нас просто екологічна катастрофа. Із січня у нас відбуваються екологічні мітинги, найбільш масовий відбувся якраз у січні, адже перший сніг, який випав у нас, був чорним. І зараз ціла низка районів міста оповита смогом.
— Який ефект дало проведення екологічних мітингів?
— Ефект є, бо було офіційно оголошено про закриття двох коксових батарей. Хоча «Метінвест» подавав нову екологічну програму до міськради, щоб їм дали дозвіл на подальші брудні викиди. Громадськість виступала проти дозволу й цієї програми, але депутати її ухвалили. І вже після її ухвалення відбувся мітинг, і аж тоді оголосили, що закривають коксові батареї. А програму вони ухвалили аж до 2020 року. Тобто сподівалися на те, що батареї 1954 року залишаться аж до 2020-го. Наступний мітинг буде вже четвертого листопада. Адже були розмови, що ці мітинги проводять політикани, тож вирішили, що такі мітинги відбуватимуться щонеділі після виборів. Тобто мешканці Маріуполя самоорганізовуються навколо екології. Гадаю, ці мітинги нарощуватимуть потужність. Адже як можна жити, коли цей смог постійно у квартирі? У нас є громадські організації «Дайте кислорода», «Вітчизна», інші, працює незалежний еколог Анастасія Богданович. Інформація про час і місце проведення мітингів переважно поширюється через Інтернет, а зараз уже й мобілізують самих громадян розклеювати оголошення і писати в усі інстанції. Я, наприклад, написала в Міністерство екології. Хоч поки що люди переважно висловлюють своє незадоволення в Інтернеті. Але дійсно незадоволених, я б сказала — навіть людей злих, дуже багато. У суспільстві посилюються протестні настрої, але вони ще неорганізовані. Громадські організації, які є, дуже розпорошені й нечисленні. У нашому місті потрібен масштабний екологічний рух. Просто, можливо, немає сил і немає таких яскравих лідерів, щоб його організувати. Тут будуть тисячі людей, адже зараз маріупольці організовуються навколо патріотичної ідеї, що ми маємо захищати своє місто. Адже нам уже закидають таке: «А, так вам не нравится, чем вы дышите? Уезжайте из города, валите!» Але переважна частина громадян міста каже: ми не покинемо наш Маріуполь, це наше місто. Нехай їдуть ті, хто його забруднює». Такі настрої мені дуже подобаються.
