Українську гуманітарну політику на 20-му році незалежності влучно відображають слова з пісні улюбленого гурту Володимира Путіна: «Баня, водка, гармонь...» У піснях гурту «Любе» є ще багато характерних слів, які б так само пасували до антуражу центральної площі сучасного Харкова, який колись був (і ще, сподіваємося, буде) містом Леся Курбаса та Миколи Хвильового. Восьмиметрова надувна матрьошка, трьохсотлітровий самовар — це не просто набір символів, це — мічена територія. На місце викоренених у минулому столітті питомих цінностей прийшли інші — загрозливі. І не лише декоративні матрьошки-самовари, а й декоративне православ’я, що процвітає і в Росії, і в Україні.
Нещодавно голова відділу, що опікується відносинами церкви та суспільства Московського патріархату протоієрей Всеволод Чаплін висловив переконання, що манера росіян одягатися потребує втручання, він пропонує ввести спеціальний дрес-код для всіх росіян, повідомляє російський «Інтерфакс». «Непогано, що зараз компанії, вузи, школи вводять у себе дрес-коди. Добре було б і загальноросійський дрес-код вигадати (на стрип-бари та будинки розпусти, так і бути, можна його не поширювати)», — зазначає священик. Ця заява не викликала обурення серед широкої православної російської громадськості, натомість відреагували на неї всього-навсього кілька опозиційних публіцистів. «Я так розумію, що існування стрип-клубів і навіть заборонених законом будинків розпусти його не турбує, — в’їдливо коментує заяву духівника публіцист Антон Орех у своєму блозі на сайті «Эхо Москвы». — Тобто поки вулицями ходитимуть чоловіки в «зіпунах» та біло-синьо-червоних сорочках і кафтанах із «разговорами» й жінки в «волосніках», «шушпанах» і трьох сукнях одночасно, в будинках розпусти кипітимуть оргії, а в стрип-барах на росіянках з усього одягу будуть тільки чорні окуляри? Який захоплюючий дрес-код!»
Ще одне повідомлення, достойне пера сатириків: виявляється, в головному російському храмі Христа Спасителя є офісні приміщення, які здають в оренду комерційним компаніям, а відразу за вівтарем — ліфти. «Зустрілися мені кілька дам, чи то вони йшли в офіс, чи то співробітниці храму, вони були з непокритою головою, одна з низ опустилася на коліна перед вівтарем, швидко перехрестилася і покрокувала далі... — пише блогер skromni у своєму Живому Журналі. — Я тут згадую як редактора французького Vogue не хотіли пускати з непокритою головою в храм Христа Спасителя минулого року. Нічого собі подвійні стандарти». І подвійні стандарти, і православ’я на експорт...
Поки в російських церквах створюють офіси (до речі, ще невідомо, чи не процвітає цей бізнес у храмах українських) а українців переконують, що «водка і гармонь» — це органічні складові нашої ідентичності (треба розуміти, що саме за принципом цієї «ментальної» спільності нам і треба інтегруватися на Схід), у іншої нашої сусідки Польщі гуманітарна політика вибудовується за іншим принципом. Показник — інформаційний простір. Днями польська громадська телекорпорація Telewizja Polska заявила про намір запустити п’ять нових нішевих телеканалів, повідомляє «Телекритика» з посиланням на media2.pl. Зокрема, з’являться документальний канал TVP Dokument, кіноканал, дитячий, жіночий та ретро-канал, що транслюватиме архівні матеріали. У родині каналів TVP вже є TVP Sport, TVP Seriale, а що особливо показово для нас — TVP Kultura та TVP Historia.
Культура, історія, архівні матеріали — ось чим мав би бути насичений і наш інформаційний простір. Утім складно заперечити, що історія на українському телебаченні присутня. Є ж історична програма Олеся Бузини на «К1»! Є ж геї-націоналісти у програмі «Файна Юкрайна» на «Новому каналі»! А цього тижня до набору історичних програм додасться ще й нове історично-гумористичне шоу «Рюрики» (ICTV), яке, як повідомляє канал, «відкриє деякі комедійні подробиці життя багатьох історичних особистостей»... Те що треба для країни, яка не знає своєї історії! Саме так відповідально ставляться до своєї справи ті, хто причетний до формування українського інформаційного простору. Чи варто після цього дивуватися таким ефірам, як понеділкова «Свобода слова» на ICTV, де Степана Бандеру в прямому ефірі обговорювали Олесь Бузина, Вадим Колесніченко та Володимир Корнілов, а по інший бік «барикади» — Олексій Гарань, Олег Тягнибок та Віталій Портников? Поговорили про українську соборність...
Не треба пити море, щоб знати, що воно солоне. Нерозумно вимахувати факелом під солом’яною стріхою та розкидатися камінням у скляному домі. Не варто запрошувати до студії натовп українофобів, знаючи, який спектакль знавісніння вони здані влаштувати.
Апелюючи до теми соборності, телебачення розпалює ненависть у суспільному організмі та запускає програму самознищення. Одні й ті самі політики, одні й ті самі теми, та сама деструктивна риторика програмує ефект вакууму в країні. А що це за країна із вакуумом, чим виправдовується її існування, якщо вона підтримує та відтворює смисли «русского мира», де і баня, і водка, і гармонь?
А комусь такий телепродукт здається суспільно-відповідальним...
Ми зателефонували учасникам програми, аби поцікавитися їхньою думкою щодо подібних дискусій.
Вахтанг КІПІАНІ, журналіст, історик, головний редактор сайту «Історична правда»:
— По суті, сенсу в таких дискусіях із невігласами та провокаторами немає. Я жалкую, що пішов на цей ефір, бо нічого по суті не можна було сказати, а витримати таку кількість ненависті в ефірі та в перервах від цих дикунів було дуже складно. Питання в тому, чи взагалі варто дискутувати з тими, хто не налаштований на дискусію. Адже йдеться абсолютно не про Бандеру. Це лише привід. Це як 8 березня — привід напитися. Якби не було Бандери, був би інший привід розвести людей по різні боки і сказати, що ви — вороги. А насправді це наша історія, в якій треба розбиратися, в якій немає святих, але немає й злочинців. Сам народ, а не політичні партії, визначить, кому ставити пам’ятник, а кому — ні, сам народ прийме чи не прийме ту чи іншу самоназву, сам народ визначить, кого прославляти в піснях, а кого — зневажати. Журналісти та історики мусили б просто пояснювати мотив влади, чому вони так діють. А пояснити щось в умовах, коли навпроти сидять штатні провокатори та не дають слова сказати, — неможливо. Мені здається, що найбільше вони шкодять не тим людям, до яких би я апелював, а своєму президенту, однопартійцю Януковичу. Ще кілька таких ефірів, кілька таких висловлювань міністра внутрішніх справ Могильова — і можна сказати, що у влади Януковича немає ніяких перспектив. До них починають ставитися як до ворогів, а не політичних опонентів. А так бути не може.
Притомні ЗМІ та журналісти в таких умовах повинні робити все те, що вони робили раніше, все те, що робить «День»: публікувати історичні статті, те, що робить Лариса Івшина, спілкуючись зі студентськими аудиторіями, випускати книжки, виходити на ефіри, коли є можливість щось пояснити. Тобто — не опускати руки. Все одно країна залишається, люди залишаються і залишається дуже низький рівень знання історичних реалій. Коли невіглас кричить, що у присязі УПА були слова Адольфа Гітлера — це ж повний маразм, і людям треба пояснювати, що такого не було. І не можна починати розмову з Бандери, з 43-го року чи з Волинської різні, а почати треба бодай із 1939 року, пояснити, що не було ніякої вітчизняної, а була Друга світова війна, в якій Радянський Союз виступав агресором, а в певний момент все повернулося проти нього. Для третини українців війна досі почалася 1 вересня 1939-го, а не 22 червня 1941-го. Усе це треба продовжувати пояснювати, хоча, здається, це такі елементарні речі. Я вже не раз писав огляди історичних книжок про початок війни. Одне з останніх російських видань — кандидатська монографія дослідниці Юлії Кантор про радянсько-німецьку співпрацю 20—30-х років. Після цієї книжки не можна говорити, що сталінський режим був жертвою.
Олексій ГАРАНЬ, історик-міжнародник, професор, директор школи політичної аналітики НаУКМА:
— Порівняно з іншими суспільно-політичними ток-шоу програма «Свобода слова» завжди є більш зваженою, дає можливість для глибшого обговорення проблем. А в даному випадку розмова про політичну опозицію перейшла в несподіване русло. Звісно, УПА — тема окремої розмови. Говорити на цю тему в такому форматі — дуже складно. Очевидно, що це має бути розмова фахових істориків (хай навіть вони перебувають на різних позиціях), а не людей, які навішують ярлики.
Віталій ПОРТНИКОВ, журналіст, шеф-редактор каналу ТВі:
— Мали б обговорюватися зовсім інші, актуальні теми, які сьогодні є важливими для країн: це теми економічних реформ та їхніх соціальних наслідків, цивілізаційного вибору, змін у політичному устрої, їхньої легітимності, переслідування опозиції та спроб змінити ситуацію в медіапросторі. А якщо ми будемо йти шляхом обговорення тем, які фактично пропонуються владою, ми постійно потраплятимемо у провалля ненависті. Нагадаю, що указ про присвоєння звання героя Степану Бандері не був підписаний Віктором Януковичем і не був ним скасований, але влада робить усе можливе, аби спекулювати на таких темах навіть тоді, коли вони безпосередньо не стосуються її рішень щодо тих чи інших історичних постатей чи подій. Для обговорення таких особистостей, як Степан Бандера, потрібні науково-практичні конференції, дискусії істориків українських, польських, німецьких, російських, американських, з розповідями як про позитивні, так і негативні сторінки в діяльності тої чи іншого особистості. Потрібні стоси документів, спеціальні музеї, які будуть не чорно-білими, а об’єктивно показуватимуть все, що відбувалося в Україні та сусідніх країнах упродовж останнього століття. Я б ще сказав, що потрібне каяття. Українському народу потрібно пройти через те, через що пройшов будь-який народ Європи — через каяття, і тоді ми інакше дивитимемося на нашу історію.
Треба скасувати присудження звання Героя України, щоб у нашому житті не було заслужених артистів і заслужених журналістів, заслужених діячів культури і заслужених меліораторів. Потрібно, щоб Україна перестала бути совком, а те, що ми зараз бачимо — це якраз і є радянщина, яка засіла в нашій свідомості та на нашому телебаченні. І недивно, що під цією радянщиною ми раптом бачимо радянських політиків, радянських експертів. Ці люди — давно минуле, вони політичні та соціальні мерці, й ми цих мерців змушені слухати та дивитися по телебаченню. І не телебачення має змінюватися, має змінюватися суспільство. Коли українське суспільство перестане бути суспільством мерців, у нього не буде радянських політиків, радянських експертів, радянських тем і радянського бажання все бачити в чорно-білому кольорі; коли у нього буде нормальне європейське ставлення до історії як до неоднозначності, тоді зміниться й телебачення. Тому я закликаю до зміни у ставленні до себе не телевізійних менеджерів, не ведучих телепрограм і навіть не експертів і політиків. Я закликаю до змін у суспільстві, тому що тільки суспільство своїм вибором президента, парламенту, моделі економічного життя, своїми взаєминами із владою може змінити те, що воно бачить на екрані.
