Сучасне українське телебачення пропонує телеглядачеві ряд форматів телепередач, які так чи інакше копіюють західні моделі. Це така собі експлуатація вже розроблених і випробуваних жанрів. На екрані постійно з’являються нові й нові телешоу, вікторини, ігри, телемагазини та інші формати, які, попри свою одноманітність, як правило, займають провідні позиції у рейтингах. Ток-шоу — дитя американського ефірного простору — вже стало майже рідним і для наших телеканалів. Ну який заможний рейтинговий канал сьогодні обходиться без виробництва власних ток- шоу? Це пояснюється дуже просто. Жанр ток-шоу — лідер за своєю природою, це програма, яка повинна бити рекорди і вона робить це, її повально висока рейтинговість із самого початку закладена у законах жанру. Так само як і недовговічність. Як тільки ток-шоу починає втрачати позиції, одразу ж постає питання про заміну його новою програмою, новою ідеєю і новим яскравим телеведучим. Це загальносвітова закономірність.
Якщо канал не може дозволити собі виробляти власні ток-шоу, то він обов’язково транслює чужі. Прикладів безліч. Найбільш поширені на вітчизняному телепросторі російські ток-шоу («Принцип домино», «Окна» та ін.), а також досить популярне серед українських глядачів і американське «Шоу Опри» — так би мовити, класика жанру. Секрет популярності, так само як і головна суть жанру ток-шоу, криється у феєричному слові «шоу». Шоу саме по собі завжди викликало і буде викликати цікавість у глядача. Тому цей жанр сполучає в собі як журналістські, так і сценічні прийоми, інтерв’ю, дискусії і гру. Яку б форму втілення цього формату не обрали автори програми, глядач із болем буде співпереживати сентиментальним історії з життя героїв, обурюватися через несправедливість долі або дивуватися якимось життєвим колізіям. Дарма, що часто-густо всі драматичні сцени і розповіді виявляються нічим іншим, як грою акторів і фантастичними історіями авторства редакторів програми. Психологи стверджують, що в популярності ток-шоу втілюється своєрідна людська потреба залучення до соціуму, певних його проблем. Такі програми, піднімаючи гостру тему, надають глядачеві право вибору однієї з точок зору. Вони дають змогу засуджувати чи виправдовувати, не погоджуватися, заперечувати, відчувати симпатію, навіть ненавидіти. Одним словом, виявляти свої емоції, тобто реалізовуватися — цього-то більшості любителям цього жанру і не вистачає. Водночас фахівці стверджують, що такий формат може стати навіть інструментом маніпулятивного впливу на аудиторію.
Жанр ток-шоу виник на американському телебаченні. В 60-х роках ХХ століття його творцем став журналіст Філ Донахью. Під час проведення інтерв’ю з гостем своєї студії, ведучий, у якого більше не виявилося запитань, підбіг до одного з глядачів студії: «У вас є запитання до нашого гостя?» Гість не розгубився, таким чином здобувши для Філа Донахью славу винахідника ток-шоу. Це було в 60-х. А вже наприкінці 80-х рр. жанр був настільки популярний, що практично на всіх телеканалах США — від великих, загальнонаціонального значення, до дрібних провінційних — з’явилися свої ток-шоу, де все менше приділяли увагу соціальним і політичним питанням і усе більше — скандалам, пліткам і тому подібним «запорукам рейтинговості». Цим шляхом американське телебачення іде і досі.
Щодо України, то телебачення вже незалежної європейської країни іде навпомацки, експериментуючи з новими формами та жанрами, випробовуючи їх. Для цих експериментів телеканали, природно, обирають найуспішніші та найрейтинговіші зразки західної телеіндустрії. Саме так в Україні з’являються ток- шоу. Їх популярність, принципи проведення, основні віхи мало відрізняються від моделі американської, зазвичай ця модель просто копіюється, без урахування ментальних і національних особливостей. Але треба визнати, що часто ток-шоу стають індикаторами гострих суспільних проблем. Оголюючи їх, голосно заявляючи про них, ці програми, завдяки своїй публічності і можливості викликати резонанс, інколи стають арбітрами у справі розв’язання конфліктих ситуацій або своєрідною силою, що покликана відновити справедливість.
Центри, навколо яких твориться ток-шоу, — це, звісно, герої. Але не менш важливими є також постаті ведучого і гостей студії. Ведучий ток- шоу виконує не лише модеруючу функцію, він не пасивний спостерігач, головним завданням якого є усього-навсього спрямування розмови у потрібне русло. Це яскрава особистість (саме тому на роль ведучих часто запрошують зірок), яка зазвичай є обличчям проекту, так би мовити, його козирем, вона може представляти певну точку зору на проблему, що обговорюється, стати на чийсь бік чи вступити в дискусію. Ведучий Анатолій Борсюк зазначає з цього приводу: «Ведучому навряд чи варто демонструвати власну точку зору, а бути яскравою особистістю — це вже професійна умова. Ведучий — він повинен вести, вести драматургію, вести гостей. Щодо копіювання нашим телебаченням американської моделі ток-шоу, то насправді зробити це дуже складно. В США цей формат значно розвиненіший порівняно із ситуацією на нашому телебаченні. Особисто я б із задоволенням скопіював би Ларі Кінга. Варто було б скористатися західним досвідом і взяти звідти найкраще. У нас в країні зараз значний брак особистостей серед телеведучих. Сподіваюся, це пов’язано із перехідним періодом і ще незначним досвідом. Продовжувати вдосконалювати жанр ток-шоу, працювати у цьому напрямi варто.»
Не менш важливі (у плані максимального залучення телеглядача у нетрі ток-шоу) і гості студії — пасивні спостерігачі. Люди, що запрошені на запис, обов’язково проходять кастинг, результатом якого стає оптимальне їх розміщення у залі, зйомка зосереджених, співпереживаючих облич, що створює ілюзію неймовірного зацікавлення. У російської телекомпанії НТВ ще з 1999 року існує спеціальний відділ, який працює з публікою. Він виник, коли на каналі з’явилося перше ток-шоу. У відділі працює штат редакторів і модераторів, за кожним із яких закріплена своя програма. Саме вони запрошують глядачів у студію.
Ток-шоу на українському телебаченні існують не тільки у «чистому вигляді». Елементи цього жанру як інструмент зацікавлення і залучення аудиторії часто «домішують» і в інформаційні та інформаційно-аналітичні програми. Окремо слід розглядати політичні ток-шоу, більшість із яких часто перетворює студії в рекламні майданчики, особливо напередодні виборів.
Попри одноманітність більшості ток-шоу з точки зору як форми, так і змісту, фахівці у сфері медіа приписують саме цьому, здавалося б, несерйозному жанру внесок у розвиток дуже серйозної справи — демократії. Справді, прямі ефіри, відкриті обговорення гострих суспільних проблем і суперечностей, можливість висловити власну думку, хай і з часто примітивних питань, викликає захоплення у глядачів. Але навіть для вільних висловлювань повинні бути «фільтри», не цензурні обмеження, а «антипримітивістські бар’єри» в самих телеглядачах — аби якість не перетворилася у кількість, а свобода думок і почуттів — у «Окна».
