Довгограючі серіали — вже константа українського телеефіру. І коли в програмі з’являється новий подібний проект, то потрібно розуміти, що це — надовго. 29 січня на каналі «1+1» розпочався показ нового серіалу «Ангел-охоронець» і тепер герої Дарії Повереннової, Анатолія Руденка, Олексія Паніна й Жанни Еппле будуть з нами до наступної зими. Зйомки проекту відбуваються за вже звичним для телевізійників графіком — паралельно з ефіром, і для групи режисера Бати Недіча триватимуть аж до майбутньої осені. У такому режимі постановник живе вже давно, переходячи від створення «Зцілення любов’ю» до «Вовчиці», а тепер працюючи над «Ангелом-охоронцем».
— Бата, ви вже кілька років знімаєте виключно довгограючі серіали. Вас до такої міри цікавить подібний формат?
— Насправді це зовсім не так. У будь-якому випадку, я завжди говорив, говорю й, напевно, говоритиму, що робота режисера дуже важка й складна. Я, передусім, вважаю себе хорошим режисером. А це — як водій. Ти або хороший водій, або поганий. Я себе вважаю хорошим водієм. Можу їздити на будь-якій техніці — від спортивного автомобіля (тому що займався автоспортом) до важких вантажівок. У цьому випадку я їжджу на вантажівці й отримую від цього задоволення. І не я один. Можливо, я хотів би їздити на хорошій спортивній машині, але на цьому етапі це нереально. Значить, потрібно бути професіоналом у тій справі, яку маєш на руках сьогодні. Тому що якщо ти хороший режисер, то ти хороший режисер. Це дуже важка шахтарська праця. За останні три роки ми з групою відпочивали лічені дні.
— Ви працюєте з однією командою?
— Так. Народ вірить у нас — я маю на увазі групу, продюсерів Валентина Опальова й Влада Ряшина. Коли йдеться про нас, конкретно про наші прізвища, то не постає питання «а давайте спочатку подивимося ваш матеріал, а потім розглянемо, чи ми демонструватимемо це». Ми вже на зразок торгової марки. Але це дуже важка й складна праця. Набагато легше, коли маєш можливість і час на те, щоб правильно все побудувати й усе придумати заздалегідь. А коли триває знімальний процес, то усе підготовлено, й ти думаєш лише про те, як втілити задумане. А ми видаємо практично 30 хвилин на день. Це півсерії, як мінімум. Практично все робиться «з коліс», тому що сценарію як такого не існує, є так звані біти. Ми три місяці знімали на морі натуру для 100 серій, для того щоб їх потім уже комплектувати в павільйоні. Це дуже непросто, і я не вважаю, що багато режисерів і груп здатні подібне витримати. Тому що на так званих більш легких проектах ти знімаєш загалом десь три-чотири місяці й видаєш 90—100 хвилин екранного часу. 90—100 хвилин екранного часу ми видаємо за три-чотири дні. Тобто в нас все відбувається абсолютно по-іншому, і тут потрібно вмить приймати рішення, згадувати, що було на натурі, прощупати всі ці лінії, яких дуже-дуже багато. Вибудувати так, щоб глядачу було цікаво.
— Що було в «Ангелі- охоронці» такого, що вас зачепило, викликало інтерес до цього проекту?
— На таких великих проектах усе вирішується абсолютно інакше, не так, як у нормальному кіно. Це більше продюсерський проект, і дуже багато людей відповідають за нього — безліч серій, безліч грошей, учасників... Тож я як режисер, наприклад, не приймаю рішень з приводу головних героїв. Це рішення приймається на рівні каналу, з продюсерами. А потім ми з того, що отримуємо, робимо якийсь смачний салат.
— Ви говорили, що вас зацікавив сценарій телесеріалу...
— Чим мене конкретно приваблює «Ангел-охоронець»... Уже минули якісь дитячі хвороби, коли ми не мали права відійти ліворуч або праворуч від сценарію, коли ми не могли пристосовувати цей сценарій до ситуації й до конкретного актора. Коли нас лякали, що якщо сцена триває 1 хвилину 29 секунд, то вона повинна тривати 1 хвилину 29 секунд, а не 1 хвилину 27 або 31 секунду. Зараз ми розуміємо, де можемо урізати, де ми можемо додати, й як це все зробити, щоб воно було «смачнішим». Цього разу нам вдалося поспілкуватися з авторами — вони приїжджали в Алушту — й багато речей вдається міняти по ходу. Тому що це живий організм, і не можна робити все за якимсь задуманим шаблоном, який часто може не співпадати з тим, що ми думаємо й що можемо зробити. Ми пробуємо багато смачного й цікавого.
— Вашу думка як людини-творця довгограючого продукту — в чому популярність таких серіалів?
— Моя суб’єктивна думка, яка може бути правильною або неправильною: є дуже хороша художня література, яку ми досить рідко читаємо, тому що на неї не вистачає часу, й є щоденна газета, яку ми купуємо й читаємо щодня. Те, що ми робимо, це не художня література, це щоденна газета, в якій є потреба. Крім того, є досить багато в нашому житті людей, які нас оточують, та й ми також відчуваємо брак спілкування, контакту з близькими людьми. І спостерігати за тим, що відбувається на екрані, для багатьох людей є, можливо, єдиним виходом якось себе залучити й доторкнутися до іншого життя.
— Якщо ви працюєте з акторами, яких вам пропонують продюсери, а не з тими, яких обираєте самі, — чи не буває так, що ви не знаходите спільної мови?
— Ось це якраз те, що відрізняє нашу роботу від робіт в інших групах і в інших менш масштабних проектах. З самого початку, коли ми починаємо роботу над серіалом, я не уявляю собі нічого конкретного. Тобто буде дурість, якщо я скажу, що я бачу героїню такою-то. Спочатку я знайомлюся з артистом і намагаюся на нього приміряти ту роль, яка є. А не навпаки. Є шанс дати їм можливість розкритися якнайбільше. Я їх не обмежую. Тобто ми разом ліпимо того героя, який нам потрібен. Тому в мене абсолютно ніколи і ні з ким з артистів не було жодних проблем. Ми досі з усіма товаришуємо.
— Актори піддаються на такий спосіб співтворчості?
— Звичайно! Усі, абсолютно всі артисти, які зайняті сьогодні в нашому серіалі — й вони підтвердять мої слова — йдуть на це із задоволенням. Це дуже важливо, адже потрібно розуміти, що за інших якихось умов люди вже на третій тиждень починають один одному бити пики, а ми працюємо роками й отримуємо від цього задоволення. Тут атмосфера, аура й усе, що відбувається, абсолютно інші.
— Усе-таки когось з акторів запрошували особисто ви?
— Можу навести приклад Міши Жоніна — прекрасного київського артиста, якого я намагався засунути в попередні проекти, але в мене не вийшло. І навіть не вийшло свого покійного кума, Толю Дьяченка, засунути, хоча ми з ним мали шикарні стосунки. Просто не було такої можливості. От цього разу Жонін виступить дуже сильно.
— Він знову негативний герой?
— Зараз він негативний, але абсолютно не такий негативний, як того всі очікують. Він саме буде носієм комедійної лінії в цьому серіалі, й цим я пишаюся. Я пояснюю своїм акторам і людям, з якими ми працюємо, що ми не працюємо за принципом «чорне — біле». Нас життєві обставини роблять такими, які ми є зараз, і це не означає, що завтра ця людина не може бути іншою. Ми не ділимося на поганих і на добрих. От у нас є роль Григорія Крижевського, який, як ми бачимо з перших серій, не може встановити контакт ні з сином, ні з дружиною, ні з батьком, адже в його житті відбуваються страшні речі — на нього триває полювання, постійно намагаються його вбити. І у людини, в якої на цей момент така життєва ситуація, не може бути багато часу на спілкування з сином. Інша лінія — наша героїня Віра ніяк не може прийняти залицяння дуже хорошого вродливого хлопця Колі. Та не любить вона його!!! Ну, може бути людина тисячу разів хорошою, красивою тощо, але ми її просто по життю не любимо. Чи означає це, що вона погана? Я не думаю. Тобто по-різному до цього можна ставитися. Той же герой Олексія Паніна… Він не якийсь надбандюган. Він займається якимось бізнесом і може бути в чомусь більш жорстким. І взагалі, що, наші позитивні герої не можуть узяти хабар або ще щось таке? От і запитання: де ця межа? Якраз ми йдемо цим шляхом для того, щоб усе було більш життєво й зрозуміло. Бувають серіали, коли ти включаєш і розумієш — ось гад, а ось це хороша людина. Ми хочемо цього уникнути. Я принаймні намагаюся, й гадаю, що нам це вдасться.
