Останнім часом «соціальна» журналістика на вітчизняному екрані зробила ривок. Ривок не стільки в якості — що-що, а розповісти про людину і проблеми її «найближчого оточення» у нас завжди вміли. Йдеться про нинішню повноправність сюжетів цього напрямку у новинному мовленні. І тут треба віддати належне Дмитру Кисельову, який з випуску до випуску, спочатку в «Докладно...» , а потім у «Фактах» (ICTV) послідовно культивував присутність «людських історій». Сьогодні подібний сюжет — вже норма на кожному каналі. Таке «олюднення» новинного ефіру дозволило урівноважити зайву його політизацію і «зацикленість» на столиці. Крім того, різноманіття життєвих колізій передбачає і різноманіття рішень, що, безумовно, цікаво для творчої особистості. Тут варто пригадати, як з несподіваного боку розкрився недавно у надзвичайно тонкому матеріалі про людей, позбавлених слуху, Олександр Шилко («1+1») , відомiший своїми жорсткими розслідуваннями (пригадаймо хоч би його торішнє «розсекречення» військового об’єкта). Кожен канал по-своєму підходить до подачі такого роду матеріалів. У «Інтера» крім «Подробностей» , де досить часто з’являються «соціальні» сюжети, є «N-й кілометр» , правда, вже без Андрія Цаплієнка. Але проекту вдалося зберегти своє «обличчя», а з новими авторами — і придбати особливу проникливість інтонації. На «1+1», крiм ТСН, журналiсти можуть проявити себе в ранковому ефiрi. Новий же відновив свої щотижневі півгодинні «Спецрепортери» . У одному з останніх випусків «Спецрепортера» — «Ювелірні люди» — телегрупа вирушила у дорогу разом з гастролюючим цирком маленьких людей. Показово, що під час цього аналітичного репортажу жодного разу не прозвучало образливе слово стосовно артистів, яке, здавалося б, мало саме проситися на язик. І це не від бажання змовчати, а від бажання допомогти, зрозуміти і прийняти. Виявилося, що без цього слова можна обійтися. Ця позиція була присутня і у тексті, і у підтексті, і в зображенні: камера працювала «на рівні» очей героїв. Напевно, розмова на рівних і є завданням «соціальної» журналістики. Про роботу над проектом «Ювелірні люди» — в інтерв’ю «Дню» автора випуску журналістки Нового каналу Світлани УСЕНКО.
— Світлана, ви працюєте у тому напрямі журналістики, який крім сліз та «зірваних» нервів, здається, нічого не приносить. У чому ваш інтерес до «соціальної» журналістики?
— Так звана «соціальна» журналістика — це передусім люди, їх долі, їх характери. Існують моменти, коли я особливо вдячна своїй роботі. Далеко не кожна професія дозволяє так багато і так часто знайомитися з новими людьми. Деякими не втомлюєшся захоплюватися все життя. Більшість з них — звичайні, непримітні для багатьох люди. І справжнє задоволення від роботи отримуєш тоді, коли про цю чудову людину дізнаються інші. Мені здається, що таким чином телебачення має навчити людей ближче придивлятися один до одного.
— Ювелірні люди і вчорашні в’язні — герої ваших досліджень у форматі «Спецрепортера» (перед «Ювелірними людьми» Світлана зробила випуск про адаптацію в суспільстві людей, що вийшли з в’язниці. —
Ред. ). Що у нашому суспільстві має змінитися, щоб кожна людина відчувала у ньому себе повноцінною? Яка роль у цьому журналістики, зокрема, вашої роботи?
— Мені завжди було цікаво побачити і дізнатися про те, що, як правило, закрите від сторонніх очей і вух. «Зона» — це абсолютно інший світ, розповiдати про який дозволили тільки зовсім недавно. Та й то, кожен крок і кожне слово контролювалося людьми у формі. «Ювелірні люди» — це спроба зрозуміти і поставити себе на місце маленької людини. Адже, за великим рахунком, їх життя для суспільства також загадка, хоч нас не розділяє колючий дріт, як у попередньому випадку.
Напевно, головне — вміти знаходити достоїнства людини і не соромитися говорити їй про них. Часто, зустрічаючи не таких, як усі, ми намагаємось сховати погляд, зробити вигляд, що не помітили, пройти повз них. Адже іноді треба зовсім мало: переводячи сліпу жінку через дорогу, звернути увагу на її красиві руки, прийшовши до театру глухонімих, захопитися умінням цих людей виражати свої почуття без слів, або просто побачити у душі маленької людини чистоту, часто відсутню у світі великих людей. Роль журналістики у цьому процесі, я думаю, не дуже велика. Кожен має уяснити ці прості істини сам.
— Над «Ювелірними людьми» працювала команда, і, судячи з усього, згуртована, націлена на результат. Це також була і можливість відчути на собі принади життя гастролера. Що стало вашим особистим висновком після цієї експедиції?
— Доля зробила мені великий подарунок, познайомивши з ними. У мене з’явилися нові чудові друзі. І це не тільки моє особисте надбання. Вся наша нечисленна команда — і оператор, і водій — просто закохалися в них. А головний висновок: дивне вміння цих людей, незважаючи на свій невеликий зріст, насолоджуватися життям, їх величезне почуття гумору і бажання просто жити, не вимагаючи від долі забагато. Адже саме цього так не вистачає тим, хто, здавалося б, має у житті все.
— На українському телебаченні Ольга Герасим’юк — приклад такого роду журналістики, коли автор знаходить своїх героїв, рятує їх, а потім ще відбивається за них у судах. Що ви для себе почерпнули з її роботи?
— В роботі Ольги Герасим’юк передусім ціную глибину розуміння проблеми і професіоналізм, з яким про неї розповiдається. Особливе захоплення викликає її уміння володiти словом: наскільки красномовними і в той же час зрозумілими виявляються її тексти. І головне, як мені здається, якість її роботи: жоден свій матеріал Ольга не робить з «холодним носом». Кожен з них вистражданий і народжений душевними переживаннями про своїх героїв. А це незамінне уміння в «людській» журналістиці.
— А чому ви зайнялися журналістикою?
— Народилася у місті Кривий Ріг. У 1996 році закінчила Київський університет, факультет журналістики. «Новий» — це давня мрія попрацювати з Олександром Ткаченком, який є для мене авторитетом і як людина, і як журналіст. А чому журналістика? Просто не хотілося, щоб робота була від дзвінка до дзвінка, в оточенні тих самих людей і на одному місці. Журналістика — це прекрасна професія, яка кожен день життя наповнює новими знайомствами, знаннями і переживаннями.
