В середині листопада відомий медіаексперт Отар Довженко написав колонку, яка під назвою «Що сталося з якісною журналістикою і як її врятувати» вийшла на сайті «Детектор медіа». Текст був підготовлений та надрукований в рамках кампанії #цінаслова, яку реалізовують Премія імені Георгія Ґонґадзе та Львівський Медіафорум.
Наведемо тезово зміст матеріалу.
Якісної журналістики в тому, чим займаються медіа, стає дедалі менше, а зусиль для того, щоб залишатись журналістом, доводиться докладати дедалі більше. Є навіть ризик, що журналістика взагалі зникне чи стане ґеттоїзованим хобі на зразок філателії чи що-де-коли. Не тільки в Україні — в усьому світі. В Україні ситуація навіть загрозливіша, бо якісна журналістика не встигла утвердитись як соціальний інститут, і далеко не все суспільство відрізняє її від шустер-шоу та новин каналу «Інтер». Але надія є. Втім для того, аби вижити, журналістам доведеться озадачитись комерційними питаннями, пише медіаексперт.
Не є журналістикою, на думку автора, «безперервний, часто безредакторний, переважно бездумний конвеєр, який транслює аудиторії довільні шматки інформації, переважно отримані самопливом від прес-служб і піарників, а також із соціальних мереж», який «працює в інтересах редакції медіа (вона отримує трафік), рекламодавців та ньюзмейкерів (вони доносять до потрібних їм аудиторій потрібні їм меседжі, каналізують інформацію, отримують зиск), але інтереси глядачів-читачів-слухачів не враховує взагалі».
Натомість журналістикою медіаексперт називає «процес розповідання історій та пошуку відповідей на важливі (хоча, можливо, ще не озвучені) запитання, які допомагають читачу-глядачу-слухачу дізнатися, що відбулось або відбувається, зрозуміти, чому все саме так, і виробити ставлення та підготуватись до прийняття усвідомлених рішень». «Три базові ешелони журналістики — новини, аналітика і публіцистика — в цьому процесі виконують різні функції, доповнюючи одне одного», — наголошує автор.
Журналіст, на думку Отара Довженко, має «поводитись по-журналістські»: «ставити запитання й добиватись відповіді», «шукати, перевіряти та співставляти факти», не задовольнятись тим, що лежить на поверхні, а шукати приховане», «вислуховувати людей і знаходити компетентні та адекватні думки», «дивитись на ситуацію з різних боків та давати слово всім сторонам конфлікту, водночас не забуваючи, що брехня — це не «точка зору»», «на кожному кроці ставити собі і своєму матеріалу запитання «і шо?», «не дозволяти нікому — ні ньюзмейкерам, ні власникам, ні політичним патронам, ні будь-яким іншим зовнішнім чинникам — втручатись у твою роботу й диктувати тобі, яким має бути твій матеріал».
Як зразок та орієнтир Отар згадує Британську телерадіомовну корпорацію, «яка дотримується доволі суворих стандартів і є лідеркою медіапростору Великої Британії», і цей приклад наочно демонструє, «що якість, чесність і популярність можна поєднати». Але «питання лише в тому», чи потрібно, як колись зауважила головна редакторка газети «День» Лариса Івшина, «перш ніж будувати Бі-бі-сі, побудувати Британію».
Медіаексперт вважає, що існує можливість для побудови незалежного та якісного власного мовника і в сьогоднішній Україні. Наводяться в тексті поради і рецепти як вижити якісним незалежним медіа, історії успіхів та провалів, але все ж таки квінтесенцією цієї рефлексії є фраза: «Якісна журналістика можлива там, де на неї є попит, а держава дає їй жити».
Далі Отар наводить короткий список «медій, які цураються політичних і взагалі токсичних дотацій, часто комбінують кілька джерел доходів, експериментують, практикують журналістику і виглядають цілком життєздатними» — «Liga.net, холдинг «НВ», «Платформа», група видань TheUkrainians, «Накипіло», «Тексти», видання мережі «Або», низка потужних розслідувальних проектів», і зауважує, що в переліку «поки що немає великих загальноукраїнських телеканалів, але це, може, й на краще».
Але проблема в тому, що в реальності абсолютна більшість мешканців України (75%) найчастіше отримують інформацію про стан справ в Україні та світі як раз із загальнонаціональних ТБ-каналів. (Дані дослідження Фонда «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» спільно із соціологічною службою Центру Разумкова, яке було проведено з 14 по 19 серпня 2020 року в усіх регіонах України за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Опитано 2022 респондентів віком від 18 років методом інтерв’ю «обличчям до обличчя» за місцем проживання респондентів за вибіркою, що репрезентує доросле населення. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%).
Ось 10 перших інформаційно-аналітичних передач з переліку ТОП-програм за жовтень ц. р. (аудиторія 4+, вся Україна. Таб.1).
Дані дослідження телевізійної аудиторії Індустріального Телевізійного Комітету. Дані розраховані для програм тривалістю 5 хвилин і більше за жовтень 2020 року для вибірки: індивіди віком 4 роки і старше, що проживають на всій території України.
Отже, в нас користується попитом інформпродукція центральних телеканалів, які зазвичай в нас називають «олігархічними медіа». Ігнорувати цей факт щонайменше безглуздо — бо попит, за визначенням самого ж Отара Довженка, є важливим фактором створення якісних та популярних медіа.
Подивимось на іншу його вимогу — щодо сприяння, або ж відсутності тиску чи деструктивного впливу держави.
Описати політику Української держави в медіа сфері коротко та вичерпно нескладно — фактично влада самоусунулася від системного вирішення проблем медійного ринку, від забезпечення реалізації права громадян на інформацію — повну, достовірну, об’єктивну... Без цієї системи інформування неможливе не тільки побудова повноцінної демократії — без неї неможливе здійснення ефективного державного управління демократичними методами. Фактично, хто керує інформаційними потоками, той і керує державою. Тому, до речі, нинішньому президенту після сварки із олігархами буде (чи вже є) ой як не просто забезпечити комунікацію із народом та загалом керованість на державному рівні.
Правильні, але непопулярні в електорату медіа, можуть, звісно забезпечити «заповідники» розвитку такого дефіцитного явища як якісна об’єктивна журналістика. Але чекати від них розвитку на рівні із світовими стандартами на гроші, отримані від платних користувачів чи рекламодавців, не варто. Глядачів в Україні за всі роки Незалежності привчали і таки привчили до якісного із технічної точки зору та безкоштовного для аудиторії контенту, який за змістом є дуже далеким від стандартів Бі-бі-сі. Тому для того, аби вижити, журналістам не просто потрібно «озадачитись комерційними питаннями», як радить Отар Довженко — редакціям необхідно буде залучити інвестиції на рівні «металургійних гігантів» чи «енергогенеруючих компаній». Виграти в «олігархічних медіа» конкурентну боротьбу на українському медіаринку зможе тільки ЗМІ із хоча б приблизно з ж такими ж гігантськими бюджетами. Наприклад (теоретично), Суспільний мовник із держбюджетним фінансуванням, але і тут ми не бачимо історії успіху.
Можна, звісно, тішитися із маленьких нішевих, але якісних ЗМІ. Але треба бути готовими, що класична — відповідальна, етична, незаангажована — журналістика врешті решт таки залишиться жити лише в таких нішах.
Щоб цього не сталося, потрібно в першу чергу припинити сподіватися вирішити системну проблему лише за допомогою побудови маленьких грантових медіа-»кружків по інтересах», бо занадто «вузьке їхнє коло, страшно далекі вони від народу». Формування попиту на якісні ЗМІ у широких верств суспільства, ефективна політика держави із підтримки розбудови системи незалежних засобів масової інформації — таким має бути шлях спасіння української журналістики. Отже, «Британію» все одне доведеться будувати — хоча б навколо окремо взятої медіасфері. Інакше прогноз про «журналістське гетто» чи про перетворення журналістику на заняття диваків типу «філателії» здається, має всі шанси стати дуже реалістичним.
