Тяжко читати зараз українську пресу. І не лише тому, що в ній багато реальних фактів нашого життя, які діють на психіку, як отруйні речовини бойової дії на кшталт іприту і люїзиту, що їх застосовували на полях битв Першої світової. Ми не лише живемо в умовах перманентного негативу, ми ще й постійно ображаємо одне одного. Можливо, саме тому читачі відгороджуються від ідеологічно «чужих» видань, читаючи виключно «свої». Навіщо зайвий раз засмучуватися? Втім, зберегти душевну рівновагу, як правило, не вдається, позаяк правда нашого реального життя за всієї стриманості аналітичних оцінок виглядає вбивчою. Та правда є правда, вона дає змогу відчути ґрунт під ногами, зробити висновки і визначитися з вибором. На щастя, у нас є кілька видань, серед яких «Дзеркало тижня» і «День», чиї критичні матеріали вирізняються передусім доказовістю і продуманістю. Така критика вселяє надію, що ми все-таки починаємо виплутуватися з комуністичної гамівної сорочки й переходити з мови (а отже, й мислення) ненависті та облуди на мову взаємоповаги і конструктиву. Така мова точна і логічна, в ній немає зневаги до опонента, вона може бути іронічною, навіть саркастичною і дуже емоційною, але її пристрасність ніколи не буде пропагандою ненависті, вона може висміювати й обурюватися, але ніколи — ображати і принижувати.
Так М. Маринович, розмірковуючи над такими надскладними викликами сучасності, як нацизм і комунізм, говорить про них як про горе ХХ століття, і його осмислення має допомогти нам подолати їхні наслідки: «Я не бачу народу, який мав би моральне право надіти суддівську тогу: спокуса комунізму була хворобою людської цивілізації загалом», — пише він («День» № 95-96 від 3 червня 2011 року). Безперечно, «позбавлена пам’яті про особисту свободу», створена в радянській пробірці людина не відчуває потреби в каятті. Її вчили звинувачувати й нападати. Тож і тепер основне почуття, яке продовжує відчувати посткомуністична людина, — це гнів. Вона завжди вважає себе безумовною жертвою — неважливо, чого і кого. Це може бути низька зарплата чи пенсія, поганий уряд, неправильний народ, бандерівці, капіталісти, комуністи, лікарі, вчителі, Табачник, Юлія Тимошенко, Янукович, жек, націоналісти, Росія, Америка, світова криза тощо.
І Маринович вимовляє ключову фразу: «МИ ПОВИННІ ЗАМИСЛИТИСЯ І ПРО СВОЮ ПРОВИНУ». Усвідомлення себе як невільної, інфантильної істоти, яка постійно очікує манни небесної, перекладає відповідальність на чужі плечі й готова прийняти будь-яку образу, будь-який плювок від «сильного», котрий насправді — просто спритний злодій, — таке усвідомлення має бути першим кроком до повернення до самого себе як людини.
Комуністичне минуле, проте, активно виявляє себе в пресі іншої спрямованості.
Наведу низку прикладів. Газета «Сегодня» (І. Сєров, О. Ільченко. «Луценко поздравил черт», 14.01.2012), інформуючи аудиторію про вертеп біля стін Лук’янівського СІЗО з участю відомих депутатів та акторів на підтримку Юрія Луценка в день його народження, в кінці повідомлення побіжно відзначила: «Посмотреть представление собрались пара десятков зевак, среди которых был и адвокат экс-бютовца Виктора Лозинского, когда ждал на улице своей очереди зайти в СИЗО».
Скільки висновків напрошується самі по собі! Люди, які прийшли висловити свою громадянську позицію, — просто «зеваки», їхня кількість нікчемна, а низький рівень цих нероб міфічним чином підтверджується випадковою, проте символічною присутністю адвоката всім відомого лиходія Лозинського. При цьому ненав’язливо навіюється думка, що адвокати можуть бути лише у позитивних персонажів, а якщо ти адвокат Лозинського, то тим гірше для тебе, адвокате диявола!
Традиційно показова в цьому сенсі газета Компартії України «Київський вісник» — справжня антологія прикладів того, як не можна розмовляти, якщо хочеш вважати себе цивілізованою людиною. Читаємо одну з останніх статей О. Шиліна «В поддержку обращений и предложений» (21.01.2012), в якій День Свободи 22 листопада поіменований «так называемым», а події, на честь яких постало це свято, схарактеризовані як «полузабытое «оранжевое» безумие». «Что за свобода привиделась тогдашнему президенту Ющенко и его соратнице Тимошенко, — пише автор — ...может, она заключалась в возможности шататься по центральным станциям киевского метрополитена странного вида «революционерам» в замызганном камуфляже... время от времени пугающих пассажиров воплями «Милиция с народом!» и «Слава Украине!»? Или... в захвате примыкающих в Майдану зданий?»
А ось які епітети знайшлися в автора для Дня Соборності 22 січня: «малопонятная дата», «заклинания о соборности», «бредовые идеи интегрального национализма», «очумелые идеи», «воспаленная идеологическая фантазия».
Подивімося, як ставиться до своїх опонентів кореспондент тієї ж газети М. Кузьменко («Увидит ли Севастополь Сталина?», 05.11.2011). Члени Громадського комітету з увічнення пам’яті жертв Голодомору-геноциду українців 1932—1933 років, які звернулися з відкритим листом до Президента України з проханням не допустити відродження сталінізму, названі ним «псевдоинтеллигенцией» (серед них також історик В. В’ятрович, поети І. Драч, Д. Павличко). Побіжно М. Кузьменко дорікнув поетам у доносах на колег по цеху, дивним чином забувши про те, що за недонесення на колег «выдающийся деятель того времени» комуніст Сталін карав в’язницею і навіть розстрілом, та й узагалі доноси були в ті часи проявом патріотизму та всіляко культивувалися й заохочувалися комуністами. Учасники Міжнародної конференції 5—6 листопада 2011 року «Співпраця між Радянським Союзом і Німеччиною: причини і наслідки» названі у статті «очередным сборищем фальсификаторов, игнорирующих и попирающих всякий научный подход». А неугодні авторові дослідники потрапили до розряду «замшелых «историков».
А ось ще одна газета — тижневик «2000». Якщо не звертати уваги на форуми газети в Інтернеті, де прихильники ідеології «Русского мира» і сталінізму явно переважають і де образлива лексика зашкалює, то можна сказати, що це друковане видання досягло великих результатів у демонстрації неповаги до опонентів «в межах пристойності», тобто шляхом більш-менш завуальованих образ. Ось, наприклад, уривки зі статті «Кто на Украине патриот?» (Віктор ЖИРНОВ-ДОРИФОР, 15.08.2011):
«Любите Украину, гордитесь Украиной, стройте Украину, защищайте Украину, отдавайте свою жизнь за ее суверенитет и будущее процветание... Этими призывами правящий слой пытается привить мне украинский патриотизм. Одно из двух: или этот слой состоит из пламенных патриотов, одухотворенных лидеров, богатырей, черпающих силу из истоков корневой национальной культуры, или это вконец обуржуазившиеся люди, которым просто выгодно вешать лапшу обезумевшему от потери жизненных ориентиров электорату».
«Назовите нам, — пропонує автор, — фамилии украинских лидеров, гениев, героев, строящих сегодня новое, доселе никому не известное государство под названием Украина, и хотя бы минимальное количество патриотов государственного образования под именем Украина, чтобы «Ще не вмерла Україна» можно было спеть и через сто лет? Само собой разумеется, что таковых вы не найдете, а лучшие представители украинской культуры всегда были и остаются представителями русской культуры: Сковорода, Гоголь, Шевченко, Короленко, Довженко, Быков и др. ...Русский язык, формирование которого — общая заслуга всех русских земель и православной церкви, является драгоценным общим достоянием, соединяющим всех нас в один народ. Разве можно быть патриотом на Руси, не понимая этого?»
Зрозуміло, що сьогодні з лідерами, героями та геніями справи у нас кепські. Як не рясніє ними і весь сучасний пострадянський простір. Утім, автор і не замислюється про причини цього сумного явища, і тут трапляється майже непомітна підміна: всі названі ним генії творили в минулому і всі чомусь «само собой» представляють російську культуру, навіть якщо вони українські (сучасних російських «героїв» Жирнов-Дорифор, «само собой разумеется», не назвав). Проте в нас є «драгоценное общее достояние» — російська мова, що об’єднує нас в один народ. Про українську ж мову автор мовчить, а список Сандармоху аж ніяк не хвилює його серце.
А позаяк Україна для нього — всього лише «некое доселе никому не известное государство», то тут немає не лише патріотизму в загальноприйнятому розумінні — як любові до рідної країни, немає й просто звичайної для всякої культурної людини пошани до іншої культури і традицій. До тих, для кого Україна — дещо зовсім інше: те, заради чого багато хто віддав життя в бою чи в концтаборах, те, заради чого молода й талановита поетеса Олена Теліга пішла на страту в Бабин Яр, заради чого геніальний поет європейського рівня Василь Стус свідомо обрав для себе концтабірну Голгофу і зрештою був закатований, заради чого Валерій Марченко — людина кристальної чесності та високої сили духу — загинув там само, не поступившись ні на йоту своєю совістю. Таких було чимало. Є й ті, хто живе з нами поряд, хоч їх і не помічають такі переконані антипатріоти (або патріоти сусідньої країни?), як Жирнов-Дорифор. Це видатний журналіст і громадський діяч Є. Сверстюк, колишній «буржуазний націоналіст» та «особливо небезпечний державний злочинець» Є. Пронюк, який дивом вижив після всіх «благодіянь» радянської влади; філософ, публіцист і правозахисник М. Маринович, який попри всі табірні поневіряння не втратив високого християнського духу і гострого інтелекту. Та хіба вони цікаві моєму опонентові?
Не можна не погодитися з автором, який висловлює сумнів у здатності наших депутатів «навести элементарный порядок». Та ось що він пише далі: «Неужели пишущие на заборах правду-матку о народных избранниках обладают формирующим нравственный идеализм мировоззрением, тонким эстетическим чувством, удерживающим от сквернословия, пошлости и обжорства, обостренной совестью, не позволяющей оскорблять ближних и засорять окружающую среду, развитым цивилизованным правосознанием, защищающим от воровства и коррупции?! Этот момент плавно подводит нас к выводу о сфальсифицированном фарсе, демагогическом блефе, с помощью которых Запад планомерно осуществляет наше порабощение, завоевывает нас без единого выстрела».
Читачу! Якщо ти зненацька подумав, що автор, володіючи тонким естетичним чуттям і загостреною совістю, що не дозволяє ображати ближніх, розмовляє з тобою як патрицій з патрицієм, ти жорстоко помилився. Він говорить з тобою, як патрицій з плебеєм. Це тільки для «политически дееспособной нации демократия — хороший способ выявления лучших правителей, а для политически недееспособного населения с низкой духовной культурой и уровнем правосознания демократия проявляет себя как антигосударственное явление «охлократия» — правление черни, разрушающее государство». Висновки ж про нашу з вами недієздатність автор робить, ПРОЧИТАВШИ НАПИСИ НА ПАРКАНАХ. Ми, ті, хто масово шкрябає нецензурні тексти в недозволених місцях, настільки недієздатні, що навіть не розуміємо підступності Заходу, який ставить нас (тобто «чернь») на коліна і нав’язує нам демократію як «сакральную и абсолютную ценность». Не дозріли ми ще до демократії, і це, на думку Жирнова-Дорифора, добре розуміють Путін, Лукашенко, Назарбаєв, які «не разглагольствуют о безальтернативности демократического выбора, они пытаются оценить реальное положение в своих государствах, постепенно развивая демократические институты так, чтобы в то же время не позволить черни (тобто нам із вами. — Н. В.) разрушить основы государственности».
Ну і закономірний висновок: «Настоящим патриотом сегодня можно назвать только такого деятеля, который выберет восточное направление интеграции и будет с не меньшей, а может быть, и большей осторожностью, чем это делают лидеры России, Белоруссии и Казахстана, только эволюционным путем формировать гражданское общество». Таким чином, до слів «чернь», «недееспособная нация», «пошляки и обжоры», «воры и коррупционеры» можна додати ще й «несправжні патріоти» або просто «непатріоти». Даруйте, забула! Є ще й така лайлива категорія, як «обуржуазившиеся люди, которым... выгодно вешать лапшу... обезумевшему... электорату».
До болю знайомі вуха стирчать за всіма цими сентенціями. Згадаймо: «Учення Маркса всесильне, тому що воно вірне!» Які тут можуть бути сумніви! А Захід — наш давній і заклятий ворог — щосили прагне зробити нас рабами на своїх плантаціях. Тому не до кінця свідомому «охлосу» потрібна диктатура пролетаріату — даруйте, диктатура свідомої партії справжніх патріотів, що поведе нас у світле майбутнє у східному напрямку і буде «ще обережніше», ніж Росія, формувати нам згори громадянське суспільство.
Якщо поставитися до цих сумнівних постулатів так само обережно, як до формування громадянського суспільства недорозвиненим народом, то можна припустити, що авторам усіх наведених статей невідомий той факт, що цивілізована полеміка можлива тільки в контексті наголошуваної взаємоповаги опонентів. Утім, іноді виникає підозра, що всю цю образливу риторику використовують саме для того, щоб ніякої полеміки взагалі не було. Хто ж із нормальних людей почне відповідати на лайку, швидше, відійдуть убік від гріха подалі... На це і розрахунок, адже така агресивна тактика потрібна тому, хто добре знає, що в суперечках народжується істина, а вона часто буває небезпечною для багатьох догм та ідеологем. Так, читачу, я перевіряла. Жодна з наведених вище газет не стане організовувати на своїх сторінках дискусію. У кращому разі вас надрукують один раз, потім добряче підсмикнуть обуреними відгуками читачів — ви по вуха в образах, але відповісти не зможете — на жаль, тему вже закрито.
Можна було б ставитися до того, що відбувається, філософськи, якби не досить значна кількість читачів такого роду преси, якими маніпулюють, яких підігрівають і розігрівають... питання — для чого? Напрошується аналогія: на початку кориди бика роздрочують уколами списа й червоним плащем. А в кінці — виносять мертвого з поля бою. Тореадор же в нагороду отримує вуха переможеного бика. Не варто про це забувати.
