Появу мережі інтернет багато хто вітав як месіанський інструмент, який раніше чи пізніше покінчить із тиранією у цілому світі. Цю думку часто прив’язували до тези про «кінець історії» Френсіса Фукуями, за якою ліберальна демократія й вільний капіталістичний ринок — єдині життєздатні системи, які пережили віки конкуренції, а інтернет — інструмент, який прискорить для них завоювання світу.
На перший погляд може здатися, що події останніх років у мусульманському світі підтвердили цю теорію. Два роки тому «твітер-революція» похитнула підвалини іранської диктатури (хоча, на жаль, цей рух було придушено). Нещодавня «фейсбук-революція» в Тунісі стала першим випадком, коли в арабській країні власними силами повалили тирана.
Є достатньо підстав, аби вважати, що інтернет, долаючи бар’єри мовчання, необхідні для збереження авторитарного режиму, зможе повалити диктаторів у цілому світі. Різні соціальні мережі, які з’явилися за останні роки, докорінно змінили для нас спосіб поширення і споживання інформації.
Використовуючи Твітер і «дзеркала» (копії даних, що зберігаються на якомусь веб-сайті, лише, грубо кажучи, за іншою адресою) сайту «Вікілікс» вдалося не допустити спроб американського уряду перешкодити йому поширювати секретну інформацію.
РОСІЯ ПРОДОВЖУЄ ПІДКЛЮЧАТИСЯ
На тлі інших регіонів, що розвиваються, пострадянські терени переймали цю нову моду досить повільно. Багато в чому це було пов’язане з величезним відставанням і обмеженими фінансовими можливостями громадян. У 2005 році лише трохи більше 15% росіян мали постійний доступ до мережі інтернет (Україна й Казахстан у той час мали менше ніж 5% постійних користувачів, тоді як Естонія вже подолала 60-відсотковий бар’єр). Навіть після ривку останніх років Україна й Росія все ще мають показники відповідно у 33% і 42%.
Однак Росія як ніяка інша країна наздоганяє світ швидкими темпами. Особливо її «верхи». І справді, «просунутий» юзер президент Дмітрій Медведєв став першим у пострадянську епоху главою держави, який сповна оцінив можливості блогінгу створивши свій акаунт на Твітері. На Заході фактично кожна більш-менш значна публічна особа має власний акаунт, від телезірок до президента США Барака Обами) у червні 2009 року, російський президент отримав майже 200 000 послідовників.
Та все ж справжня революція відбувається у нижчих ешелонах, а особливо — на рівні блогерів-громадян, які піднімають громадські дебати і громадську діяльність на новий щабель. Зразком цього нового покоління став Олександр Навальний — юрист і блогер, який займається виявленням корупції в російських нафтових компаніях, банках і міністерствах. А роботи там не бракує, адже навіть влада визнає: щороку з державної скарбниці «зникає» понад 35 мільярдів доларів.
Попрацювавши на ниві торгівлі нерухомістю та акціями, а також членом федеральної ради опозиційної партії «Яблоко» (звідки його, втім, виключили за незгоду з керівництвом, зокрема, з національних проблем — яких, на думку Навального, «ліберали не змогли осягнути»), він зайнявся юриспруденцією. Проте він і далі купує акції тих компаній, яких підозрює в махінаціях — аби мати доступ до необхідних документів.
Вражає список трофеїв Навального: «Трансінвестгаз», дрібний посередник, через якого «Газпром» купував газ у компанії «Новатек» за ціною, що більше ніж утричі перевищувала реальну продажну ціну останньої; ВТБ, великий російський банк, який викупив права на буріння свердловин в Китаю через посередника на Кіпрі, котрому дісталися 150 мільйонів доларів різниці; губернатор, який хотів придбати 30 годинників із золота і діамантів «для нагородження місцевих педагогів» тощо.
Проте в Росії мужності окремо взятої особи не досить для того, щоб справді змінити систему. Це підказало Навальному створити веб-сайт rospil.info, де читачі публікують результати своїх розслідувань. За три місяці роботи сайту було анульовано підозрілих урядових контрактів на загальну суму сім мільйонів доларів. Ідея «краудсорсингу» (від crowdsourcing — доручення певних завдань великій групі людей), крім того, що виявилася ефективною, забезпечила Навальному таку-сяку подобу захисту.
Тим не менше розпочалися нападки, зокрема, за рахунок астротурфінгу (штучного керування громадською думкою — наприклад, через численних платних блогерів, які публікують негативні коментарі про людей або організації під різними ніками, створюючи видимість широкого громадського резонансу). Нещодавно російський блогер man_with_dogs знайшов оголошення на сайті вакансій Freelance.ru — заявку на вакансію для п’яти осіб «для публікації 70 коментарів на день» із різних акаунтів, які повинні «сформувати негативне ставлення» до Навального і створити «позитивний імідж [правлячої] партії «Единая Россия».
Діяльність Навального дехто пов’язує і з нещодавніми акціями проти російської версії LiveJournal, яка 30 березня, 4 і 6 квітня зазнала DDoS-атак. І все ж, можливо, акція не мала політичного підѓрунтя. З’явилися настільки ж вірогідні теорії про те, що конкуренти LiveJournal мали намір перетягнути користувачів на інші платформи, оскільки це стає все прибутковішим бізнесом. Так чи інакше, а втрата важливої незалежної медіа-платформи за рік до виборів для російської демократії точно не минулася б.
КОЗАКИ-БЛОГЕРИ
Добре це чи погано, а Україна зараз іде слідами Росії. Втім, вона все ще перебуває у фазі швидкого розширення. У звіті за 2010 р. аналітичний веб-сайт Blogoreader.org.ua, що висвітлює розвиток українського інтернету, дійшов висновку, що «українська блогосфера залишається єдиною кириличною блогосферою, яка все ще зростає».
Цифри дійсно вражають. У 2009 р. Україна мала 75 000 блогів, а 2010-го їхня кількість зросла вже до 120 000 (загалом найбільший російський пошуковик Яндекс зареєстрував близько 20 мільйонів кириличних блогів). Якщо вік блогерів коливається від 9 до 75 років, загалом прослідковується домінування молоді. 16 — 20-річні та 21 — 25-річні мають відповідно 32 і 25 % блогів. Для порівняння: користувачі віком 36 — 40 років ведуть 6% блогів, а ті, кому за 40 — лише 2%!
Та все ж справжня революція відбувається в інших громадських ЗМІ. Використання мікроблогінгу, зокрема Твітера, переживає справжній бум. Зростання мережі на 200% у 2009 р. і на 400% (!) у 2010 р. створило 80 000 акаунтів в Україні. Кількість користувачів Фейсбук перевищила 1,4 млн. осіб — після того, як люди почали поступово переходити з російськомовних платформ В контакте та Одноклассники. Тут «молодіжний сектор» навіть більший, ніж у випадку з блогами: молодь віком 18 — 24 років становить 45% усіх користувачів (25 — 34-річні становлять наступну за чисельністю групу, 33%). Такий перекіс може пояснити, чому українські політики продовжують уникати роботи в мережі і вважають за краще зосереджувати увагу на старших і надійніших виборцях-телеглядачах. І справді, лише дві центральні фігури, Юлія Тимошенко та Арсеній Яценюк, особисто постять свої повідомлення в Твітері.
При тому, що українська блогосфера зростає, вона ще далека від зрілості, — пояснила «Дню» блогерка Тетяна Богданова, яка регулярно висвітлює події української блогосфери на найбільшій у світі незалежній медіа-платформі Global Voices. Українська блогосфера ще не дуже добре організована. Є декілька дрібних тематичних спільнот — наприклад, блогери, що гуртуються навколо тем, присвячених інтернет-бізнесу, або темам громадського медіа-маркетингу. Водночас, різні спільноти мають дуже слабкі зв’язки між собою, або взагалі жодних».
За словами Т. Богданової, саме брак зв’язків між різними групами блогерів, а також відсутність авторитетів-професіоналів — це ті чинники, які не дають українській блогосфері долучатися до активного висловлення громадянської позиції. Більше того, вона пояснює, що «інколи динаміка української блогосфери є дзеркалом розколу нашого суспільства» — це про випадки, коли мовне питання призвело до відчуження між російсько- та українськомовними групами. Утім, Т. Богданова вказує на певний рівень залучення громадян до поширення інформації, навіть якщо часто це обмежується лише перепостом повідомлень. Це свідчить, що кібер-активісти справді небайдужі й мають потенціал. На додачу, українська блогосфера довела свою вартість як незалежне джерело інформації, навіть перегравши традиційні мас-медіа — наприклад, під час висвітлення арештів активістів «Тризуба» або податкового Майдану.
ПОРЯД ІЗ ВАМИ
Хоча брак професійних блогерів справді відчувається, серед загальної маси вже з’явилися неформальні лідери. Один із них — Олена Білозерська, журналістка, громадська активістка, чи не «найголовніший блогер країни». Фанатка історії, Білозерська вирішила податися в журналістику після того, як написана для колеги стаття одержала захоплені відгуки редактора, а помаранчева революція переконала її: людина повинна прийняти час, у який їй судилося жити, і виклик, який він їй кидає.
Однак Білозерську часто розчаровувала редакційна політика. Рішення почати незалежну роботу у власному блозі прийшло в найдоречніший час. Зараз її блог нараховує понад 2 000 читачів щодня.
Білозерська пояснює свій успіх тим, що блогерів вважають надійнішими, ніж традиційні медіа.
Наступним кроком було заснування агентства новин «Поряд з вами». Вона зробила це разом із Олексієм Ярославцевим, блогером із Одеси. Спираючись на широку мережу дописувачів і прибічників, вони примудряються випереджувати рекламодавців та інвесторів, підтримуючи таким чином свою незалежність, і водночас представляють першокласний продукт. Забезпечуючи неабияке сумлінне і швидке висвітлення фактично всіх головних протестів і виступів, «Поряд із вами» і блог Білозерської перебувають під наглядом традиційних засобів масової інформації, які часто використовують її фотографії та матеріали.
І не тільки традиційні медіа. За останній рік міліція двічі викликала Білозерську на допити і конфісковувала її матеріали. А це є порушенням закону України про засоби масової інформації.
І хоча у випадку Олени Білозерської все закінчилося значно вдаліше, ніж для багатьох інших (через кілька годин її відпустили, повернувши більшість матеріалів), блогерка пояснює це тим, що її затримання мобілізувало її прибічників і парламентарів (близько п’яти десятків пікетувальників вітали її на виході з міліцейської дільниці). «Зараз є лише одна гарантія захисту — максимум публічності, максимальна кількість галасу навколо конкретної теми, максимум піару. Як показує досвід, якщо навколо конкретної особи здійняти багато галасу, її побояться зачіпати. Зло робиться потайки», — сказала вона.
До відкритої дискусії про майбутнє країни долучилися чимало активістів. Білозерська намагається не переоцінювати вплив політично заангажованого блогерства в Україні. Причина не лише в обмеженій кількості «справжніх активістів» у блогосфері, а й у тому факті, що найвпливовішим засобом масової інформації в Україні досі лишається телебачення. Проте вона визнає, що «ця прірва звужується, і факт, що будь-хто може вести блог — це величезна перевага, оскільки держава перестає бути єдиним постачальником інформації».
МЕЖІ КІБЕР-АКТИВІЗМУ
Порівняльний аналіз блогів свідчить про три рівні активності. На першому рівні, основному, — блогери, які публікують точки зору, фотографії, посилання на різні матеріали. Це найпростіша форма блогінгу.
Другий рівень — це перехід до того, що можна назвати метаблогінгом. Метаблогінг означає зв’язки з іншими інтернет-порталами, іншими блогами, або будь-якими помітними явищами в мережі інтернет.
На третьому, найважливішому етапі відбувається перехід за межі суто віртуального світу й залучення «реальних» людей. Зазвичай це здійснюється завдяки краудсорсингу. Ще однією перевагою є розподіл ризиків, що дозволяє першому блогеру відчувати себе краще захищеним. Таку стратегію успішно застосували і Навальний, і Білозерська. Також були випадки, коли блогери об’єднувалися, щоб організувати якусь акцію або зібрати кошти на добру справу.
Розвиток блогінгу і його взаємодія із суспільством, до того ж, гальмується й використанням інтернету (і зловживанням ним) з боку авторитарних режимів. Наростає і використання послуг платних блогерів для астротурфінгу. Під час минулорічної гугл-конференції з питань свободи та інтернету мені довелося познайомитися з Мехді Сахархіз. Її батька, відомого опозиціонера, вистежила іранська влада із застосуванням технології, закупленої в компанії Siemens. Така змова між високотехнологічними компаніями і диктатурою справді лякає.
Хоча українська влада далека від того, щоб застосовувати такі жорсткі методи для придушення незалежних джерел інформації (або просто недалека), все ж можна побачити певні тривожні тенденції. По-перше, блогери ніяк не захищені, і навіть їх права як журналістів порушуються. Навіть прихильне ставлення влади не означає, що блогінг перетвориться на джерело зростання громадянської активності. Неважко зібрати сотні або й тисячі «лайків» на сторінці, присвяченій певній події. Значно складніше конвертувати їх у реальні дії.
З одного боку, тиск влади, а з іншого — необхідність професійного журналістського підходу (тобто створення гідного й цікавого матеріалу), робить якісний блогінг значно складнішим завданням, ніж можна собі уявити. Але він може принести й величезну вигоду (хоча, напевно, не у фінансовому плані). І справді, він поєднує чисту свободу мережі зі жвавою конкуренцією на найвільнішому з ринків: якщо те, що ви пишете, цікаве й важливе, читачі потягнуться до вас. Рецепт простий, хоча й нелегкий. «Потрібна наполеглива праця, — каже Олена Білозерська. — Якщо обрати одну тему й добре її висвітлювати, люди читатимуть». Сподіваюся, дедалі більше українців знаходитимуть спосіб заохочувати людей навколо себе до дії — заради покращання країни.
