Сьогодні в засобах масової пропаганди України активно мусується думка про те, що ми програємо інформаційну війну. На радіо і телебаченні тлумачать одне і те ж саме: «Ми програємо ідеологічну війну», «Нас в ідеологічному плані переграє Росія» і так далі, і тому подібне. Дійсно, зараз саме Донбас є найскладнішим і найсуперечливішим і саме він вимагає особливої уваги в плані ідеологічного забезпечення населення.
Але, на мою думку, в цій ситуації найстрашніше не те, що нас «переграють», а те, що ми не вживаємо жодних заходів зі свого боку, аби донести до людей правдиву, повну й різносторонню інформацію про події, що відбуваються в нашій області. Є невеликі потуги з боку деяких районних газет дещо розповісти читачам, але й вони досить обмежені накладами. Ті контакти, які я мав зі своїми колегами, свідчать, що у нас в цілому до цього часу немає чіткої системи пропагандистських контрзаходів, немає чіткої цілеспрямованої роботи на жителів саме нашого регіону.
ПОТРІБЕН СВІЙ ДРУКОВАНИЙ ОРГАН І ДРОТОВЕ РАДІО
Чому я роблю акцент на нашому регіоні? Та тому, що в Харківській, Одеській, Івано-Франківській, Львівській та інших областях України є можливість дивитися телеканали українського телебачення, є можливість читати газети, слухати радіо. А ось у нашому регіоні така можливість обмежена. Не можу сказати нічого конкретного про сусідні Старобільський, Біловодський, Білокуракинський, Сватівський райони, бо не маю можливості проаналізувати пресу і радіопередачі. Що ж до нашого Новоайдарського району, то він практично перебуває у «вільному плаванні». Районна газета до критичного рівня понизила свій наклад, перебуває у плачевному економічному стані, що межує з банкрутством, районне радіомовлення вже давно припинило своє існування. У район не надходить навіть центральна періодична преса. Єдина газетна ятка зараз не працює. (До речі, такий самий стан із періодикою і в Новопсковському районі, де так само газетні ятки не працюють).
Передачі Першого національного каналу державного радіо в Новоайдарському районі слухає лише близько 400 абонентів — і це на 28 тисяч населення без урахування переселенців(!). Жодної уваги з боку «Укртелекому» і жодних робіт з відновлення системи дротового мовлення в районі не проводиться.
Подібний стан склався і в інших районах.
Водночас жителі Луганська, які виїхали з обласного центру, розповідають, що в місті «на всю» працює радіо, яке справно «очорнює» дії законної влади України. По радіо поширюються «страшилки» на кшталт того, що в українській армії процвітає мародерство, беззаконня щодо мирного населення. Попутно передаються матеріали про те, як «ЛНР» допомагає людям у місті, як піклується про те, аби жителі могли мати безкоштовний газ і електрику, як відновлюється ними комунальне господарство, які величезні пенсії виплачуватимуться. Тому прибічники єдиної України далеко не завжди зустрічають підтримку і розуміння своїх знайомих, сусідів і навіть родичів, які не виїжджали з Луганська і слухали контрпропагандистські передачі.
Я розумію, що час нині дуже складний. Країна знаходить усі мислимі й немислимі ресурси для того, аби локалізувати військові дії, для того, щоб ми могли втримати свою законну територію. Але чому ж ми мало приділяємо уваги тому, аби завоювати уми наших людей? Невже це не варте того, аби вкласти частину матеріальних коштів для проведення пропагандистських заходів?
Ось уже четвертий місяць, як до людей перестала надходити обласна «Наша газета», більшість інших газет також припинили своє існування. Однак не менше трьох газет у Луганську продовжують виходити в світ і розповідати людям про діяльність «ЛНР».
Не знаю, де зараз перебуває колектив обласної газети, проте впевнений, що на «нашій» території є немало журналістів, які взялися б за цю важку справу і відновили вихід видання. У Новопскові залишається не при ділі справжній патріот, колишній редактор Віктор Пойдін. Він має величезний досвід роботи і зараз пише аналітичні статті щодо АТО для серйозних республіканських видань. Без роботи зараз одні з кращих журналістів «НГ» Герман Борисов і Борис Литвин. Змушений був виїхати за межі Луганська і області відомий журналіст Валерій Жаровний. Всі вони й багато інших журналістів готові віддати свій талант для перемоги загальної справи.
Враховуючи те, що оплату за друковану продукцію здійснювало Державне українське казначейство, думаю, що цілком реально було б роботу газети відновити. Звичайно, вона повинна мати новий бренд, а можливо, і нову назву, але я абсолютно переконаний, що треба негайно створювати свій друкований орган.
Нещодавно я був у батальйоні «Айдар». Під час наших розмов лунали слова докорів на адресу журналістів з приводу того, що ми мало пишемо про хлопців, які захищають свою Батьківщину. На думку «атовців», було б зовсім непогано мати газету, яку могли б прочитати не лише в батальйоні, але й у селах, районах, містах, звідки приїхали в зону АТО добровольці і призовники. На тлі потужної наклепницької кампанії щодо діяльності патріотів, які беруть безпосередню участь в АТО, бійцям важливо розуміти, що правду про них знатимуть і рідні, і незнайомі люди.
ТРЕБА ДОПОМОГТИ РАЙОННИМ ГАЗЕТАМ
Хотілося б звернути особливу увагу на діяльність районних газет, на їхні низькі наклади. З одного боку, зрозуміло, що за часів кризи у людей не так уже і багато грошей. Але, з іншого боку, наклад відтворює міру поінформованості населення. Навіть та мізерна інформація, яка відтворюється на сторінках районних газет, нікчемно мала для досягнення поставленої мети. Посудіть самі, лише в Новоайдарському районі наклад забезпечує отримання інформації лише одній з 28 осіб. І це без урахування населених пунктів Трьохізбенка і місто Щастя, що приєдналися . То хіба це нормально?
Днями узяв до рук газету одного з кандидатів у депутати Верховної Ради, яка регулярно виходила під час виборчої кампанії. Вихідні дані говорять про те, що ця газета виходила 40-тисячним накладом (!). Такого одноразового накладу не набирають районні газети всього північного крила Луганщини разом узяті. Парадокс нашого життя: у кандидата в нардепи є можливість штампувати газети й утримувати (нехай і тимчасово) штат журналістів, а в держави сил для підтримки районних ЗМІ немає.
Можливо, все-таки є сенс, не посилаючись на економічні труднощі, допомогти районним газетам? На одній з нарад у Новоайдарській районній державній адміністрації полковник АТО розповідав, що виробництво кумулятивного снаряда коштує 250 тисяч гривень. Чому би 4-6 снарядів не «зарядити» ідеологічною начинкою і не пустити ці гроші на підтримку районних ЗМІ, на збільшення накладів і забезпечення людей активною правдивою інформацією? Тоді можна було б розглянути питання і про перехід «районок» в зоні АТО на двох-, а то і триразовий випуск на тиждень. Зараз «районок» ледь вистачає на один вихід.
У вівторок я був у відрядженні в селі Трьохізбенка. Там уже місяць немає газу й електрики. У селі повністю відсутня можливість купити газету, прослухати радіо, подивитися телевізор. Люди живляться чутками. А «базарне радіо» не завжди відтворює реальну картину. Можливо, тому ставлення місцевого населення до армії тут, практично на лінії ведення бойових дій, досить складне.
Що ж до грошей на надання допомоги редакціям, то їх цілком законним чином можна було б спрямувати на підтримку редакційних колективів через районні ради ветеранів. Це могло б бути своєрідне державне замовлення, яке допоможе розв’язати такі питання: а) через сім’ї малозабезпечених розширити кордони інформування населення; б) допомогти пенсіонерам, інвалідам і їхнім сім’ям отримувати газету безкоштовно; в) покращити матеріальний стан редакційних колективів і розширити їхній штати.
У мемуарах військових років періоду Великої Вітчизняної війни є немало свідчень про те, що слідом за передовими частинами в населені пункти передовсім привозили хліб і... газети. І це було не випадково. Нам в жодному разі не можна програвати локальну ідеологічну боротьбу. Мир колись відновиться, але вже зараз дуже важливо, аби жителі знали, з якими думками беруться за зброю учасники АТО. Вже зараз треба розв’язувати ті проблеми, які нас чекають завтра, щодо відновлення довіри між Заходом і Сходом. Не відкладаючи «на завтра», саме зараз треба спробувати почути один одного. У цьому процесі, на мою думку, без активної преси і підтримки держави нам не обійтися.
