Кілька місяців тому медіа-експерт Олег Хоменок повідомив на сторінках «Телекритики», що «відбувається десакралізація професії». Сьогодні стає очевидним — це вже не просто десакралізація — планомірна дискредитація журналістів і засобів масової інформації. За даними Інституту масової інформації, за дев’ять місяців 2013 року сталося: 54 випадки нападів та погроз, 89 — перешкоджання професійній діяльності, 36 — цензури, 28 — проявів економічного і політичного тиску.
Та якщо у Києві журналістська спільнота дає активну відсіч: діяльність «Стоп цензурі», звільнення-протест журналістів ТВi, перемога у суді Ольги Сніцарчук та Влада Соделя тощо, то у регіонах медіа-ситуація набагато складніша.
Становище більшості регіональних журналістів на Сході країни, на Заході, у Центрі та Криму майже не відрізняється: вони залежні і маловпливові.
Найгірша ситуація склалася у Харкові, де майже немає незалежних медіа (виняток — кілька сайтів, які суттєво не впливають на загальний стан речей). Харківський губернатор та міський голова ставляться до журналістів відверто зневажливо. Михайло Добкін, якому журналістка поставила конкретне запитання, замість відповіді порадив їй не бути «ручной собачкой в руках хозяев».
У Донецьку журналісти дещо активніші і, можна сказати, більш ризиковані, ніж у інших регіонах. Ми знаємо авторитетне інтернет-видання «Острів», яке вже більше 10 років подає незалежні новини. Останнім часом усе активніше заявляє про себе сайт «Новости Донбасса», який перебуває в опозиції до влади. Донецьк має і своїх борців за професійне право. Наприклад, донецький фотограф Ігор Ткаченко вже протягом п’яти років судиться з директором стадіону, який дозволив собі вдарити фотокореспондента в обличчя (!) тільки за те, що той насмілився сфотографувати Рената Ахметова. Вочевидь, якби це трапилося у Києві, то, можливо, резонанс був би більшим і фотокор швидше добився б справедливості.
Інший приклад трапився за участю голови Донецької обласної адміністрації Андрія Шишацького після авіакатастрофи літака, на якому летіли футбольні вболівальники у Донецьк, де на «Донбас-Арені» мав відбутися матч між донецьким «Шахтарем» і дортмундською «Боруссією» у лютому 2013 року. Пан Шишацький принизливо і брутально обізвав журналістів під час прес-конференції тільки за те, що вони вимагали правдиву інформацію про аварію. Таке поводження — яскравий приклад, що відображає ставлення можновладців до регіональних журналістів як до обслуги.
Взагалі представники ЗМІ мали би встати і вийти на знак протесту. Але вони залишилися. Медіа мали б розповісти всьому світу, а в першу чергу жителям Донецької області, про те, як Шишацький зневажливо ставиться до журналістів. Але жодна місцева газета, жоден телеканал про це нічого не повідомили! Лише сайт «Новости Донбасса»...
У Криму журналісти відчувають великий тиск і перешкоджання професійній діяльності як з боку окремих чиновників, так і органів влади. Асоціація вільних журналістів Криму з тривогою зазначає, що збільшився юридичний та економічний тиск на медіа. Досить згадати кримінальне переслідування журналістів видання «Аргументы Недели-Крым» з боку першого віце-прем’єр-міністра Павла Бурлакова за публікацію про фальшиву прописку у гуртожитку та тиск керманичів міста Керч на портал новин «Керч ФМ» шляхом численних перевірок різними інстанціями.
Вочевидь, причиною є більша вразливість регіональних журналістів, можна навіть сказати, беззахисність, порівняно з київськими колегами. Регіональним медійникам просто нікуди йти, тому що засоби масової інформації в регіонах можна перерахувати на пальцях однієї руки. Доречно зауважити, що, обираючи видання для моніторингу, ми не у кожному регіоні змогли знайти по шість суспільно-значущих видань обласного рівня — мусили додавати районні.
Окрім цього, зарплата медійників у регіонах мізерна: в середньому 1200—2500 гривень за місяць. А чи може бути фінансово залежна людина вільною? Зрозуміло, що залежність від гаманця породжує конформізм, внутрішню несвободу та самоцензуру.
Хто ж винен у дискредитації професії — влада, економічні обставини, умови чи самі журналісти? На мій погляд, відповідальність за руйнацію засад професії лежить однаково і на владі, і на самих журналістах, і на суспільстві в цілому.
Неповага до журналістів проявилася не сьогодні і навіть не вчора. Це почалося ще на початку 1990-х. Так звані нові українці, котрі вже «заробили» свій первинний капітал, почали відкривати всілякі кондитерські фабрики, супермаркети, ресторани, спа-центри тощо. І запрошувати на презентації представників ЗМІ. Старші журналісти пам’ятають усі ці фуршети-банкети, яких бувало в один день по кілька, де журналістів пригощали делікатесами, дорогими винами, дарували подарунки, а на додаток — ще й 50 грн у конверті. Ніяких прес-релізів спочатку не було, тільки напиши, головне, щоб інформація прозвучала. Треба нагадати ті часи: закриття газет і скорочення у редакціях, порожні полиці у магазинах, височезні ціни... і мізерні зарплати журналістів. Тож медійники пригощалися, брали гроші, відписувалися, а різноманітні нувориші дуже швидко зрозуміли, що їх насправді дуже легко купити. Звісно, я в жодному разі не узагальнюю — подачки брали не всі. І це лише айсберг проблеми.
Згодом прийшли молоді журналісти, які вирішили, що у цьому і є сутність професії. Так відбулося спотворення системи координат...
А далі — вбивство Георгія Гонгадзе — подія, що приголомшила суспільство, але, в першу чергу, дуже вдарила по журналістах. Медведчуківські «темники» при Кучмі стали апогеєм несвободи. Вочевидь, саме тоді у душах багатьох медійників і поселилися страх, відчай, зневіра, що переросли у пристосуванство та залежність, які нещодавно донецький медіа-експерт Володимир Кіпень охарактеризував як «мовчання ягнят чи покірність прислуги».
Нинішні можновладці абсолютно не розуміють ролі медіа та місії журналіста у суспільстві. Сучасні нові українці засновують ЗМІ заради задоволення власних політичних амбіцій або для власної розваги чи вигоди; купують їх і продають разом із редакційними колективами; а погравшись, просто викидають журналістів на вулицю і закривають медіа.
Нові власники використовують створені видання, аби прорватися на ще вищий щабель, когось облити брудом, використавши чорний піар, когось, навпаки, возвеличити. Журналістів при цьому розглядають як рабів. А будь-який спротив викликає відповідну реакцію.
І якщо зневажливе ставлення до журналістів дозволяють собі вищі посадові особи, голови обласних адміністрацій, мери (голова Севастопольської міської адміністрації Володимир Яцуба обізвав журналістів «гиенами, питающимися падалью»), то такий стиль поведінки та спілкування стає нормою у суспільстві. Його підхоплюють і чиновники нижчого рівня та всілякі «діячі» типу пана Хрякова («Комітет виборців Донбасу»), який грубо зірвав прес-конференцію та принизливо обізвав журналістку видання «Острів» Анну Іванову.
Сьогодні новини з регіонів уже нагадують зведення з фронтів: міська влада Керчі влаштувала справжню війну проти незалежних ТРК «Бриз» та інтернет-видання «Керч FM». А у серпні в Керченській міськраді було затримано кореспондента сайта «Ні корупції!» Миколу Іващенка, який зайшов взяти інтерв’ю у мера Керчі щодо цих подій.
«Чиновники Керченської міськради вжили низку спроб тиску на журналістів — намагалися відключити воду й електроенергію в приміщенні редакції, відкрили проти них кримінальні справи, а в кінці місяця міськрада ухвалила рішення про відміну виділення землі під ретранслятор, з якого ведеться все радіомовлення в місті... Врешті-решт проти журналістів, які намагалися отримати інформацію (тобто виконувати свої професійні обов’язки) відкрили кримінальну справу», — повідомляє Асоціація вільних журналістів.
На сто тисяч гривень вирішив покарати журналістів Горлівського ТРК «6 канал» та громадського активіста Олександра Кирилова депутат Верховної Ради Ігор Шкиря. Моральних збитків честі та гідності пана депутата саме на таку чималу суму, на його думку, журналісти завдали, оприлюднивши у програмі «Відверта відповідь» дані громадського руху «Чесно», згідно з якими Ігор Шкиря був одним із найзухваліших прогульників пленарних засідань і засідань Комітету з питань транспорту і зв’язку.
Зараз уже всім зрозуміло: ближче до президентських виборів ситуація погіршуватиметься. Фейкові новини, тролінг, підроблені сторінки у «Фейсбуці», розміщення в Інтернеті особистого листування журналістів — все це набиратиме обертів. Сьогодні 60% громадян все ще довіряють ЗМІ. Комусь вигідно, щоб незалежні медіа позбулися свого впливу.
Єдиний вихід для журналістів, на мою думку, — не мовчати, не терпіти і не пробачати тим, хто принижує, обзиває, перешкоджає професійній діяльності, не кажучи вже про фізичне насилля. Адже розголос завжди був єдиною потужною зброєю журналіста, якої бояться ті, що принижують і погрожують... Образа чи зневага до журналіста не лише у столиці, а в будь-якому регіоні, повинна сколихнути всю українську журналістську спільноту! І на захист медійників мали б підніматися не тільки колеги, а й свідома громадськість.
Проте і журналісти мають краще дбати про свою репутацію, пам’ятати про відповідальність перед суспільством та не давати приводів для звинувачень у заангажованості, непорядності та безпринципності.
